Михайло Павлик займав визначне місце в ідейно-мистецькій боротьбі свого часу та історії української літературної критики. Його творча діяльність дає можливість уточнити деякі суттєві моменти в розвитку народницького напряму в українській культурі. Загальноприйняте уявлення про народництво в галузі літератури (українськість, патріотизм, популізм, закритість культури, консервативність, реалізм, переважне зображення народного життя на побутовому рівні) потребує суттєвого коригування й перегляду. У всякому разі, заклики до закритості української літератури, відмова від тяжіння до європейської культури не були притаманні Павликові. Намагання представити українське народництво як щось суто консервативне, тільки застаріле, об’єктивно веде до нехтування тими безумовними здобутками, які зумовили найсильніші сторони української літератури ХІХ ст. Творчий доробок Михайла Павлика в галузі літературної критики і перекладацької справи виразно свідчить, що навіть він, один із найбільш послідовних виразників народницької ідеології кінця ХІХ ст., “не вкладається” у ту схему, якою за традицією визначаються основні риси народництва. Тому при розгляді складних процесів розвитку народницьких ідей слід не відступати від принципу історизму і врахування складної динаміки співвідношення художніх явищ із явищами суто ідеологічними. Зокрема, досягнення світового мистецтва останніх десятиріч ХІХ ст. не залишалися поза увагою таких видатних діячів тогочасної української культури, як М. Драгоманов та І.Франко, і спонукали М. Павлика до літературно-критичного осмислення тогочасного красного письменства, перекладів драматичних, прозових, поетичних творів. Літературна критика не була основною у творчому доробку М.Павлика, який був більш відомий як громадський діяч, журналіст, письменник, публіцист, етнограф. І все ж в історію української критики він вписав кілька яскравих сторінок, без урахування яких важко створити повне і об’єктивне уявлення про літературну атмосферу його доби і закономірності розвитку українського літературного процесу кінця XIX – початку ХХ століття. Критика, що є специфічною різновидністю літературної діяльності, становить органічну частину єдиного літературного процесу. Особливістю цього процесу в Україні було те, що визначним письменникам самим доводилося бути критиками, істориками і теоретиками літератури, а це дозволяло оцінювати ті чи інші твори з урахуванням власного мистецького досвіду. Літературно-естетичні погляди М. Павлика стають зрозумілішими у контексті розвитку української літературної критики, у порівнянні з діяльністю його сучасників — М. Драгоманова та І. Франка. Народницькі переконання залишалися у Павлика незмінними протягом усього його творчого життя, однак у сфері естетичних поглядів простежується певна еволюція, притаманна взагалі кращим зразкам народницької критики останніх десятиліть ХІХ ст. При оцінці літературних творів він поступово все частіше послуговується естетичними критеріями, хоча соціологічний вимір усе ж залишається для нього провідним. Проведене дослідження показало, що свої літературно-естетичні погляди М.Павлик висловлював і обговорював у тісному зв’язку із власною перекладацькою діяльністю. Сприймаючи літературу як особливу сферу соціальної діяльності, М. Павлик був певний, що головне завдання художньої літератури — це передусім служіння народу. Власне, ідея народності була основною в його літературно-естетичних поглядах. Така позиція Павлика зумовлювала відповідний принцип добору текстів для перекладів. Його приваблювали ті твори, які були позначені рисами реалізму і народності і прямо чи опосередковано торкалися найважливішої для нього теми народу, зображували життя простих людей-трудівників, їх переживання й страждання. Притаманна для поглядів Павлика прискіплива увага до становища жінки в тогочасному суспільстві теж віддзеркалювалася як у його літературно-критичних виступах, так і в перекладацькій роботі. Проаналізовані в дисертації матеріали свідчать, що полемічні зіткнення М. Павлика з М. Драгомановим та І. Франком не раз виникали у зв’язку з перекладами. Саме на цьому тлі відбувався цікавий обмін думками, зміст яких виходив далеко за межі питань перекладацтва. У полеміці уточнювалися й конкретизувалися ідейно-естетичні погляди М. Павлика, що може зайвий раз свідчити, що переклади для нього були, не роботою ремісника, який працює “на замовлення”, а формою захисту й пропаганди своїх суспільно- політичних і літературних переконань. У літературних суперечках, спричинених його перекладами, М. Павлик займав послідовну позицію, сміливо захищаючи свої переконання у статтях чи в листуванні з І. Франком і М. Драгомановим. Тому полеміка з приводу “Грози” О. Островського, яка тривала між Павликом і Франком понад двадцять років, яскраво свідчить про досить непрості творчі взаємини двох представників української літератури на межі ХІХ–ХХ ст. і дає змогу конкретизувати існуючі уявлення про їх естетичні й етичні концепції. Зрозуміло, що й надалі залишаються актуальними деякі проблеми вивчення літературно-критичної й перекладацької праці М. Павлика. На черзі пошук в архівах нових матеріалів, пов’язаних з його літературно-критичною й перекладацькою діяльністю, видання зібрання його праць у цій галузі, дальше вивчення внеску М. Павлика у розвиток української культури в контексті суспільно-політичного і літературного життя останніх десятиріч ХІХ ст. |
