У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, яке полягає у розв’язанні основних філософських проблем нормативності права. З висновків, зроблених у цій науковій роботі, найбільш загальними й важливими є такі: 1. Автор виходить з розмежування категорій „норма” і „нормативність”. Вони не є тотожними чи синонімічними поняттями, хоча і перебувають у нерозривному зв’язку. Латинське слово „norma”, яке означає „правило”, „зразок” та похідні від нього „нормальність”, „нормальний” не є тотожним до „normatio” („впорядкування”) та похідним від нього „норматив”, „нормативний”, „нормативність”. Нормативність є самостійним соціокультурним феноменом, у зв’язку з чим не можна розглядати нормативність як явище похідне від соціальної норми. 2. Правова нормативність може бути визначена та пояснена у трьох вимірах: по-перше, як функція правової системи, яка полягає в упорядкуванні (врегулюванні) її структурних елементів, зокрема суспільних відносин; по-друге, як визначаюча риса права, яка, ґрунтуючись на рефлексивній здатності людини, є способом об’єктивації (формою) правового належного (правових цінностей) та зорієнтована на виникнення відношення належності певних моделей поведінки у соціальних суб’єктів; по-третє, як рефлексивне поєднання загальнообов’язковості та загальнозначущості права для необмеженого кола суб’єктів, які задаються елементом належності, закладеним у нормі (чи в іншому носієві) через інтегровану нею цінність. 3. Нормативність є властивістю соціальної матерії, зумовлюваною її внутрішньою потребою в упорядкованості й здатністю до самоорганізації. Інтегративною якістю штучних (креаційних) систем, створених людьми для певних цілей, є їх основне призначення, у випадку правової системи – ціннісне регулювання суспільних відносин (у вузькому значенні) та упорядкування соціальної реальності (у широкому значенні). Тобто правова нормативність, по суті, є вираженням функціонального призначення правової системи та забезпечує її інтегральний вплив на суспільні відносини. 4. Соціальні норми (норми права, моралі, релігії) є судженнями зі сфери практичного розуму, тобто сфери належного. Норма, як деонтичне судження, саме через цінність здійснює зв’язок зі сферою належного. Норми та цінності є взаємообумовленими феноменами: цінність проявляється через норму (деонтичне судження) і будучи інтегрованою в останню інтерналізується суб’єктом. З іншої сторони, саме цінність, несучи у собі елемент належності, надає соціальнім нормам загальнообов’язковість та загальнозначущість, тобто – нормативність. Норми є реальністю належного, а цінності – областю значень нормативних суджень (соціальних норм). Зв’язок між сферою належного та сферою існуючого (або цінністю та фактом) здійснюється через людину, яка, з однієї сторони через свою тілесність є зануреною у світ речей (сферу існуючого), а з іншої – через свідомість, має постійну схильність до трансцендентування, намагання вийти „по той бік”. 5. Нормативність моралі та релігії існує переважно в індивідуальній сфері та направлена на скеровування внутрішньої поведінки суб’єкта. Нормативність права ж направлена на скеровування взаємодій соціальних суб’єктів у найбільш потенційно конфліктних ситуаціях, і тому, вказуючи належну поведінку, вимагає її зовнішнього виразу. У зв’язку з цим правова норма, на відміну від інших соціальних норм, завжди двостороння: її усвідомлення або переживання завжди супроводжується приписуванням тих чи інших правомочностей одним, а обов’язків іншим суб’єктам права, та опосередковується певним незалежним інститутом, зокрема судом. 6. Головними шляхами забезпечення нормативності права та реалізації правових цінностей є державний примус (через систему покарання і примушення до бажаної поведінки) та процес легітимації права (через добровільне виконання правових імперативів в силу впевненості соціальних суб’єктів у їх правильності, цінності та необхідності). Вказані способи не являють собою певну бінарну опозицію, а можуть взаємообумовлювати та доповнювати один одного. Саме соціальна виправданість правових вимог визначає виникнення соціально-психологічного механізму їх захисту. Нормативність права, виражаючи належність, передбачає не примус, а скоріше примусовість велінь права. Державний примус є не конститутивною, а субсидіарною ознакою права (обумовленою недосконалістю людської природи), оскільки поява та існування права обумовлює появу держави як форми захисту права. 7. Сучасна правова система України, як правова система суспільств транзитивного типу, має свої ознаки (серед яких можна виділити еклектичність, імітацію, перехідність, динамічність, суперечливість), що визначають особливості протікання регулятивних (нормативних) процесів у суспільстві. Нормативність права як спосіб його функціонування, за умов нестабільності оточуючого середовища, характеризується не лише упорядкувуючим впливом на соціальну реальність, а й тим, що зазнає зворотного впливу суспільства внаслідок зміни ціннісних парадигм легітимації. Зміна ціннісних орієнтацій суспільства сприяє тому, що змінюється й обґрунтування зобов’язальної сили права. Тому, з огляду на взаємозалежність норми і цінності, нормативність права та способи її обґрунтування, характеризуються мінливістю та нестабільністю у тому сенсі, що не завжди упорядкування (регулювання) суспільних відносин здійснюється внаслідок взаємного коригування прав та обов’язків соціальних суб’єктів. |
