Анотація до роботи:

Шмагало Р.Т. Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ ст.: структурування, методологія, художні позиції. – Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.06. – декоративне і прикладне мистецтво. – Львівська національна академія мистецтв. Львів, 2005.

Дисертація є багатоплановим комплексним дослідженням, у якому вперше робиться спроба панорамного висвітлення мистецької освіти України у вирішальне століття становлення її сучасного типу — від середини XIX ст. до середини XX ст., охоплюючи функціонування мистецькоосвітніх закладів і поза межами Батьківщини. В результаті 15-річної пошукової та дослідницької роботи авторові вдалося сформувати науково-інформативну базу мистецькоосвітніх даних, добутих з літератури, періодики, статистики зазначеного часу, з архівів, музеїв, звітів навчальних закладів, переписки й інших джерел в Україні та в багатьох європейських країнах, США і Канаді. Більшість фактів щойно тепер вводиться у науковий обіг. Спираючись на потужну інформативну основу, автор проводить думку, що мистецька освіта є субдисципліною мистецтвознавчої науки, галуззю мистецтвознавчих досліджень.

Панорамний огляд мистецькоосвітнього процесу середини ХІХ – середини ХХ ст. показує, що він відбувався на тлі радикальних змін в економічному, суспільно-політичному і культурному житті Європи і був тісно з ним пов’язаний.

Рух «мистецтво і ремесло», який започаткувався у Західній Європі в другій половині ХІХ століття, поширився по всій Україні і знайшов свій вияв у розробленні новних напрямів і методів діяльності низки товариств, музеїв, мистецьких шкіл і навчальних майстерень. Визначальними у цьому процесі стало утвердження народного мистецтва як самоцінного культурного і художнього явища та відродження і цілеспрямована підтримка кустарного виробництва практично на всій території України.

Еволюція цього руху від розв’язання завдань першочергового значення зі збереження і забезпечення традиційного ремесла до вироблення естетичних засад художньої промисловості, яка стала масштабним явищем, у досліджуваний період утвердила на практиці нові принципи творчої співпраці народних майстрів і професійних художників. Сміливе залучення до повноцінної співтворчості народних майстрів, надання їм свободи самовираження у рамках загального художнього задуму забезпечували свіжість, неординарність, органічну самобутність цілої низки творів.

Художні особливості продукції промислів і навчальних закладів відзначалися збереженням традиційних і паралельним пошуком якісно нових стилетворчих принципів, співзвучних з естетичними і художніми віяннями часу. Цей процес характеризувався появою нових форм виробів, їх пластичного вирішення і декоративної оздоби, визначальним значенням декоративних якостей порівняно з ужитковими. Нарощування художнього потенціалу відбувалося шляхом діалогу між регіональними школами, синтезу елементів формотворчості й декору з різних видів українського декоративно-ужиткового мистецтва (вишивки, писанки, різьби по дереву і т.д.), застосування зображальних прийомів, характерних для живопису, графіки, скульптури, а також вивчення творчого досвіду інших національних шкіл. Особливо важливе значення для здійснення цих завдань мав безпосередній зв’язок музеїв з навчальними закладами, випуск спеціальної навчальної літератури, рекламно-популяризаторська діяльність.

Дієвим засобом налагодження міжрегіональних і міжнародних зв’язків у розвитку промислів і мистецьких шкіл стала організація виставок. Важливу роль щодо координації та спрямування цих процесів відігравали також з’їзди діячів мистецької освіти і художньої промисловості. Поступово все вагомішого значення почали набувати мистецтвознавство і мистецька критика. Через залучення до ремесел та декоративно-ужиткового мистецтва відбувалося самопізнання і водночас самовизначення систем національної мистецької освіти. У взаємодії з музеями, мистецькими та ремісничими товариствами, торговельними організаціями новостворювана мистецька освіта сприяла становленню нових форм розвитку мистецтва та художніх промислів як визначальних складових розвитку національної культури.

Окрім мистецьких навчальних закладів образотворчого характеру, в досліджуваний період на українських землях утворилися розмаїті заклади промислового та художньо-промислового вишколу: політехнічні та академічні навчальні заклади (вищі школи), промислові та ремісничі школи, художньо-промислові школи; реальні школи, фахові навчальні майстерні і лабораторії типу американських «manual training schools»; технологічні майстерні; учні-«термінатори» при фабриках і в окремих ремісників; доповнюючі і вечірні школи та курси; фахові товариства (технічні, промислові, економічні, торгові, мистецькі), звіти, дискусії, реферати, комісії, внески, петиції, проекти реформ і законів; з’їзди, етнографічні, промислові і мистецькі виставки; конкурси; спілки та об’єднання промисловців, ремісників і митців; обмін досвідом із закордонними і вітчизняними аналогічними структурами; фахові часописи з питань промислу, технології, промислової адміністрації, торгівлі, мистецтва; спеціалізовані видавництва; технічні, мистецькі і промислові бібліотеки; популярні лекції і курси з метою розповсюдження знань про художні промисли і мистецький вишкіл в суспільстві; мистецькі і промислові кола, особистий приклад митців-педагогів. У 1920-30-х рр. створені за різних умов і обставин мистецькі навчальні заклади у Києві, Харкові, Одесі, Львові та Празі тривалий час підтримували розвиток українського образотворчого мистецтва, готуючи підгрунтя для формування національної системи мистецької освіти. Історія довела неспроможність довготривалого і повноцінного забезпечення функціонування мистецької освіти лише на меценатській основі без підтримки держави. Художня освіта сприймалася і як засіб для широкої просвітницької діяльності на базі загальноосвітніх та спеціалізованих шкіл, музеїв, курсів. Підхід, в основі якого лежала національна духовна культура, породжував специфічні форми художньої освіти, яка опиралася на традиції народного і професійного мистецтва.

Правомірність питання про явище української мистецької освіти поза Батьківщиною 1910-1950-х рр. з точки зору мистецтвознавства висвітлена автором у дослідженнях останніх п’яти років. Вагомою базою для цього стали архівні та речові матеріали музеїв Праги, Відня, Нью-Йорка, Клівленда, Стемфорда та ін. Останні доводять факти успішного функціонування численних навчальних закладів різного профілю, створених українцями-емігрантами у Чехії, Франції, Німеччині та США. Унікальна ситуація в еміграційних умовах вимагала самоствердження шляхом створення власного мистецького організму. Аналіз мистецької освіти поза Батьківщиною свідчить, що її розвитку українська громадськість надавала не меншого значення, ніж музейництву і виставковій діяльності чи науці загалом. Завдяки наявності механізмів освіти, мистецький процес на еміграції не був перерваний на жодній зі своїх стадій: між двома світовими війнами, у період «таборової творчості» після Другої світової війни, а згодом у США та Канаді. Базування на кращих академічних традиціях української мистецької школи зумовило виразність та стійкий характер творчих процесів на еміграції, їх вихід на рівень загальносвітових завдань розвитку мистецтва першої половини ХХ століття.

Мистецтвознавча наука того часу збагатилася ідеями та утвердженням мобільної субдисципліни – мистецькою критикою.

Українське мистецтво досліджуваного періоду перебувало у стані безперервного напруженого пошуку, прагнучи не тільки відображати, але й формувати притаманними йому засобами нові риси суспільного життя, котре так кардинально змінювалося. Воно відчуло своє історично-епохальне покликання бути активним чинником творення нового образу і нової свідомості. Це осмислення масштабності творення викликало масштабність творчості, в якій мистецькі здобутки всієї минувшини і народної традиції переплавлялися в горнилі сучасності, озаріннями своїми сягаючи надсучасності. Масштабність і значущість процесу потверджується тим, що він охопив усі без винятку сфери художньої творчості і діяльності, зокрема, розбурхав мистецьку освіту, збурив усі види й жанри мистецтва, навіть такі найменш податливі як архітектура і пов’язаний з нею метал.

Вияви крайніх художніх позицій, від ревного розвитку народної традиції до ексклюзивів авангарду і модернізму, заакцентували практично усі види українського декоративно-ужиткового мистецтва, особливо прикладна графіка, кераміка, килимарство, ковальство, художня емаль. Прокладання нових стилетворчих принципів, забезпечення більшої ніж будь-коли свободи самовиразу стали важливими досягненнями навчального процесу мистецьких шкіл.

Змінився й статус мистецької освіти, як говорилося вище. Ця, сказати б, стратегічна мистецька галузь, яка мала глибокі традиції, перебудовувалася в живому процесі життєвих змін, динамічно реагуючи на них і одночасно акумулюючи дотичні інтереси одразу всієї багатої палітри мистецького і культуротворчого процесів з їх різноманітними ідеологічними і художніми апологіями чи доктринами. На тлі бурхливих подій цього збуреного війнами і революціями століття вся інтелектуальна потуга мистецькоосвітнього процесу одразу перетворювалася на мистецькоосвітню практику. Мистецтвознавча наука так і залишила мистецьку освіту в міждисциплінарному науковому просторі. Відсутність наукового осмислення і узагальнення досягнень надзвичайно розгалуженого, багатого новими формами та мистецькими і мистецькоосвітніми ідеями процесу призводить до того, що далеко не всі великі надбання, набуті протягом століття, сьогодні засвоюються. А це, в свою чергу не може не позначитися на якості мистецької освіти і підготовки фахівців. Для прикладу вкажемо, що таке видатне явище, як українська мистецька освіта поза межами Батьківщини, на теперішній час не стала ще обов’язковим курсом у навчальних програмах (самотужки цей курс ввела тільки Львівська національна академія мистецтв), хоч вона становить невід’ємну частину української мистецької освіти, частину цінну і плідну, а в сенсі реального вивчення контактів українського і європейського мистецькоосвітніх процесів – незамінну.

Сьогодні проблематика мистецької освіти підводить до висновку, що українська мистецтвознавча наука має потужний ґрунт для окреслення мистецькоосвітніх досліджень як автономної своєї субдисципліни. В якості субдисципліни мистецтвознавства мистецька освіта має всі вихідні науково-теоретичні параметри, серед яких головними визнаються предмет дослідження та методологія дослідження. Викладені у реферованій монографії матеріали показують, що підстав більш ніж достатньо, як і аргументів задля дальшого вдосконалення мистецько-освітнього процесу України та в інтересах мистецтва.

Дослідження, пов’язані з розвитком мистецької освіти, фактично є самостійною, до того ж потужною субдисципліною мистецтвознавчої науки і лише чекає офіційного утвердження свого статусу в колі мистецтвознавчих наук передовсім державними стандартами, які кваліфікують напрямки наукових досліджень. Наведений у розділах дослідження конкретний матеріал незаперечно доводить, що, не зважаючи на всі потрясіння, які переживало українське мистецтво, і навіть загрози його самобутності, мистецька освіта завжди залишалася чи не єдиною надійною твердинею, яка оберігала і відстоювала його інтереси.

Публікації автора:

1. Нога О., Шмагало Р. Між Сходом і Заходом. Кераміка Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті міжнародних зв’язків. Контакти і взаємовпливи. – Львів, 1994. – 120 с.

2. Бойцов Д., Шмагало Р. На перехресті Європи і віку. Іван Мозалевський. – Львів, 1996. – 113 с.

3. Шмагало Р.Т. Словник митців-педагогів України та з України у світі (1850 –1950-і рр.). – Львів: Українські технології, 2002. – 144 с., 176 іл.

4. Шмагало P. T. Мистецька освіта в Україні середини XIX – середини XX ст.: структурування, методологія, художні позиції. – Львів: Українські технології, 2005. – 528 с., 742 іл.

5. Шмагало Р. Професійна художня кераміка України на виставках (рубіж ХІХ – ХХ ст.) // Вісник Львівської академії мистецтв. – Вип. 6. – Львів, 1995. – С. 49-56.

6. Шмагало Р. Вижницькому коледжу декоративного і прикладного мистецтва ім. В.Ю. Шкрібляка – 90 років // Мистецько-літературний альманах. – Львів, 1995. – № 16. – С. 25-31.

7. Шмагало Р. Володислав Федорович і культурний розвиток Галичини в кінці ХІХ – початку ХХ століття. Наукові читання пам’яті Святослава Гординського. – Вип. “Святослав Гординський і актуальні проблеми історії українського мистецтва”. – Львів, 1995. – С. 47-53.

8. Шмагало Р. Українська мистецька освіта першої половини ХХ ст. поза Батьківщиною (Франція, Німеччина) // Діалог культур. Україна у світовому контексті. Мистецтво і освіта. – Львів, 1996. – С. 135-146.

9. Шмагало Р. Художньо-промислова освіта Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. у міжнародних зв’язках // Діалог культур. Україна у світовому контексті. Матеріали Перших міжнародних філософсько-культурологічних читань. – Львів, 1996. – Вип. 2. – С. 182-187.

10. Шмагало Р. До історії розвитку Коломийської деревообробної школи // Вісник ЛАМ. – Вип. 8. – Львів, 1997. – С. 50-55 (у співавторстві з М.Гнатюком).

11. Шмагало Р. Львівська школа архітектурного металу кінця ХІХ – початку ХХ століття. Динаміка історичного і стилістичного розвитку // Матеріали конференції “Ковальське мистецтво Львова: минуле й сьогодення”. Львів, 8-11 жовтня 1998 року. – Львів: ВКР “ВМС”, 1998. – С. 7-16.

12. Шмагало Р. Мандрівка Львів – Прага – Нью-Йорк – 1996: за тінями Української студії пластичного мистецтва (1923-1952) // Народознавчі зошити. – Львів: ІН НАН, 1998. – Зошит 5 (23). – С. 577-581.

13. Шмагало Р. Українська мистецька освіта поза Батьківщиною (1945 – 1955 рр.) // Вісник ЛАМ. – Вип. 9. – Львів, 1998. – С. 87- 96.

14. Шмагало Р. До історії деревообробних шкіл Західної України кінця ХІХ – початку ХХ ст. (До ювілею кафедри художніх виробів з дерева) // Вісник ЛАМ. – Вип.10. – Львів, 1999. – С. 81-90.

15. Шмагало Р. Іван Мозалевський і проблеми функціонування мистецтва // Читання пам’яті С.Гординського: Збірник наукових праць кафедри ІТМ ЛАМ. – Вип.2-3. – Львів, 1999. – С.74-82.

16. Шмагало Р. Роль музеїв у становленні художньо-промислової освіти України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. // Мистецтвознавство’ 99. – Львів: СКІМ, 1999. – С. 79-92.

17. Шмагало Р. Становлення художньо-промислової освіти Галичини в кінці ХІХ – на початку ХХ століття // Мистецька школа в системі національної освіти України: Навчально-методичний посібник. – Львів, 1999. – 248 с.

18. Шмагало Р. Народні традиції килимарства Галичини і художньо- промислова освіта кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти: Зб.наук. праць. – Львів: Світ, 1999. – Вип.4. – С.181-189

19. Шмагало Р. Художньо-промисловий та образотворчий напрямки мистецької освіти Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст.: панорамний огляд явищ // Вісник Львівської академії мистецтв: Зб. наук. праць / За ред. Р.Т.Шмагала. – Львів: Українські технології, 1999. – Спецвипуск. – С. 113-123.

20. Шмагало Р. Школи декоративно-ужиткової кераміки Західної України кінця ХІХ – початку ХХ століть // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. За роки 1996-1999. – Опішне: Українське народознавство, 1999. – Кн. 4. – С. 150-159.

21. Шмагало Р. Історичний розвиток деревообробної школи у Станіславові (1883-1920) і сучасна художня освіта // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Художня освіта: Зб. наук. праць. – Львів: Світ, 2000. – Вип. 5. – С. 185-194.

22. Шмагало Р. Українська мистецька освіта 1941-1944 рр. // Вісник Львівської академії мистецтв. – Львів, 2000. – Вип. 11. – С. 25-35.

23. Шмагало Р. Аналіз художніх особливостей творів гончарних промислів // Українська керамологія: Українське народознавство. – Опішне, 2001. – Кн.1. – С.128-153.

24. Шмагало Р. Методика викладання рисунку в навчальних закладах Галичини 2-ї пол. ХІХ – поч. ХХ ст.: історико-мистецтвознавчий аналіз // Діалог культур: Україна в світовому контексті. Мистецтво й освіта. – Львів, 2001. – Вип. 6. – С. 182-195.

25. Шмагало Р. Косівська мистецька школа в художньо-промисловій освіті Галичини в кінці ХІХ – початку ХХ ст. // Вісник ЛАМ. – Львів, 2002. – Вип. 13. – С. 278-287.

26. Шмагало Р. Українська кераміка ХХ століття поза Батьківщиною // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. – 2002. – Кн. 2. – С. 244-276.

27. Шмагало Р. Рух за мистецьку академію у Львові в першій третині ХХ століття // Вісник Харківської академії дизайну і мистецтв. – Х., 2002. – № 1. – С.71-75.

28. Шмагало Р. Наші магістралі (1876-1939) // Карби. Додаток до журналу “Образотворче мистецтво”. – Київ-Львів, 2002. – № 1. – С. 9-13.

29. Шмагало Р. Народні промисли і художньо-промислова освіта Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття: шляхи інтеґрації // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. – Опішне: Українське народознавство, 2002. – Кн. 2. – С. 134-146.

30. Шмагало Р. Мистецько-освітній рух у східних областях України ХІХ – початку ХХ ст.: галузеві та методичні орієнтири // Міст (Мистецтво, історія, сучасність, теорія). – Київ, ВХ Студіо, 2003. – № 1. – С. 241-252.

31. Шмагало Р. Роль митця-педагога в інтелектуалізації львівської мистецької школи кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Вісник ЛАМ.– Львів, 2003. – Вип. 14. – С. 39-48.

32. Шмагало Р. Вчителі Романа Сельського і мистецькопедагогічні пріоритети Галичини 1910-1920-х рр. ХХ століття // Мистецтвознавство’ 03. – Львів: СКІМ, 2004. – С. 53-62.

33. Шмагало Р. Гончарний промисел і підприємництво: погляд крізь століття (з досвіду діяльності навчальної майстерні гончарства в с. Олешні на Чернігівщині) // Народознавчі зошити. – Львів, 2004. – № 1-2. – С. 110-115.

34. Шмагало Р. Мистецька освіта як субдисципліна мистецтвознавства // Вісник ЛНАМ. – Вип. 15. – Львів, 2004. – С. 58 – 69.

35. Шмагало Р. Мистецька освіта і державотворення в Україні 1917-1920-х років: дотичні і паралелі // Науковий вісник Українського університету в Москві. – М.: Сполом, 2004. – С. 131-137.

36. Шмагало Р. Українська студія пластичних мистецтв у Празі і мистецькоосвітній рух української еміграції // Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехословаччині. – Прага, 2005. – С. 117-145.

37. Szmahalo R. Dny a noci Lvovskych bran // Hefaiston, 1996. – Helfstyn. – S. 16.