У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми міжетнічної взаємодії на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду. Розв’язання цієї наукової проблеми сприяє ліквідації однієї з лакун у царині історії етнополітології, осмисленню теоретичних проблем, реалізованих на вітчизняному емпіричному матеріалі. Основні наукові та практичні результати дисертації полягають у наступному: 1. Суперечності й конфлікти – домінуючі тенденції міжетнічної взаємодії у досліджуваному регіоні. Такий статус-кво зумовлений, передусім, трансформаційними процесами, які відбувалися в реаліях чітко виражених структурних розмежувань. Їх демаркаційні „кордони” конструювалися головно тріадою чинників: а) статусно-рольовою диференціацією, яка формувалася/коригувалася безпосередньо в час етнополітичного конфлікту; б) усвідомленням різностатусними групами різниць у перспективі реалізації своїх ціннісних можливостей; в) політичною ідентифікацією етнофорів на засадах етнічності. 2. У час досягнення етнічними рухами за здобуття держав їх максимальної фази активності, етнонації, в залежності від етноареального чи дисперсного проживання, відмінностей групових інтересів демонстрували різні стратегії. Етноповедінка українців і поляків, які намагалися встановити свій політичний контроль над західноукраїнськими землями, характеризується нонконформізмом і наступальністю, тим часом як інші групи самоусунулись від участі у воєнно-політичному конфлікті. Водночас етнополітична поведінка представників різних етнонаціональних спільнот означена такими особливостями: а) внутрішньогруповою біфуркацією серед українців і поляків; б) участю незначної частини євреїв і німців у польсько-українському воєнно-політичному конфлікті 1918-1919 рр. – позиція, яка суперечила стратегії їхніх груп; в) ситуативною активізацією росіян у етнополітичних процесах – реакція на зміну їх статусу, кризу „зовнішньої батьківщини”. 3. Етнополітична поведінка суб’єктів міжетнічної взаємодії особливо чітко різнилася протягом перших років після краху імперій. Ті, що в різний час здобували дефіцитні ресурси – українці й поляки, - сприяли розбудові національних держав, тим часом як етнічні меншини здійснювали вибір стосовно (не)легітимізації „чужої” влади, (не)інтеграції в новоутворені етнополітичні організми. Відтак імміграційні спільноти демонстрували здебільшого інтеграційний курс, а українці й поляки – етносепаратистську позицію. При цьому партії українських конформістів і тих польських організацій, що сповідували курс на досягнення компромісів з „чужими”, відігравали у міжетнічних процесах другорядну роль. 4. Міжетнічні компроміси засвідчують їх амбівалентну природу. Вона виявляється, в одних випадках, у ініціативах, спрямованих на задоволення інтересів „чужих”, в іншому – у взаємодії без безпосередніх міжетнічних контактів, так званому „безликому соціальному порядку”. 5. Ініціативи політичних акторів, що мали за мету досягнення дво- чи багатосторонніх компромісів, спонукають означити їхню фабулу як різновекторно-вертикальну: враховуючи фактор статусу груп і спрямування пропозицій – низхідні й висхідні. При цьому особливості етностатусних інтересів визначають специфіку оцінки зовнішніх щодо групи пропозицій, яка базується на критерії їх прийнятності для „своїх”. 6. Провал політики „нормалізації” польсько-українських взаємин засвідчив неготовність держави та її титульного етносу налагодити конструктивну взаємодію з етнічною більшістю західноукраїнських земель. Суголосно невиправданим стало й ігнорування вимогами дисперсних етнонаціональних спільнот, а ставка на еміграційний варіант розв’язання єврейського питання продемонструвала відверту реакційність низки польських партій та центральної влади у питанні врегулювання міжетнічних суперечностей і конфліктів. 7. Досягнення цих цілей легітимними засобами є для етнічних меншин об’єктивним імперативом. Натомість для нації-держави й сформованих нею в умовах етнократії інститутів влади – предметом вибору. Враховуючи статусно-рольовий фактор суб’єктів політичних процесів, емпірика взаємодії груп у Польщі дає підстави для виокремлення у варіативності характеру міжетнічних компромісів їх особливих варіантів (компроміс безвиході та компроміс сили). 8. Пропозиції, що транслювалися етнічним меншинам польськими партіями, ґрунтувалися на принципі пріоритету інтересів „старшого брата”. Тому більшість з них є імітацією прагнення до консенсусу, псевдокомпромісом за своїм єством. 9. Етнополітика держав міжвоєнного періоду дає підстави констатувати як відмінні, так і спільні (за винятком ГСРР) компоненти. Останні зумовлені завданнями, які набувають особливої актуальності в час становлення нових етнополітичних організмів: забезпечення державного суверенітету, збереження територіальної цілісності, відтак – нейтралізація сепаратизму етноареальних етнічних меншин та їхніх претензій на перерозподіл влади, формалізація прав етнічних меншин, забезпечення преференцій нації-державі в усіх сферах суспільного життя. Тим часом різниці реалізованих стратегій влади визначалися обраними елітами груп етнополітичними моделями держав та засобами, що використані для їх втілення. На відміну від УНР і ЗУНР, Друга Річ Посполита практично повсякчас реалізовувала стратегію держави, що націоналізується. Головний показник цього – включення етнокультурних ресурсів меншин (передусім – українців) у об’єкт політики держави. 10. Мобілізація етнічних меншин задля врегулювання проблем на прийнятних для них засадах виказує протестний характер їхньої реакції на дії влади. Відтак антологія виникнення міжетнічних суперечностей і конфліктів засвідчує їх контроверсійну природу. Лише в окремих з них, як, наприклад, у випадку з конфліктами інтересів (зокрема, боротьба за встановлення політичного контролю над західноукраїнськими землями в умовах краху імперій), ескалація міжетнічної взаємодії зумовлювалася об’єктивними факторами. Інші ж, зокрема, конфлікти адаптації, етносоціальні, ціннісні, є переважно результатом, з одного боку, безпосередньої стратегії влади й партій нації-держави в сфері етнонаціональних відносин, з другого – стратегій і тактики політичних акторів етнічних меншин. 11. Конкуренція рівно- та різностатусних етнонаціональних спільнот дає підстави для виокремлення в модернізаційній концепції етнічних конфліктів їх протомодернізаційного варіанту, в етнополітичній – семіотичного. 12. Безпосереднім елементом коригуючих міжетнічну взаємодію корелянт є зовнішньополітичні чинники. Констатація цього фактору розширює амплітуду викликів і відповідей протидіючого процесу, репрезентує одну з особливостей детермінації процесу політизації групового невдоволення – кореляційного фактору взаємодії „своїх” і „чужих”. 13. Ініціативи, що сприяли досягненню дво- чи багатосторонніх компромісів, поведінкові форми конкуренції груп та їхньої участі в конфліктах об’єктивно відображають компоненти культури міжетнічної взаємодії. Вона постає не тільки як сукупність сповідуваних її учасниками цінностей і пріоритетів, а й безпосередня практика міжетнічних контактів на індивідуальному рівні та засобів, які використовуються політичними акторами для реалізації номінованих ними завдань. Вони ґрунтувалися на визначальному критерії, яким фактично повсякчас послугувалися етнонаціональні спільноти, - беззастережне обстоювання власних інтересів при одночасному ігноруванні прагнень „чужих”. Неготовність до поступок на їхню користь, ігнорування „вони”-переживаннями, якщо не відсутність, то, принаймні, мінімалізм емпатії, призвели до звуження імовірних платформ для конструктивної співпраці як між рівно-, так і різностатусними групами, консервували атмосферу „ми”- й „вони”-відчуження. Відтак культура міжетнічної взаємодії на західноукраїнських землях у міжвоєнний період прочитується не стільки в контексті співпраці „своїх” і „чужих”, врегулювання їхніх суперечностей, скільки в дискурсі їхньої конкуренції й участі в конфліктах. |