У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у визначенні сутності, ґенези, природи музики як складової духовно-культурного ядра суспільства. Результати дисертаційного дослідження можуть бути сформульовані у такий спосіб: 1. Музика виступає невід’ємним атрибутом взаємодоповнюваності будь-якого соціуму, внутрішня енергія якого спрямована на гармонійне співіснування його суб’єктів. Музика як складова духовно-культурного ядра суспільства відбиває реальність і впливає на неї тим істотніше, чим більше вона звернена до широкого кола слухачів. Високий рівень музичної сприйнятливості суспільства є одним з показників його розвитку. Музика як складова духовно-культурного ядра суспільства здатна відображати і поєднувати у собі не лише ті зміни, які відбуваються у музичній практиці певної епохи, певного етносу, у соціальній ролі, яку відіграє музика у житті, але й ті якісні зміни, які з’являються в інших сферах життєдіяльності людини, що виступають складовими компонентами загальної культури. 2. Специфіка музичної культури, місце і роль музики в культурі суспільства визначаються, в першу чергу, властивостями самої музики як виду мистецтва, суспільного явища. Але саме ці властивості склалися під значним впливом потреб суспільства і виявляються по-різному в залежності від умов соціального функціонування. Перед сучасним світом, що стрімко і динамічно розвивається, постає завдання пошуку шляхів, засобів, засад і механізмів стабілізації соціальних явищ. Це прагнення особливо підсилюється в періоди суспільних криз. Людство досягло усвідомлення необхідності забезпечити історичну сталість на основі загальнолюдських констант: філософських, моральних, наукових, релігійних, естетичних і інших цінностей. У колі цих цінностей особливе місце займає музика. Музика, з одного боку, відбиває універсальні закономірності буття у специфічному ракурсі. З іншого боку – в музиці наявна невимовна, але, разом з тим, існуюча духовна першооснова, наділена статусом абсолютної волі, що не передбачає навіть найменшої причетності всього низинного, інстинктивного й емпіричного. 3. Музика відбиває дійсність, соціально функціонує у всіх сферах людської життєдіяльності, естетично переробляючи, перетворюючи життєвий зміст, виражаючи цим людське відношення до дійсності. В усі періоди розвитку людської культури багато уваги приділялося визначенню ролі музики у суспільних процесах і, навпаки, впливу соціальних чинників на музичну творчість і мелос певного народу. Особливо активно осмислювалася дана проблема в тих країнах і в ті періоди, для яких характерним була найбільш активна участь музики у суспільному житті. 4. Зміни суспільної ідеології та об’єктивних умов використання музики відбуваються одночасно і паралельно, оскільки обумовлюються, в остаточному підсумку, однією і тією ж причиною – розвитком матеріального життя суспільства. Тому найчастіше не акцентується подвійність цього процесу, а звертається увага тільки на вплив ідей. Проте у форм музиціювання є своя історія і вона не завжди дублює історію ідейного розвитку музики. Ідейний зміст музики й обумовлені ним вимоги її подальшого розвитку час від часу призводять до конфлікту із наявними умовами її суспільного побутування, оскільки передові суспільні ідеї відбивають не тільки існуючу дійсність, але і її потреби. В той же час, одна з особливостей виявлення змісту музичного тексту і контексту полягає в тому, що дослідник, який належить до іншої культури, може виявити нові смисли, що об’єктивно існували, але були недоступні людям, які зростали в сучасній їм культурі. 5. Музика зберігає у своїх структурах історичну манеру мислення людини, розкриває типові для визначеного часу образи й емоційні стани. Історична конкретизація музичного мистецтва виражається в постійному розвитку і відновленні його функцій, суспільного музичного середовища, способів художнього мислення. У кожну історичну епоху поряд із творами, що втрачають з часом свою художню актуальність, створюються здобутки, що мають неминущу історичну цінність і навіки залишаються в загальнолюдській скарбниці мистецтва. Свідченням тому є сучасне музичне життя, що включає у свою сферу музику багатьох попередніх століть. Це стає можливим завдяки тому, що музичне мистецтво певного суспільного прошарку в процесі історичного розвитку приймається представниками інших суспільних прошарків, успадковується ними. Тому музично-історичний процес формується під впливом змін умов життя різних прошарків суспільства, що так чи інакше відбиваються в їхній психології, позначаються на матеріальних і духовних потребах, а через ці категорії впливають на зміст музики і її соціальні функції. 6. Явище музичного постмодернізму демонструє алгоритм художнього моделювання дійсності, шлях своєрідного вирішення проблем зникнення смислів. Постмодернізм примирив сучасність з досягненнями всіх попередніх епох, запропонувавши у музичному творі знакову систему, збагнення мови якої вимагає оволодіння художніми смислами епох минулого. Постмодернізм є підсумком історичного добору, музично-творчих зусиль ХХ-ХХІ століть. Постмодернізм виступає як новий виток спіралі в розвитку музичної культури, поєднує в собі риси діонісійської і аполлонічної культури, відтворює монологічні думки автора і діалог цінностей різних музичних епох. 7. У сучасну епоху все більший вплив на роль музики в суспільстві здійснює бурхливий розвиток засобів її масового транслювання. По-новому складаються взаємовідносини і форми спілкування між композитором, виконавцем і слухачем: вони все більше відокремлюються один від одного, стають усе більш автономнішими. Музика в небачених раніше масштабах входить у повсякденне життя кожної людини; здобутки будь-яких жанрів можуть відтепер звучати в різних умовах; у величезній мірі розширюються можливості пропаганди музичної культури. В той же час, коли зводять функціональність музики до рівня розважальності, починають ставитися до неї як до нейтрального звукового тла, знижується активність сприйняття, нівелюються смаки слухачів, стандартизуються виконавські стилі. 8. Музична комунікація історично формувалася і утверджувалася у процесі музично-творчої практики. Вона являє собою одну з умов інноваційних пошуків композитора, самобутньої виконавської інтерпретації та сприйняття музичного твору слухачем та суспільством. Комунікативна сторона музичної культури є однією з найбільш характерних атрибутів цілісності музичного твору, музичної мови і одночасно виступає одним із ефективних засобів розкриття музичного образу. Зберігаючи стійкий характер протягом тривалого часу, музична комунікація не залишається незмінною, а розвивається разом з музичною свідомістю і музичним мисленням певного кола того або іншого соціуму. В цілому можна відзначити, що дослідження музики як складової духовно-культурного ядра суспільства дає можливість визначати картину духовного і матеріального життя суспільства, може слугувати методологічною засадою для розробки прикладних досліджень процесів духовної життєдіяльності соціуму. |