Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Філологічні науки / Теорія літератури


Зварич Ігор Михайлович. Міфологічна парадигма художнього мислення: дисертація д-ра філол. наук: 10.01.06 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2003.



Анотація до роботи:

Зварич І.М. Міфологічна парадигма художнього мислення. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 — теорія літератури. — Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню наскрізного діахронічного зв’язку міфу з мистецтвом слова. Вплив міфології на формування художнього мислення проаналізовано на структурному та семантичному рівнях. Розглянуто типологічну подібність та обумовлену різними факторами своєрідність прояву міфу в феноменах фольклору та літератури. До вітчизняного наукового обігу введено низку термінологічних та методологічних аспектів, які забезпечують висвітлення універсальної суті та ролі міфу у формуванні художнього мислення. У новому ракурсі представлено міфологічну основу словесного мистецтва, що під впливом різних соціокультурних чинників зберігала константну наявність у фольклорі та літературі.

Універсальний характер сутності міфу та його вплив на формування людського мислення дозволяє стверджувати, що він є постійною властивістю останнього. Маючи це положення за принципове при дослідженні міфу, дисертант водночас констатує наявність форм, структур та елементів міфології у фольклорі та літературі.

Традиція, будучи безперервним процесом у розвитку форм словесного мистецтва, демонструє наскрізний зв’язок художнього мислення з міфом. Найочевидніше цей зв’язок постає в традиційний сюжетах та образах. Цілісна сутність Космосу виступає універсальною властивістю моделювання дійсності і втілюється традицією в конкретних формах художнього мислення. Об’єднавчо функціонуючи у міфологічних моделях Космосу, вона виявляється симетричним співвідношенням змістів макрокосмосу і мікрокосмосу. Названу цілісність успадковує постміфологічне мислення, уреальнюючи її в незворотній послідовності подій. В дисертації доведено, що ідея всеєдності космічних зв’язків, яка втілена міфологією й успадкована художнім словом, є тією методологічною парадигмою, котра має ґрунтовне теоретичне осмислення та продуктивне практичне використання.

Актуальність міфології пояснюється пошуками людства шляху до первинного архаїчного часу. Інтенсивність їх стимулюється дедалі більшою тривогою людини західної цивілізації за своє існування, втратою віри і дійсного зв’язку з іудо-християнською традицією світовідчуття.

Логіка заміщення міфу іншими структурно-семантичними феноменами (Ніцше, Фромм) показує, що останні за своєю суттю являють собою міфологічні структури. Міф у атмосфері екзистенційного занепокоєння сучасності постає єдиною можливістю здобування “ґрунту”, “ядра” (Кереньї), навколо якого людське буття організовує, засновує і відтворює себе у всій своїй повноті. Так долається страх, народжений позитивістським усвідомлення чітких меж земного існування.

Художнє мислення, що зреалізовує себе в механізмах творення традиції, й оприявлює тенденцію до “повернення”. “Ядро” забезпечує на тільки можливу цілісність індивідуальної душі, але й таку ж цілісність душі колективної та прагнення до неї. Ілюзія примирення вічного і тимчасового, міфічного і сучасного в літературі виражає сутність процесу пошуків шляху повернення до первнів.

Відчуття різниці між зображуваним і зображуючим – це початок емансипації душі, її індивідуалізації. Естетизація зображуваного засвідчує усвідомлення цієї різниці. Остаточне виокремлення індивідуальної душі відбувається в період повної деструкції єдиного стилю культури, коли закінчується стадія розквіту вираження колективної душі (Шпенглер). Надалі художнє мислення робить постійні спроби примирення Вічності (міфології) й Історії (темпоральності), оперуючи породженими міфом категоріями, й існує за його законами на сформованих ним засадах.

У протистоянні вічності слово поступово займає домінуючі позиції, воно продовжує свою функцію зв’язку з вічністю, змінюючи способи і форми в її конкретизації. Душа спільноти, намагаючись зберегти свою духовну цілісність, продовжуючи в цьому прагненні міфологічну традицію, опираючись на слово як на єдиний засіб самозбереження, надала останньому статусу священної канонічної недоторканності (канонічні тексти). Слово забезпечує всеєдність зв’язків, що замикаються на людині – на сприймаючому та продукуючому центрі, у якому мікрокосмічний текст знаходить повну відповідність у змісті тексту макрокосмосу.

З моменту зародження мистецтва розпочинається власна історія слова, вона стає основою формування суб’єкта — творця Історії в її лінійних часових вимірах, що заперечують міфологічну сакральну Вічність. Перехід від міфопоетичної свідомості до постміфологічної ознаменував собою остаточну владу суб’єктивного інтелекту над сакральною реальністю слова і заініціював зародження героїчного епосу.

Усвідомлення дистанції між реальністю та словом виражає внутрішній конфлікт постміфологічного мислення. Словесне мистецтво у зв’язку з цим первинну реальність, що перебуває поза межами слова, має за основний об’єкт осмислення, виражаючи таким чином тенденцію до спрямування в міфологічну цілісну єдність буття людського духу, перемагаючи себе собою ж процесом виходу за межі просторово-часових параметрів (сюжет, фабула) у Вічність, безсмертя — Міф.

Проблема наявності міфу в постміфологічному мисленні та його впливу на останнє окреслюється протистоянням профанного — сакральному, темпорального — вічному. Вічність як феномен осмислення в словесному мистецтві виражає сутність цього протистояння.

Суб’єктивне художнє мислення інтеріоризує (“овнутрішнює”) зміст об’єктивної реальності згідно з внутрішнім змістом духовного буття суб’єкта. Така співвідносність засвідчує не тільки типологічний для постміфологічної стадії слова зв’язок з “внутрішнім” образом міфологічного часу (циклічність), але водночас і те, що міф — то не стадія людського мислення, а постійна його властивість, його константа. Тому міф у словесному мистецтві може втрачати тільки зовнішні ознаки, залишаючись постійною основою внутрішнього структуруючого принципу побудови кожної існуючої художньої моделі дійсності. Зазначений процес проявляється поєднанням “генетично” засвоєної з мовою інформації (архетипи, бінарні опозиції), що виражає структуру свідомості і пояснює типологію загальнолюдського мислення, і набутої інформації із загального контексту світової культури в процесі формування традиції.

У фольклорних та літературних жанрах наявність міфу зумовлена генетичними, образними зв’язками, подібністю соціального функціонування та хронологічною віддаленістю від нього (абсолютна реальність у “Мертвих душах” Гоголя, казка, замовляння, билини, колядки і щедрівки, історична пісня, літописи).

Універсальний характер сутності міфу, в смислі циклічної ритуальної організації Космосу, виповідають своєю функціональністю голосіння в одній із можливих реконструкцій цілісності міфічної реальності.

Архетипи складають першооснову людського буття і мислення. Вони в процесі становлення традиції на різних стадіях розвитку словесного мистецтва втілюються у відповідних цим стадіям світоглядних оформленнях (Вода — ініціація — потоп — Атлантида). Реалізація архетипу предвічних вод ілюструє при цьому збереження інваріантної жорсткої логічної та структурно-семантичної основи. Вона і забезпечує становлення загальної традиції та традиції окремих сюжетів, образів та мотивів. Архетип космічних вод може уреальнюватися в літературі без свідомої орієнтації на зв’язок з першостихією як втілення підсвідомих імпульсів та властивостей людського мислення.

У творчості Т.Г.Шевченка міф постає позачасовою та позапросторовою домінантою, виражаючи у такий спосіб типологічну закономірність співвідношення міфу та історії. Утвердженням сакрального в часі Вічністю Шевченко витворює архетипний за суттю і характером рай, що настане у врівноваженні людської душі з вічністю Всесвіту й усуне всі породжені історичним процесом аспекти порушення цієї рівноваги. Шевченків рай — великий міф вічності, у якому індивідуальна душа в гармонійному бутті ідеальної спільноти наповнена волею і змістом безпосереднього існування в первинній суті вічного незнищенного людського єства та його співвідносності з Богом.

У 20 ст. міф у літературі виявляє себе в посиленні орієнтації на досягнення цілісності в дискретно осмислених і усвідомлених формах комбінування окремого. Література не заперечує вираженого міфом, вона прагне із профанного часу повернутися до витоків, осмислюючи і висловлюючи вічне у ясних міфологічних формах і значеннях. Художнє мислення в літературі намагається подолати усвідомлювану дистанцію між реальністю та словом і таким чином оволодіти безпосередністю збігу об’єкта з його іменем.

Факт усвідомленої орієнтації і спрямування енергії естетичної рефлексії на міф не знищує специфіки художньої мови, а свідчить про кардинальну зміну в осмисленні літературою сутності людини і її буття. У 20 ст. література визнала, що семантика і форми синкретичного за суттю світовідчуття є найбільш адекватними людському єству проявами екзистенції.

Художнє мислення останніх десятиліть у зв’язку з цим виробило у собі іронічне і часом вороже ставлення до реалізму, модернізму та масової літератури, заперечуючи відповідно у перших двох анахронічний мімесис та скомпрометований позитивізм, а в третьому — загалом низькохудожній характер імітації життя.

Намагаючись деконструювати Текст, художнє мислення зреалізовує це завдання підсвідомо утримуваною ним цілісністю, що протистоїть тій, яку воно свідомо руйнує. Це шляхи пошуку істини поза межами заперечуваного контексту культури. У новітній літературі міф виражає себе двома домінуючими тенденціями. В першій проявляє себе прагнення відтворити Текст, у другій — деконструювати. Ці дві тенденції об’єднані ідеєю цілісності і співвідносності (симетричної чи асиметричної) між Текстом Всесвіту та Текстом культури (цивілізації). Перша відповідно утверджує спромогу людини відтворити первинну цілісність зі світом, а друга заперечує таку можливість. Обидві тенденції (частинування та об’єднання) у всіх різноманітних проявах та зв’язках культури й цивілізації спостерігаються в романі Еко “Маятник Фуко”. Ідея відповідності тексту Тори (Космосу) текстові культури набуває в романі значення закону абсолютної залежності життя від збереження цілісності канону. Канонічний текст і його вплив на цілісність існування колективної та індивідуальної душ є базовою ідеєю роману Р.Іваничука “Орда”.

Ідею всеєдності космічних зв’язків, що є постійним об’єктом художнього осмислення в словесному мистецтві, завжди живила константна присутність та універсальну значущість міфу в культурі.