У висновках підкреслюється творча полісемія міфопоетичних явищ: однією стороною вони пов'язані зі смисловими архетипами міфу і його “словником”, а іншою – із системою законів поетичного мовлення. Це добре видно на матеріалі фольклорних текстів. Методологія вивчення міфопоетики й міфопоетичного компоненту художнього твору базується принаймні на трьох засадах: 1) філософсько-теоретичної інтерпретації міфу, що веде до осмислення механізмів його пізнавальної структури; 2) рецептивно-реконструктивного підходу, що визначає шляхи й межі втілення міфологічних понять у фольклорних і ранньолітературних текстах з метою аналізу ізофункціональної специфіки міфу; 3) вивчення феномена міфу і міфології зсередини фольклорно-літературного середовища, що переосмислює та переорганізовує міфологічні структури за законами поетики. Міфопоетика чіткіше виявляється у структурно-семіотичних і функціонально-типологічних зв'язках міфо-фольклорно-літературної системи. Грані типологічних збігів міфу і фольклору, фольклору і літератури вичерпно демонструють культурну функцію міфопоетичних форм. Оскільки реконструкція в широкому сенсі є наближенням до суті міфопоетичного прийому, заснованого на формально-змістовому поєднанні міфологічного та поетичного начал, формулювання проблеми пов’язується з мірою внутрішньої “податливості” фольклорного й літературного тексту щодо реконструкційних зусиль. Найважливішим чинником смислової реконструкції виступає уявлення про міфопоетику як функціональну одиницю художнього тексту, ідейну структуру, що утворюється на основі зрощення міфологічних і ранньолітературних повістувальних форм. Міфопоетичний текст, таким чином, виступає класичним утіленням “пам’яті жанру”, щоправда, жанру особливого, міфологізованого, типу, трансформованого індивідуально-авторською творчою свідомістю. В історії літератури ми подибуємо величезну кількість художніх текстів, заснованих на перевтіленні міфологічних світоглядових структур у міфопоетичні: більшою чи меншою мірою міфотворчість зумовлює художні прийоми М. Гоголя, А. Погорєльського, Т. Шевченка, Ю. Словацького, Лесі Українки, Б.-І. Антонича, А. Бєлого, Дж. Джойса, Ф. Кафки, Т. Манна, Х.-Л. Борхеса, Г. Гарсіа Маркеса, І. Кальвіно, Дж. Фаулза й багатьох представників сучасної прози. Їхні творчі форми, що народжуються завдяки міфологізованому типові свідомості, можна назвати формами міфопоетичними, що поряд із фольклорними можуть використовуватися як матеріал для реконструкції міфологічних поняттєвих схем. Одним із принципових застережень щодо такого типу реконструкції якраз і є наявність фольклорної художньої системи, що підсилено трансформувала свого часу “мову міфу”, укладаючи її у певні повістувальні структури. У результаті міф майже повністю втілився у фольклорній творчій ситуації, розчинився в ній, а тому всі його світоглядові стереотипи чи оповідні архетипи прочитуються лише завдяки творчому консерватизмові фольклору, відносній автономності його поетичного середовища. Отже, усі реконструкційні зусилля міфопоетичного плану безпосередньо стосуються структурованості фольклорної системи, специфіки фольклорного світобачення, проблем фольклорного прототипу в літературному тексті. Як результат, міфопоетична реконструкція можлива на основі не будь-якого літературного твору, а лишень такого, що корелює зі світоглядовою системою фольклору, фольклорним сюжетом, мотивом, сукупністю фольклорних поетично-стильових прийомів. Творча місія фольклору передбачає посередництво в системі міфо-літературних взаємин: уснопоетична міфологізована структура є структурою “класичної міфопоетики”, трансформаційні функції якої одночасно пов’язані як з механізмами міфологічного текстоутворення, так і з літературною ситуацією, де система міфологічного світобачення стає основою міфопоетичної форми. Наявність підсиленого уснопоетичного начала в літературному тексті закономірно приводить дослідника до проблеми фольклорних і міфологічних джерел, спроби системного опису яких торкаються кількох принципових питань. Найголовніше питання пов’язане з поверховістю і недостатністю емпіричних (констанційних) спостережень над сюжетно-образними фольклорними паралелями у творах “міфологізованого” типу (скажімо, М. Гоголя, О. Сомова, В. Одоєвського, Т. Шевченка, Лесі Українки, Ю. Словацького, М. Булгакова, Дж. Джойса, Г. Гарсіа Маркеса та ін.). Відсутність більш-менш переконливих сюжетних збігів підказує необхідність наукової переорієнтації від емпірики до евристики як до вибудови системи методичних прийомів і правил теоретичного дослідження. На нашу думку, авторські фольклоризовані сюжети треба співвідносити не з окремими фольклорними текстами, а із загальною фольклорною картиною світу, специфікою фольклорного світобачення та світовідчуття. Аналізуючи особливості романтизованого художнього світу Гоголя та його сучасників, вельми часто спостерігаємо ідеальний збіг елементів міфологізованої фольклорної картини світу з елементами індивідуально-авторської міфотворчості, викликаної потребою внутрішньої духовної міфологізації світу, власного міфологізованого життєустрою. Міфологізація буття, міф про дійсність стають у такому випадку мікросюжетом усіх художніх творів, а поетика міфу формує їх наскрізну ідею. Таким чином, на рівні морфології тексту й фольклорна сфера, й індивідуально-авторська творча свідомість презентує єдиний поетичний (а точніше – міфопоетичний) прийом. Питання полягає в необхідності всебічного обґрунтування методики вивчення суттєвих рис такого прийому: як через конкретні літературні сюжетні схеми (на їх мікро- і макрорівнях) прочитати універсальні оповідні структури міфологічного плану. Можна припустити, що це питання розв’язується шляхом спроб семантичної реконструкції міфопоетичних структур: мова йде по суті про коректність чи некоректність залучення літературного художнього тексту як матеріалу для прочитання принципових змістових вузлів міфологічної картини світу. Якщо художній текст і може слугувати джерелом такої реконструкції, то, принаймні, лише з урахуванням культурної трансформаційної місії фольклору. Варто також зазначити, що проблема міфологічних джерел авторської творчості безпосередньо стосується психологічних підоснов художнього письма, процес якого містить моменти несвідомого відтворення міфологічних мисленнєвих архетипів і міфопоетичних оповідних ходів. Якщо провести деякі паралелі, наприклад, між художнім світом Гоголя і міфопоетичними схемами фольклорного жанру, не можна не помітити, що така творчість заснована на одному й тому ж моделювальному принципі (коли художній образ моделюється на основі закладених у художній психологічній пам’яті поняттєвих блоків, схем, оповідних функцій, сюжетних начерків тощо). Щоправда, архетипові моделювальні параметри приховані тут дуже глибоко й прочитуються лише завдяки залученню елементів психоаналітичної наукової методики. Психоаналітика, таким чином, стає важливим методологічним компонентом відтворення міфопоетичної семантики художнього тексту. Усі перераховані питання в їх сукупності або ж різній смисловій конфігурації і складають, власне кажучи, суть проблеми змістових (структурно-семантичних) функцій міфопоетичних форм у літературному творі. Міфологічна маркованість поетичного тексту висуває завдання ідеологічного розшифрування затекстової картини світу, її структурних чинників. Проблема реконструкції засновується на кореляційній сув’язі двох типів художніх текстів: фольклорного і літературного. Вони і стають конкретним матеріалом відтворення міфопоетичних типових схем. У ракурсі типології тексту і прототипових явищ фольклорна й літературна художні сфери принципово розмежовуються. У системі міфо-фольклорних зв’язків ситуація реконструкції в цілому визначається рівнями жанрово-текстової залежності, коли одиницею реконструкційного аналізу виступає вся цілісна текстова образно-поняттєва структура. Передбачається, що в ідеалі фольклорний текст містить повну парадигму міфологічних понять і змістів, що складають своєрідний словник, значення слів якого заміщені образними метафоричними зображеннями-номінаціями. Ця метафорична семантика поєднує безліч різних за структурою образів (наприклад, у жанрах загадки чи казки), а міфопоетична модель світу описується набором визначених космологічних лексем чи функцій. Їхня єдність і повторюваність дозволяють з великою часткою ймовірності встановити коло предметних асоціацій, властивих міфо-фольклорній моделі світу. У фольклорно-літературному середовищі можливості такого типу реконструкції значно обмежені. Якщо реконструкція все ж можлива, то на основі не цілісних жанрових структур, а метафоричних і стилістичних моделей, украплених у структуру авторського тексту, ремінісценцій, що відсилають до міфології на рівні спонтанних алюзій, тонких смислових і символічних нюансів. У такому варіанті проблему міфопоетичного прототипу можна звести до питання про можливості прочитання і реконструкції міфо-фольклорних стереотипів на матеріалі літературного сюжету: знову ж таки йдеться про те, логічна чи ні спроба адекватного поновлення міфологічних поняттєвих структур на підставі індивідуально-авторських поетичних “свідчень”, що викликають, завдяки своїй складній імплікації, почуття певної внутрішньої семантичної ускладненості й багатоплановості. Такий художній твір щоразу полишає враження фотографічної плівки, кадри якої наклалися один на одного і зберегли контури трохи подібних, проте різних зображень. Аналізуючи пейзажні картини гоголівських “Вечорів” з їх елементами дзеркальності й подвоєності, метафоричність (а іноді й гіперметафоричність) оповіді, ускладненість сюжетних ходів, поняттєву і просторово-часову опозиційність як основу композиції, постійно доводиться спостерігати, що поетична організація такого типу тексту підштовхує до асоціативного прочитання фраґментів інших генетично споріднених текстових структур. Таке генетичне споріднення і становить смислову основу, наприклад, гоголівської поетики. Прийом украплення міфологічних елементів у художню структуру твору можна визначити як міфопоетичний прийом, а художню форму, що корелює з міфологічними схемами, відповідно як міфопоетичну форму. Отже, риси індивідуально-авторської поетики можуть слугувати відправним чинником у визначенні як пріоритетних рис культурної міфотворчості, так і особливого типу художнього тексту, організованого за структурними законами міфологічних понять. Скажімо, в ідейно-тематичній єдності “Вечорів на хуторі біля Диканьки” досить легко вирізняються рівні численних культурних міфів XVIII – ХІХ століть: “козацького”, “малоруського”, “імперського”, “єкатерининського”, “петербурзького”, дихотомія “столичного”/“провінційного”, “язичницького”/“християнського” тощо. Ідея художніх творів формується тут на основі фундаментальних культурних концептів, що розшифровуються на рівнях структуральної поетики. Функцію міфопоетичних форм, наявних у літературному тексті, можна визначати наступним чином: архетипове творче начало, що підсилюється авторським міфотворчим елементом, породжує процес інтенсивної поетичної кореляції, коли одне явище не тільки асоціативно “прочитується” завдяки іншому, а й структурно організовується за законами іншого, спорідненого явища. Художні літературні тексти як на рівні їх поетичних мікроелементів, так і оповідної структурованості (впритул до циклізації сюжетів), вельми часто піддаються інтерпретації в термінах міфу, ритуалу, фольклорної поетики. Принаймні, міфопоетичний план оповіді рельєфно проступає крізь структурні особливості гоголівського наскрізного сюжету “Вечорів”, ідейної структури повісті “Вій”, простежується в російській романтичній традиції, підсилюється у художній творчості кінця ХІХ – початку ХХ століть. |
