1. Проведений аналіз відповідної наукової літератури та світової політичної практики підтверджує положення про те, що потреби демократизації та успішного функціонування державного механізму викликають до життя інституціалізацію персоніфікованих форм здійснення влади. Феномен напівпрезидентської форми правління є окремим різновидом змішаної системи державного правління і його дослідження в політологічному вимірі може бути успішним через призму інтегральних категорій «інститут президентства» та «інститут президента». Перша із цих категрій є визначенням державно-правового інституту і вбирає правові норми щодо здійснення повноважень і взаємин президента з іншими органами державної влади, а також ті, що регулюють порядок заміщення його на посаді та припинення повноважень. Натомість «інститут президента» постає визначенням категорії «посада», «державний орган», а сам президент виступає як своєрідний символ держави. 2. Напівпрезидентська система правління як типове явище суспільно-політичної практики вперше була сформована у Веймарській республіці (1919 -1933 рр.) як відповідь на виклики і потреби трансформації державного і політичного розвитку вельми строкатого німецького суспільства. В політико-владній системі Веймарської республіки проявилися і довели свою значимість всі головні складові характеристики феномену напівпрезидентської моделі. А крах Веймарської республіки та її трансформація у диктатуру детерміновані були не стільки напівпрезидентською формою державного правління, скільки наслідками великої депресії, відсутністю сталих демократичних традицій та вадами, що мали місце у вимірах політичної культури. 3. Класичним прикладом ефективності державної влади, чутливості її до змін політичної конфігурації стала напівпрезидентська форма правління Пятої Республіки у Франції. Тут навіть за значних тербулентних змін саме президент і існуюча система владних відносин завжди забезпечували і забезпечують усталеність конституційного порядку та стабільне наступництво державного ладу. Проведений аналіз практики і результатів привнесених змін щодо владних прерогатив глав держав у Франції, Фінляндії та інших країн даної системи влади, доводить життєздатність і ефективність напівпрезидентської моделі правління. Водночас становлення та політико-правові прерогативи інституту президенства, зокрема і в державах з напівпрезидентською моделлю, залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а також від існуючого в ній політичного режиму і відповідного ступеня демократизації. 4. Напівпрезидентська форма правління поширена в світі й нині охоплює широке коло країн. Вона засвідчила свою ефективність, тому її поширення і розвиток – це прояв однієї з сучасних характерних тенденцій останньої «хвилі демократичного транзиту» в світі. Напівпрезидентська система державно-політичного розвитку долає жорсткий дуалізм, що має місце у вітчизняній і світовій політико-правовій теорії – або президентська, або парламентська форма правління. Нині саме напівпрезидентська модель державного устрою доводить свою ефективність в якості оптимального варіанту політичного устрою в контексті глобальних трендів світового суспільно-політичного розвитку на сучасному етапі. 5. Водночас, як свідчить історико-політичний досвід таких держав як Веймарська республіка, Франція та сучасних країн молодої демократії, становлення та реальне утвердження напівпрезидентської форми правління ускладнюється низкою об’єктивних чинників, насамперед невисоким рівнем розвитку громадянського суспільства та, зокрема неусталеним характером партійно-політичної системи, високим рівнем соціально-політичної напруги, низьким рівнем національно-державної консолідації, дедалі зростаючим впливом системних (внутрішніх – інституційних, структурних тощо) та позасистемних глобалізаційних чинників. За таких умов розвиток інституту напівпрезиденства спричиняє відчутне посилення функціональності держави. 6. Напівпрезидентська система правління, як свідчить світовий досвід, найбільш ефективна в країнах, у яких недостатня суспільно-політична єдність, наявні протиборствуючі політичні групи, зростає конфліктність у їх відносинах (вертикально і горизонтально) та існує потреба значної структурної перебудови політичного і економічного устрою. При цій формі правління президент, виконуючи повноваження глави держави, володіє не тільки представницькими функціями, а й реальними можливостями впливу на державну політику. 7. Становлення вітчизняного інституту президенства і відповідної системи державного правління стало підтвердженням загальносвітових тенденцій розгортання третьої хвилі демократизації. Формування і динамічний розвиток напівпрезидентських систем правління держав ЦСЄ та пострадянського простору підтверджують можливості гнучкості та перспективи розвитку цієї форми правління і прояв тенденцій - парламентаризації та президентціалізації. Саме боротьба щодо прерогатив владних інститутів унаочнює ці тенденції. Проте розподіл повноважень, навіть юридично закріплений в конституційних законах, не є однаковим у напівпрезидентських республіках, він є політично динамічним, залежним від конкретних історико-культурних обставин і суспільно-політичної кон’юнктури в країні. В цю площину лягає еволюція конституційно-правового статусу інституту президентства і відповідно системи державного правління. Водночас еволюція і її віхи – Конституція 1996 року і чинні з 2006 року конституційні зміни, підтверджують, що гору бере тенденція демократизації і інституалізації владних відносин. Саме дана тенденція все більше лягає у площину європейських практик, співвідноситься із контекстом напівпрезидентської форми правління і є відмежуванням від авторитарного режиму попередніх років. 8. Недосконалість конституційних змін чинних з 2006 року значною мірою знижує ефективність всієї державної системи влади, імперативно вимагає формування підвалин динамічної рівноваги та інституційної визначеності владних відносин. За баченням автора, справі підвищення ефективності вітчизняної напівпрезидентської системи правління покликані сприяти як досягнення більш збалансованого розподілу повноважень та прерогатив між владними інститутами, внесення відповідних змін і коректив до Основного Закону й визначення еталону президенства на довготривалу перспективу, так і більш активний розвиток політичної культури, демократичних і толерантних форм розв’язання суспільних проблем та зниження рівня конфліктності різних політичних сил шляхом постійної опори влади на інститути громадянського суспільства, залучення їх до вирішення нагальних проблем демократичного поступу держави. |
