У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, відображеної в меті і задачах дослідження, що виявилось у визначенні сутнісних характеристик і стадій розвитку національної самосвідомості як чинника державотворення та основних напрямів оптимізації її розвитку в контексті державного будівництва в Україні. На основі проведеного комплексного соціально-філософського аналізу, з використанням діалектичного, аксеологічного, феноменологічного, структуралістського та ін. методів, головні наукові та теоретичні результати репрезентуються так: 1. Державотворення означає не лише створення відповідних державних інститутів, це більш глибинний процес організації всього суспільного життя. Недостатньо лише декларувати появу нової держави та створити центральні й місцеві органи влади. Необхідно, щоб нові державні структури перетворилися в ефективну і єдину управлінську систему, яка б забезпечувала цілісність і функціональність держави. Державність повинна “вкорінитися” та лігетимізуватися у свідомості громадян завдяки створенню і розвитку відповідних ціннісних орієнтирів, ідеалів, настанов тощо, а цей процес безпосередньо пов’язаний з відповідним рівнем самосвідомості. Отже, дослідження національної самосвідомості як чинника державотворення та визначення детермінант оптимізації її функціонування є надзвичайно важливими у теоретичному і практичному сенсі. 2. Національна самосвідомість – це усвідомлення та ствердження представниками національної спільноти унікальності об’єктивних та суб’єктивних особливостей життєдіяльності нації як аксіологічної основи її єдності та реалізації спільних потреб й інтересів. 3. Національна самосвідомість є надзвичайно важливою частиною національної свідомості, що визначає спрямованість діяльності нації по задоволенню власних потреб через оригінальну цілісну систему національних цінностей і ідеалів. Взагалі, національна самосвідомість через цінності та ідеали корелює діяльнісну активність нації в цілому, опосередковуючи весь логічний ланцюжок: потреби – інтереси – цілі – діяльність. Потреби та діяльність лежать у найширшій сфері національного життя, інтереси та цілі належать до сфери національної свідомості, в той час як національна самосвідомість є ядром, довкола якого зосереджено і національну свідомість, і національне життя. 4. Національна самосвідомість дістає вияв у найважливіших функціях: рефлексивна, пізнавальна, легітимаційна, консолідуюча, інтегративна, комунікативна, естетична, виховна, оціночна, ідентифікаційна, регулятивна та ін. 5. Розвиток національної самосвідомості є послідовним процесом розгортання тенденцій консолідації і саморегуляції національних спільнот, що пов’язаний з розкриттям їх державотворчого потенціалу на ґрунті усвідомлення представниками нації власної взаємозалежності і спільності як джерела суверенітету. При цьому можливо виділити чотири послідовні етапи: стадія “самовідчуття”, стадія “виокремлення”, стадія “самовизначення”, стадія “самореалізації”. Кожна стадія має свої особливі риси і по-різному впливає на процеси державотворення. Національна самосвідомість, еволюціонуючи відповідно з динамікою національного буття, не втрачає свого впливу на державотворчі процеси у сучасному світі, що вступив на шлях глобалізації. 6. Основними детермінантами оптимізації функціонування національної самосвідомості як чинника державотворення є: формування повноцінної і консолідованої еліти як генератора національної самосвідомості; створення і популяризація консолідуючої української національної ідеї; впровадження у свідомості і самосвідомості нації легітимаційних процесів та настанов; витворення мовної єдності нації на основі поступової українізації всіх сфер життя шляхом "вкраплювання" елементів української мови (лексичних, фонетичних, граматичних) у російськомовний комунікативний масив на Україні. |
