Аналіз пам’яток мистецтва Острозького осередку др. пол. XVI – п. пол. XVII ст., як непересічного цілісного явища культурного життя України в контексті осмислення проблеми взаємодії ідейно-художніх концепцій середньовічної греко-слов’янської та ренесансної західноєвропейської культури, дає підставу для таких висновків. 1. У др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. Острог був одним з найвизначніших центрів мистецтва України. Розквіт Острозького осередку обумовлювався низкою соціальних, політичних та історичних чинників, зокрема, значним економічним розвитком міста, його правовим статусом резиденції могутнього роду князів Острозьких – патріотів і меценатів вітчизняної культури, політичною та освітньою діяльністю В.-К. Острозького, спрямованою на захист прав православної церкви та національної самобутності. Розвиток мистецтва Острозького осередку стимулювала діяльність слов’яно-греко-латинської академії, у якій поєднання надбань греко-візантійської, слов’янської та західноєвропейської культури отримало інституційне забезпечення. Якщо політичне скерування академії визначалось протистоянням польсько-католицькій експансії, то її культурна орієнтація була направлена на поєднання вітчизняних традицій з досягненнями латинського Заходу. 2. На межі XVI–XVII ст. Україна була не тільки місцем просторового перетину та синтезування культур двох географічних ареалів: греко-візантійського та західноєвропейського, але й місцем часового перетину двох епох: Середньовіччя та Відродження. Внаслідок поєднання середньовічної (греко-слов’янської та власне української) спадщини із здобутками Заходу виник новий культурний феномен – українське ренесансне мистецтво, що відрізнялось від західноєвропейського більш тісними зв’язками з містичними основами візантійської духовності Середньовіччя. 3. Можливість синтезування середньовічної та ренесансної ідеологічних систем була обумовлена поєднанням двох тенденцій людської психіки – прагнення до цілеспрямованої діяльності на землі, характерної для доби Відродження, з внутрішнім вертикальним рухом до Бога, характерним для Середньовіччя. Ці два протилежні напрямки людського буття були присутні в культурах різних часів та народів, але були роз’єднаними між собою. На межі двох епох – Середньовіччя, з його пориванням до Абсолюту, та Ренесансу, з його любов’ю до землі, вони злились воєдино. 4. Ідейним підґрунтям синтезування художніх традицій середньовічної візантійської та ренесансної західноєвропейської культури є взаємодія світоглядних концепцій двох епох. Головні конструктивні положення ренесансного антропоцентричного світогляду вже існували в своєму зародку в світогляді середніх віків і були розвинуті гуманістами Відродження згідно з потребами свого часу. Основна формуюча ідея середньовічної духовності – ієрархічного протиставлення діаметрально протилежних начал буття – переросла в ідею єдності протилежностей: матеріальної та духовної субстанції, Бога та людини, душі та тіла, земного та небесного світу... Середньовічна модель всесвіту у вигляді великої вертикалі буття була розвинута ренесансною філософією у більш складні конструкції: хреста, кола, колеса. При тому лінія, як символ єдиного континуального, не зникла, а переросла в інші форми, принцип єдності реального земного та надприродного світу набув більш складних ознак. Християнський світогляд доби Середньовіччя та Відродження об’єднував принцип центризму. Ідея теоцентризму легко “зісковзнула” на новий антропоцентричний зміст. Отже, антропоцентризм Ренесансу базувався не лише на культурі античного світу, але й на середньовічному християнському теоцентризмі. Ствердження культурою Середньовіччя людини як найвищого Божого творіння, (сутності універсуму), для якого, за словами Петра Ломбардського, був “створений весь всесвіт”, знайшло свій подальший розвиток у ренесансній ідеї богорівності людини. Середньовічна ідея суперечливості внутрішніх якостей особистості була переосмислена ренесансною філософією в універсалізм та всемогутність людини. 6. Синтезування ідейно-художніх концепцій середньовічної греко-візантійської та ренесансної західноєвропейської культури знайшло свій конкретний прояв у пам’ятках архітектури та мистецтва др. пол. XVI – п. пол. XVII століття. У побудові простору храму та ікони готична вертикальна модель світу, з її містичним поривом до Бога, синтезувалась з ренесансною “коловою” моделлю всесвіту. Храм ставав втіленням ідеї “мезокосму”– проміжного середнього світу між земним і небесним буттям. У іконі побудова двовимірного простору, що розвивається в одній площині, знизу вгору, за принципом середньовічної ієрархії буття, синтезується з намаганням передати тривимірний реальний простір, який продовжується вглибину; зворотна перспектива поєднується з елементами прямої перспективи, узагальнене зображення “архетипів” (понять) речей – з відображенням конкретних споруд і предметів. У трактуванні образів Христа, Богородиці та святих середньовічне прагнення до трансцендентності (аскетизму, безпристрасності, нерухомості, містичності) поєдналось з ренесансним намаганням наблизити потойбічні персонажі до реального життя. На основі злиття візантійської іконографічної схеми з досягненнями ренесансного мистецтва відбувається формування нового стилю іконопису. У портретному малярстві ренесансна концепція особистості, яка акцентувала значення власної волі у формуванні свого “я”, синтезувалася з візантійською традицією, згідно з якою характер людини, (її внутрішня природа), повністю залежить від містичної Вищої сили, визначається присутністю Бога в її душі. Втілення духовної сутності портретованого поєднувалось з яскравою соціальною та індивідуальною характеристикою. У меморіальній пластиці засади теоцентричного середньовічного світогляду, з його акцентуванням смерті, як переходу до потойбічного світу та містичного злиття з Богом, синтезувались із засадами антропоцентричного світогляду, що прагнув уславлення людини через розкриття її фізичної краси, духовних цнот та її плідної земної діяльності, яка давала право на вічность. У декоруванні рукописної та друкованої книги синтезування естетичних засад двох культур виявилось у взаємодії середньовічної та ренесансної символіки в процесі створення орнаментальних та геральдичних композицій. Абстрактні геометризовані елементи плетінки та тератологічні мотиви, що відображали середньовічне містичне сприйняття світу, поєднувались з елементами, взятими безпосередньо з навколишньої природи, з реалістично трактованими рослинними мотивами. Відбулось поєднання середньовічної символічної та ренесансної іконографічної знакових систем. 7. На відміну від західноєвропейського Ренесансу, який протиставляв себе середньовічній культурі, в основі українського Відродження лежав ідейний та художній синтез західноєвропейських ренесансних та власних традицій, виплеканих на ґрунті греко-візантійської середньовічної естетики. 8. Твори митців Острозького осередку відобразили розквіт та завершення ренесансної фази українського мистецтва, підвели підсумок ренесансному методу пізнання дійсності та відкрили шляхи його подальшої еволюції. В них втілилась зміна принципів світосприйняття, перехід від бачення світу як центричної замкнутої системи до усвідомлення його в нескінченному розвитку та складній взаємодії всіх проявів буття. |
