Анотація до роботи:

ПАЗЮК Андрій Валерійович. Міжнародно-правовий захист права людини на приватність персоніфікованої інформації. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.00 – міжнародне право. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2004.

Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою, комплексним дослідженням юридичного механізму захисту права на приватність персоніфікованої інформації. У дисертації подається теоретичне узагальнення здобутків науки міжнародного права з цієї проблеми й нове вирішення наукового завдання, що полягає у з’ясуванні особливостей міжнародно-правового захисту права людини на приватність персоніфікованої інформації і узгодження національних підходів до проблеми транскордонної передачі цієї інформації, визначенні мінімального стандарту правового регулювання обробки персоніфікованої інформації для подальшої розробки науково-теоретичних та практичних рекомендацій з удосконалення законодавства України.

Результатом дослідження є науково-обґрунтовані теоретичні та практичні рекомендації з удосконалення законодавства України.

Ключові слова: персоніфікована інформація, суб’єкт даних, захист даних, приватність, свобода вираження поглядів, права людини, обмеження прав, упровадження міжнародних стандартів, транскордонна передача.

В узагальнених висновках подаються результати дослідження, формулюються основні наукові положення, що становлять зміст дисертації:

персоніфікована інформація є відображенням індивідуальності людини як носія певних елементів фізичної, фізіологічної, психічної, економічної культурної або соціальної тотожності. Розвиток засобів збирання і передачі інформації несе ризики неправомірного використання персоніфікованої інформації, втручання у приватне життя, що потребує адекватного правового забезпечення на національному й міжнародному рівнях;

право на приватність персоніфікованої інформації є загальновизнаним правом людини. Воно не є абсолютним і підлягає за необхідністю обмеженню на законних підставах. Правова конкуренція права на приватність персоніфікованої інформації з правом на свободу інформації та інтересами суспільства у боротьбі із злочинністю вимагає від держави створення механізму узгодження задіяних інтересів шляхом встановлення справедливого балансу, а також оцінки застосованих обмежень на відповідність принципу пропорційності;

міжнародно-правовий інститут захисту приватності персоніфікованої інформації складається з системи загальних і спеціальних норм, які забезпечують право людини на приватність, у тому числі під час передачі персоніфікованої інформації через кордони, а також норм, які гарантують безперешкодність інформаційного транскордонного обміну;

міжнародно-правові стандарти, що втілені в Конвенції Ради Європи “Про захист осіб стосовно автоматизованої обробки персональних даних” 1981 року і Директиві № 95/46 СЕ Європейського Парламенту і Ради “Про захист фізичних осіб стосовно автоматизованої обробки персональних даних та безперешкодного руху цих даних” 1995 року, відбивають загальноєвропейський, соціально-захисний підхід до регулювання обробки і транскордонної передачі персональних даних. “Керівні принципи, що регулюють захист приватності і транскордонні потоки персональних даних” Організації Економічного Співробітництва і Розвитку 1980 року, а також “Керівні принципи стосовно комп’ютеризованих файлів персональних даних” ООН 1990 року виникли внаслідок досягнення міжнародного консенсусу між країнами з різними правовими традиціями і базуються на ліберальному, зорієнтованому на ринкові відносини підході до регулювання захисту приватності;

країни Європейського Союзу гармонізують своє законодавство у галузі використання персоніфікованої інформації в правоохоронній діяльності на основі принципів, закладених у Директиві ЄС 95/46, а також Конвенції Ради Європи № 108 і Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (87)15. Втілення зазначених принципів у Шенгенську Конвенцію і Конвенцію Європол позитивно вплинуло на забезпечення прав людини стосовно використання персональних даних у правоохоронній діяльності на європейському рівні;

договірна модель визнається в теорії і на практиці як один з можливих засобів поширення дії національного адекватного (еквівалентного) захисту приватності на відносини з передачі персональних даних до третіх країн. Правові питання укладення таких договорів ще не врегульовані належним чином; а тому відмічається наявність розбіжностей у підходах на національному і міжнародному рівнях. Модель забезпечення безперешкодної передачі даних між країнами з різним рівнем захисту персоніфікованої інформації під назвою “Рятувальна Гавань”, яка ґрунтується на домовленості між Європейським Союзом і Сполученими Штатами, має обмежений характер, оскільки поширюється лише на окремі сегменти приватного сектора економіки США і пристосована до особливостей національного механізму публічно-правового нагляду за додержанням законодавства в окремих галузях підприємницької діяльності;

виявлено три основні національні моделі правового захисту приватності персоніфікованої інформації: соціально-захисна (більшість європейських країн), ліберальна (США), змішана (Канада, Австралія). Для сучасного стану розвитку соціально-захисної моделі принциповим є поширення правил правового захисту персоніфікованої інформації, а також наглядових повноважень не тільки на публічні, але й рівною мірою й на приватноправові відносини. Поширена в США ліберальна модель ґрунтується на принципі невтручання держави у відносини між приватними особами, що обумовлює особливості національного режиму захисту персональних даних у приватному секторі США. Основний недолік ліберальної моделі виявляється у наявності нормативних прогалин у правовому механізмі, зокрема, у приватному секторі економіки, що підтверджується прикладами із практики Федеральної торгової комісії США;

простежується тенденція поширення соціально-захисної моделі правового захисту приватності персоніфікованої інформації на країни, які є традиційно ліберальними у їхньому ставленні до відносин між публічним і приватним секторами економіки, що підтверджується нещодавніми змінами у законодавстві Австралії й Канади. Це підтверджує необхідність запровадження європейської, соціально-захисної моделі захисту права на приватність, як більш прогресивної на сучасному етапі розвитку, до правової системи України;

чинному законодавству України про захист персоніфікованої інформації бракує системності та термінологічної узгодженості, що не сприяє дотриманню законності і негативно позначається на правах і свободах громадян. Для впровадження європейських стандартів до правової системи України необхідно прийняти базовий закон, який повинен відповідати вимогам якості, сформульованим Європейським Судом з прав людини, - бути доступним і передбачуваним щодо наслідків для суб’єктів відносин з використання персоніфікованої інформації. З метою запобігання застосуванню обмежень щодо транскордонної передачі персональних даних, Україні потрібно приєднатись до Конвенції Ради Європи № 108, а також удосконалити національне законодавство з урахуванням положень Директиви ЄС № 95/46/EC та досвіду провідних європейських держав.

Публікації автора:

1. Захист інформації про людину і свобода поширення інформації: в пошуку компромісу // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2000. – №2. – С. 73-81.

2. Захист персональних даних: європейський досвід та перспективи впровадження в Україні // Економіка, фінанси, право. – 2000. – №10. – С. 22-25.

3. Захист прав громадян у зв’язку з обробкою персональних даних у правоохоронній діяльності: європейські стандарти і Україна. — К.: МГО Прайвесі Юкрейн, 2001. – 258 с.

4. Захист прав людини стосовно обробки персональних даних: міжнародні стандарти. – К.: МГО Прайвесі Юкрейн, 2000. – 88 c.

5. Захист права на приватність інформаційного обміну в глобальному інформаційному співтоваристві: проблеми і шляхи їх вирішення // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. – 2000. – Випуск 23 (частина ІІ). – С. 124-132.

6. Захист приватного життя людини в діяльності Ради Європи // Вісник Українського Центру прав людини. – 1999. – Число 1-2. – С. 9-12.

7. Місце права на приватність інформації персонального характеру у системі прав і свобод людини // Вісник міжнародних відносин. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – 2001. – Випуск 20. – С. 8-13.

8. Модель правового захисту приватності інформації про особистість: порівняльний аналіз підходів європейських країн і США // Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем. Матеріали міжнародної наукової конференції, 17-20 жовтня 2000 р. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2000. – С. 331-336.

9. Права людини та Інтернет. – К.: МГО Прайвесі Юкрейн, 2002. – 150 c.

10. Правові проблеми транскордонної передачі персональних даних: Україна і Європейський Союз // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. – 2000. – Випуск 21 (частина ІІ). – С. 138-142.