Проведені у дисертації всебічні дослідження теоретичних, методологічних і практичних аспектів функціонування організаційно-економічних механізмів використання потенціалу інноваторів дають можливість дійти наступних висновків. 1. Інноватор в умовах посилення постіндустріальних чинників розвитку перетворюється в головну діючу особу інноваційного процесу, оскільки він виробляє нові знання і на їх базі інновації, що стають основним конкурентним ресурсом в сучасних умовах. Всіх інноваторів можна розділити на дві основні групи: індивідуальні та колективні. Група індивідуальних інноваторів складається з фізичних осіб, що працюють за наймом на підприємстві (наймані інноватори) та з фізичних осіб, які не працюють за наймом (вільні інноватори). Колективні інноватори складаються з юридичних осіб – інноваторів та автономних інноваторів. В сучасних умовах, для забезпечення високої конкурентоспроможності, підприємства повинні використовувати стратегією інноваційного прискорення. Її метою є створення на виробництві щільного постійного, високодиверсифікованого потоку інновацій за рахунок використання креативного ресурсу його співробітників. В цілому вказана стратегія базується на системному використанні ряду принципів, зокрема: підвищення вартості інтелектуального капіталу; інноваційної тотальності; інноваційної відкритості; збереження та постійного моніторингу інноваційних пропозицій співробітників; надання адекватної матеріальної винагороди інноваторам; стимулювання інноваційної діяльності; інноваційної елітарності; інноваційного кооперування. Головні елементи стратегії інноваційного прискорення використовуються на окремих вітчизняних підприємствах. Для підвищення ефективності інноваційної діяльності вітчизняних підприємств необхідно формувати крупні науково-дослідні та виробничо-інноваційні структури із децентралізованими, м’якими системами управління. Основні підходи до управління цими структурами реалізуються через принцип регульованої приватної ініціативи інноватора, який полягає в тому, що інноватору надається три типа прав: у будь-який момент на власний розсуд висувати і незалежно реєструвати інноваційні пропозиції і на їх основі ініціювати розробку науково-дослідних, інноваційних проектів; бути співвласником об’єктів інтелектуальної власності (створених його працею) на основі організаційно-економічних механізмів спільного сумісного і спільного часткового володіння з передачею права користування; залучати для реалізації науково-дослідних та інноваційних проектів ресурси як із підрозділів, де він працює безпосередньо, так і з інших підрозділів своєї фірми. В дисертації розроблено технологію інноваційного розвитку суб’єктів господарювання як організаційно-економічний механізм, що спрямований на всебічну акумуляцію, моніторинг та постійне використання креативного потенціалу інноваторів. Зазначена технологія складається з наступних підсистем: механізму незалежної реєстрації і створення банку ідей на підприємстві; розробки на базі найкращих ідей співробітників закінчених інноваційних продуктів на основі формування внутрішніх венчурів; механізмів спільного сумісного та спільного часткового володіння на службову інтелектуальну власність з передачею права користування; системи управління привілеями, заснованої на методі „інноваційної номенклатури” і спрямованої на стимулювання інноваційної активності. Між мотиваційними інтересами інноватора та роботодавця в галузі володіння службовою інтелектуальною власністю існують суттєві протиріччя, які можуть привести до вкрай негативних наслідків (гальмування інноваційної діяльності, розвитку «чорного» ринку інтелектуальної власності, підпільної науки, інтелектуальних диверсій і т.д.). Для ліквідації або мінімізації цих протиріч запропоновано основні підходи до соціального партнерства в інтелектуальній сфері. У будь-якій ринковій та перехідній економіці є сфери і галузі господарювання, де з об’єктивних причин не можуть функціонувати механізми традиційної ринкової конкуренції. Щоб запобігти виникненню стагнаційних явищ, у вказаних сферах необхідно шукати і впроваджувати штучні замінники традиційної конкуренції і, зокрема, штучно організовувати нетрадиційну конкуренцію. Нетрадиційна (штучна) конкуренція - це система змагальності, що не є органічною складовою ринкового механізму, створюється й організується штучно відповідно до певних, заздалегідь сформованих правил. Розроблені загальні система та механізм нетрадиційної конкуренції. Системи управління привілеями являють собою могутній економічний та соціально-психологічний інструмент сучасного менеджменту, який створює сильні мотиваційні стимули для підвищення ефективності діяльності індивідуума і, зокрема, співробітників підприємств. Однак вказані системи можуть з позитивних економічних механізмів перетворитися на негативні, коли немає або чітко не дотримується об’єктивний критерій відповідно до якого надаються привілеї.
В сучасних умовах розвитку виникає глобальне постіндустріально–біфуркаційне середовище, яке формується в результаті комплексної дії ряду факторів, зокрема: підвищення ролі постіндустріальних та реальних ресурсів; розширення глобальної економіко-екологічної, техногенної, інноваційної та інформаційної стратифікації в світі, пов’язаної з економічною стратифікацією; загострення конкурентної боротьби як за постіндустріальні, так і за реальні ресурси; збільшення суспільного навантаження на інтегральний ресурс і зростання нестабільності ноосфери; перетворення якісних стрибків (біфуркацій) на постійно діючий фактор розвитку. Причому забезпечити високу конкурентоспроможність у вказаному середовищі можливо лише за рахунок індустріалізації інноваційного процесу, яка передбачає створення великих сукупностей інноваторів, об'єднаних у спеціальні відкриті системи, що постійно генерують щільний потік інновацій. Аналіз практики найбільш розвинених країн дозволяє виявити наступні основні закономірності інноваційної діяльності в сфері великого та малого бізнесу: найбільші обсяги науково-дослідних робіт концентруються у великих корпораціях; малий інноваційний бізнес виявив здатність до генерування значної кількості інновацій (і особливо радикальних), але доводяться вони до масового споживача переважно крупним капіталом. Досвід інноваційної діяльності в сфері вітчизняного великого та малого бізнесу засвідчує, що малий бізнес не проявив поки високої інноваційної активності (на відміну від малих підприємств розвинених країн). Водночас найбільші обсяги фінансування інноваційної діяльності, як і найбільші обсяги виробництва інноваційної продукції сконцентровані в сфері великого бізнесу (що цілком відповідає світовим тенденціям). З точки зору ефективності інноваційного процесу найбільш раціональними є інтегральні форми його організації, тобто форми, які дозволяють поєднати переваги великого і малого бізнесу в сфері інноваційної діяльності. Розроблені принципи, структура та одна з модифікацій механізму функціонування інноваційного концерну, як інтегральної форми індустріалізації інноваційного процесу.
11. Технопарки виявили в економіці України значну ефективність. Це відбулося переважно за рахунок того, що існував спеціальний режим інноваційної діяльності, який створював потужні мотиваційні стимули для реалізації інноваційних ініціатив. Ліквідація або обмеження спеціального режиму інноваційної діяльності технопарків може призвести до того, що більшість з них просто припинить своє існування, а решта змінить профіль діяльності на менш ризиковий ніж інноваційна. У сфері використання масової творчої активності через механізми раціоналізаторства в останні роки сформувався ряд негативних тенденцій, зокрема: зменшення чисельності винахідників, раціоналізаторів та кількості використаних раціоналізаторських пропозицій; в цілому не сприятлива галузева структура використання раціоналізаторських пропозицій та ін. Для забезпечення найбільш ефективного використання креативного ресурсу співробітників підприємств необхідно переходити до більш широких систем використання творчого потенціалу - незалежної реєстрації ідей на підприємстві.
|
