У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення проблеми вираження людини в мові та мови в людині, суб’єктивного й об’єктивного в мові, тексті, мовній особистості, яку розглянуто як сукупність творчих (лінгвістичних) здібностей та соціопсихолінгвістичних характеристик індивіда, що зумовлюють створення та сприйняття ним мовних творів, які відображають відповідні риси особистості й тому мають певну когнітивну глибину, комунікативно-прагматичну спрямованість, структурно-мовну цілісність. Результатом аналізу науково-гуманітарних текстів ХІХ ст. стало створення узагальненого, колективного портрета мовної особистості ученого-гуманітарія. Вивчення лінгвістичного матеріалу, що експлікує вербально-семантичний, комунікативний і культурологічний рівні та демонструє мовні вподобання, дозволяє говорити про вченого насамперед як про мовну особистість. Історичний аспект такого аналізу підтвердив не лише лінгвостилістичну значущість наукової творчості українських учених-гуманітаріїв, але й виявив особливості індивідуального та суспільного світогляду, відображеного в картині світу й характерного для певного історичного періоду. Єдність індивідуального та соціального, суб’єктивного й об’єктивного, представлена картиною світу узагальненої мовної особистості, є результатом взаємодії духовно-індивідуальної (особистісної) та соціально-культурної (колективної) складових мовної особистості. Творчий потенціал ученого, його наміри пізнати об’єктивний світ і висловити своє ставлення до нього та його розуміння, відображені в тексті, становлять те суб’єктивно-особистісне начало, експлікація якого визначає міру суб’єктивності наукового пізнання. Аналіз текстової комунікації виявив активізацію за допомогою мови відносин між адресантом (автором, відправником) та адресатом (читачем, отримувачем). Адресат у дисертації кваліфіковано як інший компонент суб’єктивного начала тексту, на якого орієнтований адресант і дії якого він передбачає. Тому категорія суб’єктивності є багатовекторним, не одностороннім явищем, на формування якого в тексті впливає і фактор адресата. Індивідуальна й соціальна сутність мовної особистості виявлена і в текстово-комунікативній діяльності. Науково-гуманітарні тексти ХІХ ст. розглянуто як вербальну реалізацію фрагментів картини світу, яка відображає індивідуальне й соціальне (колективне, етноспецифічне) світобачення в їх нерозривній єдності, реалізацію, яка дозволяє інтерпретувати не лише експліцитні, а й імпліцитно виражені складники мовної особистості та її картини світу. Такий підхід став підґрунтям для опису рис узагальненої мовної особистості. На основі аналізу особливостей вираження діалогічних відношень у науковому тексті зроблено висновок про діалогічність як комунікативну властивість наукового тексту, яка відображає його суб’єктивну природу (від адресанта) і суб’єктивну орієнтацію (на адресата). Антропологічний аспект вивчення цієї властивості тексту дозволив виділити два суб’єктивних начала: адресанта й адресата, які здійснюють комунікацію за допомогою тексту, використовуючи різні лінгвістичні засоби. Як показав аналіз, обидва учасники комунікативно-пізнавального процесу відображені на поверхні тексту, що говорить про «ектропічний простір» не лише поезії, а й будь-якого тексту. Вивчення комунікативних рис мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст., здійснене на основі аналізу комунікативної структури наукового тексту, продемонструвало її відкритий, діалогічний характер, орієнтацію на комунікацію, що виходить за межі текстового спілкування і за синхронне часове обмеження. Колективістська свідомість автора виявлена в періодичному передаванні функцій адресанта іншому учаснику текстової комунікації, у переважанні «ми»-форм над іншими. Структурно-композиційні особливості розміщення комунікативних векторів, що зв’язують адресанта й адресата, дозволили виділити такі типи діалогічності: а) внутрішньотекстову та б) позатекстову (міждискурсну, інтертекстуальну). Комунікативні риси мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст. визначено як риси особистості діалогічної, яка прагне викласти свої наукові погляди так, щоб вони були почуті й зрозумілі читачами як співучасниками наукового пізнання. Наукові тексти представляють певний культурний рівень розвитку суспільства і вже тому належать сфері культури. Як засіб комунікації, що здійснюється в історико-культурному контексті свого часу, науковий текст відображає загальнокультурний контекст, який у свою чергу регулює комунікативні властивості тексту. Така різновекторна взаємодія можлива завдяки активній позиції автора-ученого, який є включеним в соціально-культурні процеси свого часу. Особистість ученого виявлена і в культурологічному просторі тексту як така, що належить певному етнонаціональному колективу. Відповідно до позачасових, інваріантних та тимчасових, варіантних складників мовної особистості розрізнено загальнокультурний (суб’єктивно-колективний) та суб’єктивно-авторський рівні культурологічного простору тексту. Загальнокультурний рівень є текстовою реалізацією лінгвокультурної особистості як базового національно-культурного прототипу носія певної мови, яка виявлена в тексті через експлікатори етнічної свідомості, що актуалізують певні стосунки, традиції, звички, вірування та ін. і представлені лексико-граматичними маркерами, культуремами, етнопсихологемами. Суб’єктивно-авторський рівень відображає індивідуальне сприйняття та інтерпретацію вченими загальнокультурних мовних фактів, що репрезентують особливості авторської національної свідомості на лінгвістичному рівні. Стійкі вислови, виявлені у досліджуваних текстах, є утвореннями, які відображають досвід пізнання об’єктивної дійсності попередніми поколіннями носіїв певної мови й актуалізують загальнокультурний рівень суб’єкта текстотворчості. Включаючи їх у текст, автор наукового дослідження використовує результати колективного пізнання світу, інтерпретуючи їх відповідно до власного досвіду, або вдається до творення власних словесних формул з образною семантикою, застосовуючи традиційні смислоутворювальні моделі. Тому стійкі вислови проаналізовано як експлікатори етнонаціональної свідомості суб’єкта пізнання. Вербально-семантичний рівень мовної особистості відображає належність учених двом національним культурам. Володіння двома мовами і мовними багатствами обох культур є основою формування полікультурного простору науково-гуманітарного тексту. Лінгвістичними експлікаторами національно-культурного простору є лексеми, ідіоматичні вислови, що актуалізують мовний простір певної національної культури. Використовуючи лексико-семантичні експлікатори, автор апелює до культурного досвіду своїх читачів, розраховуючи на культурний діалог з ними. Таким чином, діалогічність як основна риса мовної особистості ученого ХІХ ст. виявляється і на культурному рівні. Мова гуманітарних досліджень ХIХ ст. позначена підвищеною індивідуалізацією, що є результатом використання логічних та образних методів узагальнення результатів пізнання. Тому образність, що схарактеризовано факультативною стильовою рисою, демонструє у наукових текстах рівень естетичної і, ширше, мовної свободи автора. Характерною рисою образності є семантична прозорість структури образу, що полегшує процес породження-сприйняття. Основне функціональне призначення засобів образності (порівняння, метафори) визначене метою наукової комунікації – передавання адресату важливої, з точки зору автора, пізнавальної інформації про сутність явища чи процесу, про зовнішній вигляд, характер досліджуваних історичних, літературних персонажей і т.п. Образність, емоційність є виявом індивідуального в мові, виявом коригувальних та креативних здібностей мовної особистості ученого в гуманітарному тексті ХІХ ст. |