Українська церковна архітектура і монументально-декоративне мистецтво в зарубіжжі – значне явище в історії національної культури. Уся багатогранна картина його розвитку стала відображенням складного життєвого шляху, пройденого поколіннями українців у зарубіжжі. За мотивами виникнення та обставинами фактичного існування українських осередків за межами України розрізняються два різних варіанти розвитку церковної архітектури та мистецтва. Перший пов’язується з країнами Східної Європи (Польщею, Румунією, Словаччиною, Угорщиною), де українці проживають на своїх корінних етнічних територіях; другий – з країнами Америки, Австралії, Західної Європи, де українці опинилися внаслідок міграційних процесів. Перший – це шлях послідовного й неперервного розвитку, у ході якого загалом ретельно зберігаються національні традиції. Другий – шлях випробувань традиції, на якому в різні періоди і в різних умовах проявилися тенденції як до збереження, так і до трансформації традиції. У ХХ ст. українська церковна архітектура і монументально-декоративне мистецтво у східноєвропейських країнах спираються на архітектурний і мистецький (планувальні, конструктивні, композиційні, колористичні) стереотипи, сформовані в Україні у ХІХ – на поч. ХХ ст.. І якщо не зважати на деякі стилістичні відхилення, викликані місцевими впливами, то можна констатувати, що впродовж ХХ ст. українська церковна архітектура й мистецтво не збагатилися принципово новими традиціями і водночас не розвинулися в напрямі передових тенденцій архітектури й мистецтва. Консерватизм, стриманість та інертність щодо місцевих і загально-європейських течій архітектури й мистецтва (в тому числі сакральної) характеризують східноєвропейську лінію розвитку української церковної архітектури та мистецтва. До певної міри – це вияв тактики національного самозбереження, якої доводилося дотримуватись українцям в експансивних суспільно-політичних середовищах. Водночас причина цього криється в тривалій зупинці в розвитку церковної архітектури й мистецтва в Україні, зв’язок з якою завжди слугував орієнтиром для українського зарубіжжя. Розвиток української церковної архітектури та монументально-декоративного мистецтва по “західній” лінії не залежав від ситуації в Україні безпосередньо і відбувався під впливом актуальних, характерних для Заходу, життєвих обставин, які суттєво відрізнялися від східноєвропейських і змушували до активного реагування в усіх сферах діяльності. Тому й у галузі церковної архітектурно-мистецької творчості поряд з установкою на збереження національних традицій існує постійна потреба новаторської ініціативи і власне творчого пошуку. За рівнем співвідношення цих двох різнобіжних установок у всьому процесі розвитку церковної архітектурно-мистецької діяльності українців у країнах Заходу виділяються три основних етапи. Перший – етап становлення, на якому (особливо на початковій його стадії) повністю домінує ідея відновлення української традиції. І хоча вона втілюється часто спрощено й недосконало, без участі фахівців, шляхом творення “з пам’яті”, усе ж на цьому етапі загалом досягнуто головної мети – зафіксовано основні традиційні напрями української церковної архітектури і монументально-декоративного мистецтва. На другому етапі (30-50-ті роки ХХ ст.) повною мірою проявляються водночас і тенденція до утвердження традицій, і тенденція до сприйняття зовнішніх впливів (насамперед місцевого значення), пов’язаних з факторами технології та естетики. Перша – відзначена появою церков, які архітектурою, конструкціями, внутрішнім монументально-декоративним оздобленням повністю копіюють зразки церков в Україні; друга – запозиченням інженерно-конструктивних (наприклад, “чиказької” конструкції у США і Канаді) та формально-стилістичних ознак місцевої архітектури і формуванням урешті-решт еклектичного підходу до церковної архітектурно-мистецької творчості. В обидвох напрямах спостерігається вихід на більш високий (порівнянно з першим етапом) художньо-естетичний рівень архітектури і монументально-декоративного мистецтва, що відповідає ширшим матеріальним можливостям і вищим духовним та культурним потребам українців. Третій етап (друга половина ХХ ст.) характеризується активним входженням у загальносвітовий процес розвитку архітектури та мистецтва, появою в українському середовищі високопрофесійних архітекторів і художників, які створюють цілу низку церковних об’єктів, що відзначаються модерним вирішенням архітектури та монументально-декоративного доповнення. На цьому етапі в підході до відтворення традицій щезає безпосередність, безумовне наслідування канонів, натомість приходить високо-професійне осмислення традицій, сучасний стиль і культура їх формального тлумачення. Порівнюючи початковий і сучасний стани, розуміємо, що українська зарубіжна церковна архітектура та монументально-декоративне мистецтво на Заході зробили величезний крок у свому столітньому поступі і на рубежі тисячоліть гідно увійшли в русло світового процесу архітектури та мистецтва. І якщо по “східноєвропейській” лінії в цій галузі продемонстровано зразок утримання статус-кво, то по “західній” – продемонстровано приклад активного розвитку: оперативної перебудови творчих підходів і модернізації методів художнього вираження традицій. Досягнення в галузі церковної архітектури та монументально-декоративного мистецтва в українському зарубіжжі загалом мають важливе значення для розвитку цієї галузі в Україні. За умов розширення взаємозв’язків між Україною та українським зарубіжжям, що реально відкриваються на початку нового тисячоліття, ця галузь і в Україні і в зарубіжжі, без сумніву, матиме нові перспективи в майбутньому, а українська національна культура та мистецтво залишатимуться надійним, багатим і щедрим джерелом збагачення й підтримки духовності українців у всьму світі. | 