У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення і запропоновано новий підхід до вирішення наукової проблеми феномену неореалістичної прози в сербській літературі 60–70-х років ХХ століття. Аналіз творчості провідних представників "прози дійсності" – Видосава Стевановича, Живоїна Павловича, Мирослава Йосича Вишнича, Драгослава Михаїловича, Милисава Савича допоміг зробити важливі теоретичні та літературно-історичні висновки щодо становлення і розвитку неореалізму як явища світової культури. Неореалісти, на відміну від своїх попередників, повертаються обличчям до конкретної життєвої реальності, наполягають на документалізмі та авторській достовірності. Предметом опису стають суспільна периферія, брудне та неестетичне. На перший план виступає раціоналізм, насичення тексту діалектизмами, жаргоном, розмовною (вуличною) мовою. Однак, наскільки би спорідненим було бачення свiту "нових прозаїків", всі вони вже у перших своїх творах виявляють індивідуальні творчі особливості. В роботі розглянуто місце неореалістичної прози в контексті літератури тогочасної Югославії, зіставлено творчі пошуки неореалістів з творчими експериментами "борхесівців", виявлено генеалогічні зв’язки з представниками попереднього періоду (що характеризується рисами реалізму й натуралізму), які формально не належали до неореалістичної школи, але творчими пошуками спричинились до формування основних засад нової течії. Проведення паралелей між сербським та італійським неореалізмом дозволяє стверджувати, що неореалізм у сербській літературі, як і в літературі італійській, не був однорідним за художньою манерою. Не існувало якогось певного угруповання з чіткими естетичними засадами, дотримання яких свідчило би про приналежність тих чи інших письменників чи книг до неореалістичної течії. Зіставивши особливості дискурсу, ми дійшли висновку, що, попри свої оригінальні особливості, зазначені літературні течії в Італії та Югославії мають багато спільного, а саме у виборі авторської позиції, в тематиці й виборі героїв, в окресленні образів і характерів, в співвідношенні суб’єктивного й об’єктивного начал в наративі, в композиції, стилі й мові. В зв’язку з цим можемо говорити про спільні аксіологічні та світоглядні засади, про певну подібність художніх рішень, які часто пов’язані з естетикою кіномистецтва та його експресивними можливостями. В неореалістичній прозі письменників обох країн часто присутній відвертий натуралізм і виразно трагічне бачення світу. Проза італійського неореалізму, на відміну від сербського, здебільшого знаходила своє визнання серед критиків, чому посприяли антифашистські настрої у більшості творів його представників. Огляд деяких поетичних домінант творів основних представників неореалістичної школи, які входять до концепції "нової прози", дозволив виявити особливості дискурсу і трагічної візії світу, яку сербська проза 60–70-х рр. найчастіше презентує як єдино можливу і втілює її за допомогою різних наративних технік. Результати дослідження доводять, що літературна картина світу, представлена у сербській літературі 60–70-х років ХХ ст., мала виразне трагічне забарвлення. По-різному, у відповідності до свого літературного обдарування, сербські неореалісти реагували на виклик часу. Для творів Видосава Стевановича характерною стала "поетика потворного" як поетика відчаю, породженого зруйнованою екзистенцію; його уявний світ – своєрідна всеохоплююча метафора загального людського існування в земному пеклі. Живоїн Павлович тяжіє до деідеологізації реального життя і змалювання натуралістичної картини світу. У творах Мирослава Йосича Вишнича знаходить свій вияв прагнення до внутрішньої і зовнішньої гармонії, якої позбавлений світ, як позбавлена єдності композиція його ліричних романів. Драгослав Михаїлович намагається відтворити автентичне життя за допомогою автентичної мови через монологічний "я"-наратив, що несе на собі відбиток світоглядної та художньої концепції письменника, наголошує на проблемі антиномії добра і зла і надає своїй прозі ознак натуралізму. Милисав Савич наполягає на "антилітературності" прози як запереченні традиційних літературних цінностей та ідеалізованої картини дійсності, доводить крах ілюзії про можливість усвідомлення остаточної істини про реальність. Виявлення подібності поетичних пошуків у творах неореалістів дозволяє дійти висновку, що їхнє виразно трагічне бачення світу та його наративне втілення робить їхні твори духовно спорідненими, а потяг до літературних інновацій розширює межі прозового дискурсу. Розгляд особливостей дискурсу В.Стевановича, Ж.Павловича, Д.Михаїловича, М.Йосича Вишнича, М.Савича дає право стверджувати, що літературне явище неореалізму, яке було новим на фоні тогочасного літературного процесу, є цікавим для досліджень як із точки зору представлення філософської картини світу, так і з точки зору нової поетики, яка служить його модерному літературному оформленню. Вивчення феномену неореалізму як реакції на соцреалістичну одноманітність і формалізм попередньої епохи заслуговує на увагу дослідників не тільки як історико-літературне явище, але і як результат розвитку на національному ґрунті реалістичної європейської прозової традиції, як один із літературних варіантів реалізму, який продовжує займати важливе місце у літературному процесі сучасності. |
