1.У 60–70-тих роках ХХ ст. на стику історичної і соціологічної тематики склався новий напрям історичного знання й історичного дослідження, що спирається на міждисциплінарну методологію – соціальна історія. Цей напрям досліджує насамперед соціальну реальність, соціальні зміни в суспільстві, а також їхній вплив на суспільство взагалі й на окрему людину. При цьому соціальне розуміється як сукупність тих чи інших властивостей і особливостей суспільних відносин даного соціуму, інтегрована в спільну діяльність і життя окремих індивідів чи груп людей у конкретних умовах міста та часу, що проявляється в їх ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, специфіці їх повсякденного життя, психології тощо. Під соціальною історією розуміють частину історичного знання, що вивчає умови суспільного життя, спосіб життя різних груп і верств населення та стосунки людей на різних етапах соціогенезу. Об’єктом уваги соціальної історії є соціальні структури і соціальні інститути суспільства в цілому, історія повсякденного життя людей, які створюють групи, верстви і спільноти, історія життя окремої конкретної людини. Важливими положеннями методології соціальної історії, які напрацьовані дослідниками можна вважати: обґрунтування тотального й міждисциплінарного підходу до предмету історії як науки, що передбачає необхідність вивчати все багатство минулого у різноманітності взаємодіючих факторів історичного процесу, зокрема розгляд питань національної історії у контексті всесвітньої (глобальної) історії, вивчення історії ментальності як сенсу діяльності людини на тому чи іншому етапі розвитку людства чи конкретного народу, необхідність діалогу історії з психологією, демографією, статистикою, соціологією, необхідність синтезу даних та методів різних суспільствознавчих наук у вивченні явищ минулого; розширене розуміння історичного джерела, що вимагає від істориків звернення до аналізу даних різних суспільствознавчих наук, що, в свою чергу, висуває нові, підвищені вимоги до професійної підготовки історика; виключне значення дослідження повсякденного життя людей при вивченні історії тієї чи іншої країни та потребу в мікроісторичних дослідженнях, що дозволяють описати і проаналізувати участь у подіях конкретних людей або груп, які є носіями певної культури, особливості їхнього сприйняття подій і явищ світу, виникнення їхніх поглядів, їхні дії особливо у складних ситуаціях життя. 2. Невід’ємною важливою складовою соціальної історії є історія повсякденності. Дослідження історії повсякденності дають змогу висвітлити життя як соціальної групи, верстви, окремої сім’ї, так і всієї держави, цивілізації. Головний предмет вивчення історії повсякденності – повсякденне життя простих людей, зміни в їхньому житті і зміни в них самих, що відбуваються у часі і просторі. Історія повсякденності є стрижнем соціальної історії, оскільки розглядає життя людини як суб’єкта історичного процесу. Її вивчення створює можливості краще розуміти соціальні процеси, зміни у суспільстві різних країн світу. 3. У країнах – членах Ради Європи спостерігається інтенсивне проникнення соціальної історії та історії повсякденності до змісту шкільних програм і підручників. За степенем розвитку шкільної історичної освіти ці країни можуть бути об’єднані у дві групи: до першої можна віднести класичні країни сталої демократії зі сталою системою історичної освіти, які поступово запроваджують у зміст історичних курсів соціальну історію (Велика Британія, Нідерланди, Данія тощо); до другої – постсоціалістичні й пострадянські країни з перехідним рівнем освіти, зокрема історичної (серед них, ті країни, в яких активно відбувались зрушення щодо впровадження соціальної історії, зокрема під впливом EUROCLIO). Шкільна історична освіта в цих країнах практично пережила повне оновлення насамперед з точки зору змісту. Аналіз навчальних програм з історії для шкіл європейських країн відбувався у таких напрямах: співвідношення соціальної історії з політичною та економічною історією в історичному змісті; місце пересічної людини в політичній, економічній, соціальній і культурній історії; роль історії повсякденності при відборі та структуруванні навчального змісту; рівень вивчення різних соціальних груп (жінок, дітей, національних меншин, емігрантів та ін.); характерні національні особливості навчальних програм з історії в конкретних європейських країнах. Шкільні програми з історії країн Великої Британії, Північної Ірландії, Уельсу, Данії, Голландії приділяють значну увагу вивченню школярами сюжетів соціальної історії, історії повсякденності, мікроісторії. У розглянутих нами програмах країн, які відносяться до другої групи (Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Росія) шкільні навчальні програми мають лише незначну кількість соціально–історичних сюжетів. В основному в них передбачено вивчення політичної та економічної історії. 4. Аналіз шкільних підручників з історії європейських країн відбувався за такими напрямами: співвідношення соціальної історії з політичною та економічною історією як в текстових компонентах підручника, так і в його джерельній базі; характер викладу змісту (моноконцептуальність, полі концептуальність) місце пересічної людини в політичної, економічної, соціальної і культурної історії; роль історії повсякденності у формуванні дидактичної концепції підручника; забезпеченість необхідними навчальними текстами та різноманітними історичними джерелами вивчення різних соціальних груп (жінок, дітей, національних меншин, емігрантів та ін.); наявність специфічних історичних джерел, що вводяться в обіг соціальною історією (історичні документи, автентичні записи, щоденники, листи, газети, праці істориків, малюнки, карикатури, живопис, фото тощо); наявність методичного апарату, який активізує пізнавальну діяльність учнів і актуалізує емоційно – ціннісну сферу особистості. Шкільні підручники з історії таких країн як Велика Британія, Уельс, Північна Ірландія, Шотландія, Франція та ін. характеризуються оновленим змістом, що відображає досягнення сучасної історичної і педагогічної науки, відмовою від моноідеології, наявністю у значної кількості сюжетів зі соціальної історії та історії повсякденності. Підручники же нових європейських країн (Молдови, Чехії, Литви, Латвії, Естонії, Росії та ін.) приділяють недостатньо уваги вивченню соціальної історії та історії повсякденності. 5. Вивчення соціальної історії потребує нових підходів у методах і засобах навчання. Принципово важливим є насамперед перехід до ефективного використання при вивченні соціальної історії найрізноманітніших джерел: архівних даних; кінофільмів, документальних фільмів та аудіо відеозаписів; матеріалів, що є доступними завдяки інформаційним технологіям, які опрацьовуються учнями як індивідуально, так і на уроці, музейних фондів та матеріалів, історичних об’єктів, які стали символами і сприяють реалістичному сприйняттю учнями недавніх подій, зокрема в їх повсякденному масштабі; усних історій, завдяки яким усні свідчення про недавні історичні події можуть „оживлювати” історію для молоді. Якщо соціальна історія представляє пересічну людину як суб’єкт соціогенезу, то опанування такого змісту вимагає від навчального процесу перетворення учня з об’єкта на суб’єкт пізнавальної діяльності. Саме тому розмаїття джерел, які використовує соціальна історія може бути реалізовано через активні та інтерактивні методи навчання, які передбачають індивідуальну, групову та колективну форми організації пізнавальної діяльності. 6. Аналіз теорії й практики навчання соціально – історичних питань у загальноосвітній школі України свідчить, що останніми роками відбулися певні зміни у цьому напрямі. Насамперед деякі аспекти соціальної історії внесені у Державний стандарт. Порівняння державних навчальних програм з історії 2001 і 2005 рр. свідчить про поступове зростання питомої ваги соціально –історичних сюжетів у різних шкільних курсах історії. Аналіз трьох поколінь українських підручників (початок 90-х рр., кінець 90-х рр., початок ХХІ ст.) дозволяє стверджувати, що в них також поступово зростає кількість сюжетів соціальної історії, з’являються різноманітні первинні й вторинні джерела. Підручники різних поколінь значно відрізняються за методикою подання матеріалу, передбачуваними способами опрацювання їх учнями, за структурою та методичним апаратом. Можливості впровадження соціальної історії в процес навчання, на наш погляд, можуть бути реалізовані через створення нового покоління підручників з оновленим методичним апаратом відповідно до критеріїв, які були визначені в дисертаційному дослідженні. 7. Проведені дослідження дозволити нам сформувати деякі рекомендації для авторів програм і підручників з історії, а також вчителів. При розробці програм з історії для різних шкільних курсів бажано враховувати наступне: - зміст програм повинен обов’язково містити типові сюжети і явища соціальної історії, розташовані у хронологічному порядку; - бажано поєднувати фрагменти соціального, політичного й економічного історичного змісту, синтезуючи їх у сюжетах з історії повсякденного життя людей того чи іншого періоду; - при відборі фактологічного матеріалу, щоб запобігти зайвій описовості, мозаїчності у поданні матеріалу, необхідно забезпечувати багатоаспектність розгляду історичних явищ через застосування сучасних методологічних підходів (аксеологічного, синергетичного, цивілізаційного та ін.), що дозволяє через історію повсякденності розкрити вплив діяльності конкретної людини на мікро і макросоціум і суспільство в цілому; - як складова до програми має бути включений перелік умінь і предметних компетентностей, які дозволяють учням ефективно засвоювати матеріал з соціальної історії. При розробці підручників з історії для різних шкільних курсів бажано враховувати наступне: - у змісті мають бути поєднані та взаємопов’язані сюжети з соціальної, політичної та економічної історії; - текст і джерельна база підручників мають відбивати різні точки зору як науковців, так і безпосередніх учасників подій; - у підручнику мають бути представлені специфічні для соціальної історії історичні джерела; - у тексті мають бути представлені типові сюжети історії повсякденності, які розкривають спосіб життя людини як суб’єкта соціогенезу та вплив цих чинників на її життя в конкретну історичну епоху; - методичний апарат повинен бути спрямований на активізацію пізнавальної діяльності та емоційно – ціннісної сфери учнів; - пізнавальні завдання підручника мають забезпечувати використання учнями відповідних методів і методології історико – соціального дослідження при аналізі відповідних типових сюжетів. При підготовці та проведенні уроків вчителям бажано враховувати наступне: - відбирати для дослідження учнями на уроці типові сюжети соціальної історії з метою з’ясування взаємозв’язків між способом життя конкретної людини і відповідними політичними та соціально – економічними умовами; - пропонувати учням для опрацювання специфічні для соціальної історії джерела пізнання і забезпечувати оволодіння учнями відповідними уміннями, застосовуючи активні й інтерактивні методи як найбільш ефективні при засвоєнні соціальної історії; - накопичувати в кабінеті історії необхідні пам’ятки й літературу для роботи з соціально – історичним змістом шкільних курсів. Проведене дисертаційне дослідження не висвітлює всіх аспектів проблеми. Подальшого вивчення потребують такі питання, як запровадження соціальної історії й історії повсякденності в зміст окремих шкільних курсів історії; вивчення досвіду передових вчителів та інноваційних технологій і стратегій навчання історії, які будуть адекватні оновленому змісту історичної освіти, висвітлення методичних засад викладання соціальної історії в масовій школі України. |
