Розглянувши та проаналізувавши всі аспекти цього дослідження, дисертант дійшов таких висновків. У сфері міжнародно-правового регулювання виділяється такий об’єкт як міжнародно-правові відносини з визначення міжнародно-правового статусу корінних народів. Нормативна база такого регулювання є достатньо широкою і включає універсальні та регіональні конвенції, численні документи soft law; результати її аналізу дозволяють чітко відмежувати правовий статус корінних народів від статусу національних меншин. Першими документами, які визначали такий статус ad hoc, були угоди представників європейських держав із корінними народами Американських континентів, укладені в процесі колоніальної практики; подібні угоди укладались також США, Канадою, Австралією, іншими державами. Проте, з часом значення таких документів de facto було нівельовано. У подальшому питання корінних народів розглядались певними міжнародними конференціями кінця ХІХ ст., а також частково були відтворені у Статуті й практиці Ліги Націй. Але безпосереднім об’єктом міжнародно-правового регулювання елементи правового статусу корінних народів стали лише у ХХ ст. завдяки діяльності МОП. Саме міжнародно-правові документи, розроблені цією організацією, дозволяють детально дослідити становлення й розвиток міжнародно-правового статусу корінних народів. Сучасний міжнародно-правовий статус корінних народів визначається насамперед Конвенцією МОП № 169 та Конвенцією з біологічного різноманіття 1992 р.; на його формування значно вплинули документи soft law, а також політичні документи, розроблені організаціями корінних народів. Вважаємо, що засадничі елементи такого статусу можна подати у формі такого переліку: визнання існування такого спеціального суб’єкту, як корінні народи та колективного характеру їх прав; визнання права осіб зі складу корінних народів у повній мірі, безперешкодно й без дискримінації користуватись правами людини та основними свободами; захист таких осіб від дискримінації в будь-якій формі; визнання, захист та сприяння розвитку самобутності соціальних, культурних, релігійних і духовних цінностей, практики та інститутів корінних народів; визнання права корінних народів на розвиток відповідно до власнообраних пріоритетів; визнання зв’язку корінних народів із землями їх традиційного проживання та права корінних народів на такі землі чи справедливу компенсацію за існуючі факти обмеження чи порушення цього права; визнання права корінних народів на вільну та адекватну участь на всіх рівнях (у виборних установах, адміністративних та інших органах) у прийнятті рішень, що в будь-який спосіб торкаються їх життя; визнання певних релігійних і культурних прав корінних народів. Утім, міжнародно-правовий статус корінних народів не слід сприймати як статичне явище, оскільки як під егідою ООН, так і в межах діяльності низки регіональних міжурядових організацій, а також міжнародними організаціями корінних народів проводиться робота з його вдосконалення. Певні результати окресленої діяльності, відбиттям котрої є документи de lege ferenda, вже реалізовані як на міжнародному, так і національному рівні, прикладами чого є діяльність Арктичної Ради та відповідні нововведення в законодавстві Канади й ряду держав Північної Європи (Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії). Вважаємо, що в ході подальшого розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів доцільно буде врахувати такі рекомендації щодо визначення головних напрямів його розвитку. Насамперед слід забезпечити реальний захист всіх прав і свобод людини для членів корінних народів, а також безпеку групи як такої (захист від дискримінації, етноциду, геноциду тощо). Має бути відновлена міжнародна правосуб’єктність корінних народів, яка була раніше de facto визнана європейцями на початковому етапі їх колоніальної експансії, тобто повинна бути відновлена рівність корінних народів з усіма іншими народами Землі. У свою чергу, визнання корінних народів суб’єктом міжнародного права детермінує такі зміни в міжнародно-правовому статусі корінних народів: визнання обов'язковості виконання всіх угод та інших домовленостей, укладених державами чи представниками держав із корінними народами; визнання права корінних народів на самовизначення, на підставі якого вони вільно визначатимуть власний політичний статус і самостійно обиратимуть напрямки свого розвитку. Цей пункт не повинен викликати занепокоєння урядів щодо можливого ініціювання сепаратистських тенденцій, оскільки право на самовизначення вважається реалізованим, коли народ через своїх представників реально бере участь в управлінні демократичною державою, не потерпає від дискримінації та не відчуває будь-яких перешкод для свого розвитку; поряд з іншими напрямками реалізації права на самовизначення необхідно детально регламентувати здійснення корінним народом самоврядування у внутрішніх (місцевих) справах; визнання територій, які традиційно займали корінні народи, та ресурсів, що належать до цих територій, виключною власністю таких народів; визнання зв’язку корінних народів не лише з землями їх традиційного проживання, а й з навколишнім середовищем; визнання права корінних народів на безпечне навколишнє середовище й запровадження процедур відновлення цього права. З урахуванням особливостей соціополітичних інституцій корінних народів мають бути розроблені та запроваджені на міжнародному й національному рівнях норми та процедури, котрі забезпечуватимуть безпосередню участь корінних народів у прийнятті й контролі процесу реалізації рішень, які безпосередньо впливають на життя корінних народів. На нашу думку, у цьому контексті доцільно буде використати досвід функціонування відповідних структур ООН (Комісії з прав людини, Робочої групи з питань корінних народів), Арктичної Ради, надбання національних правових систем Канади та ряду держав Північної Європи. У повному обсязі мають бути визнані права інтелектуальної власності, культурні й релігійні права корінних народів. Особливу увагу слід приділити вирішенню питань освіти дітей та збереження й розвитку мови корінних народів. Одночасно, вважаємо вкрай важливим підкреслити те, що реалізація запропонованих рекомендацій має проводитись виключно з урахуванням місцевих умов та ситуації, що історично склалися у кожному конкретному регіоні. На сьогодні правовий статус корінних народів в Україні лишається неврегульованим. Незважаючи на використання цього терміну Конституцією України та цілим рядом нормативно-правових актів, національним законодавством не подається навіть дефініція корінного народу. Закріплюється лише відмінність корінних народів від української нації та національних меншин, окреслюється загальний напрям подальшого регулювання їх статусу: захист й розвиток їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. З метою захисту прав і створення умов для розвитку корінних народів в Україні необхідно прийняти спеціальний закон про статус корінних народів в Україні, в якому слід передусім регламентувати такі питання: зміст терміну "корінний народ", співвідношення статусу такого народу зі статусом інших груп в українському суспільстві, які дистанціюються від державотворчої нації (етнічними, мовними, релігійними та національними меншинами тощо); право корінних народів на самовизначення, яке охоплює питання місцевого й внутрішнього самоврядування та реальної участі в управлінні державою на засадах рівності й справедливості; захист корінних народів від дискримінації в будь-якій формі та за будь-якими ознаками; розмежування повноважень державної адміністрації та представницьких органів корінних народів щодо регламентації правової, соціальної й економічної сфер життя в місцях проживання корінних народів; право корінного народу на захист і розвиток самобутності не лише в галузях культури, мови й релігії, а й у соціальній, політичній та правовій сферах. | 