Наприкінці XIX ст. письменники дедалі гостріше відчували потребу у видозміні самого підходу до відтворення життєвих явищ, в удосконаленні і оновленні поетики прози, синтезі естетичного мислення з науковим: зростає роль документа в художній тканині твору; увагу читача дедалі більше привертає репортаж і нарис. До цього часу жанр нарису склався остаточно, сформувалися і його внутрішньожанрові різновиди – подорожній, моральноописовий, проблемний, аналіз яких дозволив більш точно уявити жанрову природу нарису загалом. Моральноописовий нарис обмежується відтворенням життєвого устрою, деталізовано відбиває предметний світ, його наочну поверхню; соціальні мотиви в ньому приглушені. Художній час у цьому типі нарису має тенденцію до уповільнення, гальмування і характеризується концепцією одного часового ряду. Для моральноописового нарису властивий обмежений і замкнутий простір “малого світу”, протиставлений “великому світу” і водночас пов'язаний з ним мотивом дороги: приїзд, від'їзд, зустрічі, - завдяки чому два світи взаємодіють, ведуть діалог про життєві цінності. Проблемний нарис втілив складні ідейно-художні концепції. На відміну від моральноописового нарису, в нарисі проблемному побут зображується з метою виходу на глибинні, епохальні проблеми сучасності. У ньому на першому плані знаходиться не відтворення побутової сторони життя, а аналіз життєвих конфліктів, суспільних протиріч. Об'єктом художнього дослідження в такому типі нарису може бути не тільки соціальне середовище, але й окрема особистість, взята в її морально-психологічному аспекті. У нарисі можуть виникати узагальнені, вигадані персонажі (нариси Г.Успенського і М.Салтикова). Водночас можливий і точно адресований, документальний проблемний нарис (наприклад, у В.Короленка). Проблемний нарис найчастіше несе в собі ідею суспільного розвитку, в ньому змальовується життя в русі, в процесі становлення нових соціальних форм і відношень. Подорожній нарис розширює межі відомого, сюжет такого типу нарису може бути не пов'язаним заздалегідь якимось завданням або ідеєю, його основу складає саме “подорож”. Іноді вона набуває пригодницького характеру, а часом самий рух, дорога може ототожнюватись із духовними моральними пошуками. Проблемне начало ясно виявилося в подорожньому нарисі на межі XIX-ХХ ст.ст., скажімо, в “Острове Сахалине” Чехова. Читач такого типу нарису ніби опиняється перед різноманітними моментальними замальовками, зробленими на різних етапах подорожі і обрамленими реальною топографічною рамкою. Своєрідний зміст “дороги” сприяє створенню форми нарису, зумовлює його просторово-часові координати: простір розширюється, він принципово розімкнутий, час відбиває рух у просторі. У цьому типі нарису час і простір завжди історично і географічно детерміновані. Наприкінці XIX ст. пошук письменниками нових способів естетичного освоєння реальності виявляється передусім у жанровому експериментаторстві, у прагненні до оновлення жанрової системи. Особливо інтенсивні процеси в деканонізації старих і створенні нових жанрів спостерігаються у творчості М.Лєскова, М.Салтикова-Щедріна, Г.Успенського, В.Короленка, А.Чехова. Ці митці створюють своєрідні гібридні жанри, серед яких - різновид документальної прози. Вторгнення документалізму в художню прозу відповідало вимогам часу, і нарис активно взаємодіяв з іншими оповідними жанрами, поширюючи арсенал образотворчих засобів художньої прози. Принцип нарисового документалізму увиразнюється в романі кінця XIX ст. Характерні ознаки історичного часу і конкретного місця включалися в романи П.Боборикіна, М.Потапенка, В.Немировича-Данченка, І.Ясинського. Нарисовий документалізм, установка на достовірність стають характерною рисою оповідання, повісті, роману. Відмінною рисою вільної композиції нарису є те, що вона організується героєм-оповідачем, учасником або свідком зображуваних подій. У нарисі складається такий тип відношення між автором, героєм-оповідачем і читачем, який стає характерним для оповідної прози межі XIX – ХХ ст.ст. і пізніше знаходить розвиток у ранньомодерністському романі. Розвиваючи нарисову традицію, письменники дедалі частіше відмовляються від безособових оповідних структур на користь героя-оповідача. Цей наративний принцип має широкий розвиток у літературі ХХ ст. Нарис, як правило, фрагментарний, для нього характерна перевага внутрішньої концептуальної єдності над зовнішньою єдністю дії, сюжетною і композиційною завершеністю, наявністю рамкової композиції тексту тощо. Така фрагментарність як принцип композиційної організації стає в цілому характерною для прози початку ХХ ст. У свою чергу, на межі століть нарис зазнавав сильного впливу оповідання і повісті, у цей час він має більш відточену літературну форму. Мова описів ускладнюється, вбираючи в себе минулий літературний досвід, традиційні образи, мотиви, набуває семіотичної насиченості. У нарисі більш значне місце відведене художньому дослідженню духовного світу людини, велика увага приділяється особистості, її самосвідомості, хоча психологізм тут і не самоцінний. Сповідна автобіографічна документальністъ і нарисова точність сприяють більш глибокому пізнанню людини і мінливої дійсності. У нарисовій літературі втілилося прагнення письменників до гранично достовірного зображення життя з його буденною жорстокістю, трагікомізмом і високою поезією. |
