У дисертації наведено теоретичне узагальнення, нове вирішення наукового завдання, що виявляється в обґрунтуванні авторської моделі національної правової системи України. У прикладному плані запропонована конструкція правової системи суспільства й національної правової системи України може застосовуватися для аналізу як національних правових систем, що формуються сьогодні, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому, передусім, особливостей і тенденцій розвитку вітчизняної правової системи. Отримані у процесі дослідження результати дозволяють зробити наступні висновки: 1. Правова система розглядається як право, взяте в цілісно - понятійному, розгорнутому й функціональному стані, доведено, що право існує, формується і функціонує у вигляді правової системи. 2. Обґрунтовується структуризація правової системи шляхом орієнтації на методологічний арсенал системного підходу з виокремленням у дослідженні правової системи: суб’єктного, нормативного, інтелектуально-психологічного, діяльнісного, результативного складників. Суб’єктний рівень вирізняється для підкреслення значення суб’єктів права як єдиних системоутворюючих матеріальних чинників правової системи. Нормативний рівень висвічує основну соціальну функцію правової системи - регулювання суспільних відносин, а також провідні цілі й напрямки правового впливу на розвиток суспільства. На інтелектуально-психологічному рівні формується правосвідомість конкретної людини й суспільства в цілому. Діяльнісний охоплює всі юридично оформлені зв’язки й відносини, форми реалізації права, різні види правової поведінки людей, правотворчу і правозастосовчу діяльність держави й суспільства. Результативний рівень правової системи характеризує, з одного боку, наскільки людина як суб’єкт права освоїла правову дійсність, як вона існує в ній, а з іншого - як сформувалися й наскільки ідентичні інтересам індивіда й суспільства різного виду режими й стани, які дозволяють уявити собі певні результати дії юридичних норм. 3. Розвиток правової системи зумовлюється протиріччями між - (а) природними засадами, пов'язаними з людиною, і “штучними”, пов'язаними з державою, що знаходить своє вираження у співвідношенні об'єктивного й суб'єктивного права, (б) правової системи в цілому як формою існування відносин і самими фактичними відносинами, (в) формальної рівності і фактичної нерівності людей, (г) динаміки розвитку суспільних відносин і стабільності законодавства, (д) загального характеру правової норми й індивідуальних особливостей ситуації, (е) глобалізації і замкнутості національних правових систем. 4. Аргументуються закономірності розвитку правової системи: (а)зближення природно-правових і державно-правових засад, (б) відповідність правових явищ фактичним суспільним відносинам, що, однак, не виключає активної функції права в сучасному суспільстві, (в) прагнення до органічної взаємодії публічного і приватного права, (г) урівноваження тенденцій до глобалізації й національної ідентифікації. 5. Для більш поглибленого аналізу правової системи уточнені співвідношення і взаємозв'язок цього поняття з іншими юридичними феноменами, як-то: правова надбудова, механізм правового регулювання, правова дійсність, правове життя, правова реальність. Уперше розглядається питання про співвідносність понять «правова система» і «правова реальність». 6. Поняття національної правової системи тісно пов'язано з проблематикою порівняльного правознавства, служить для позначення відносної єдності правових систем, що мають однакові юридичні ознаки, віддзеркалює особливості названих систем, зумовлених подібністю конкретно-історичного розвитку їх елементів, що відбивають певну самостійність правової форми й особливості техніко-юридичного змісту права, є підставою для їх інтеграції у правові сім'ї. 7. Аналізуються різні типи правових сімей (С.С.Алексєєв, Р. Давід, А.Х.Саїдов, В.М Синюков, О.Ф. Скакун., О.Шпенглер). Розглянуті й інші типології правових систем (приміром, як-то концепція “правового стилю” німецького вченого К.Цвайгерта), 8. В Україні обрано мирний, реформістський шлях побудови правової системи, що припускає спадкоємний зв'язок з минулими прогресивними напрацюваннями при запереченні принципів і підходів, які себе не виправдали. Обґрунтовується, що вітчизняна правова система тяжіє до східноєвропейської правової традиції і повертається в сім’ю романо-германського права, оскільки : а) в історичному розвитку український народ цілком не залучився до самодержавства як принципу державної організації і не сприйняв обмеження державності; б) основоположне значення для формування національної правової системи має закріплення на конституційному рівні загальнолюдських гуманітарних державно - правових цінностей: правової, демократичної, соціальної сутності держави, невід’ємності прав і свобод людини, які є політико-правовими орієнтирами для розвитку правової й політичної системи країни на сучасному етапі; в) процес створення незалежної правової системи України супроводжувався не тільки виходом вітчизняного правового простору із загальносоюзного, а й його якісними змінами. Насамперед йдеться про орієнтацію на повернення в сім'ї романо-германських правових систем, про становлення комплексу нових суспільних відносин, у тому числі й правових; г) на сьогоднішній день не існує істотних відмінностей національної правової системи України від романо-германського права ні за створенням правових норм, ні за їх систематизацією, ні тлумаченням, і використання їх у правозастосовній практиці. Певні кроки зроблено й у напрямку зміни праворозуміння: офіційно визнані характерні для європейської правової традиції ідеї верховенства права, поділу права на публічне і приватне, непорушності приватної власності, пріоритету прав людини; д) стратегічна орієнтація на європейську інтеграцію передбачає, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи країни з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС розглядається як пріоритетний складник процесу інтеграції України до Європейського Союзу. 9. Виокремленні напрямки й тенденції розвитку правової системи України: (а) оновлення понятійного апарату правової науки, (б) підвищення рівня забезпечення прав людини і громадянина, (в) покращання якості й ефективності законодавства, (г) підвищення рівня судового захисту прав та свобод людини і громадянина, (д) підтримка розвитку системи приватного права, (е) зміцнення законності та правопорядку. |