Дисертаційна робота присвячена розгляду поняття “простір”, яке є актуальним для сучасного соціологічного теоретизування. У першому розділі були розглянуті філософські джерела, і, відповідно до них, інтерпретаційні контексти залучення мегаметафори простору до соціального знання. Основні з них – географічний детермінізм, феноменологія та структуралізм (постструктуралізм). Всі три задають предметні значення вживання просторових метафор. В першому випадку мається на увазі просторове розміщення соціальних груп та інституційно організованих спільнот. Метафоричність терміну “простір” тут найменш очевидна і полягає в тому, що просторова конфігурація людських спільнот загалом є соціально зумовленою і тому не можна стверджувати, що вони як соціальні спільноти розташовані одна відносно одної “у” фізичному просторі. Феноменологічний контекст вживання мегаметафори “простір” в соціологічній теорії зосереджує увагу дослідника на уявленнях соціальних агентів та на взаємоспівведнесенні їх спільних іетерсуб’єктивних досвідів, яке можна позначити метафорою життєвого простору. Ця метафора присутня також і в свідомості індивідів. Структуралістська (постструктуралістська) традиція пов’язує просторову метафору із “структурою”, яка є універсальним способом побудови матеріальної та символічної реальності. Структура як простір – коротка формула такої інтерпретації. Причому просторово може бути представлена будь-яка структура: мовна (знакова), матеріальна чи соціальна. Це має значення насамперед для вибору методів дослідження того чи іншого об’єкту (вивчення його структури як простору ознак). Отже, в першому розділі вирішено перше завдання дисертаційної роботи – узагальнено й систематизовано досвід теоретичного залучення просторових метафор до соціального пізнання. Всі три філософських інтерпретації знаходять застосування в соціальних науках, в тому числі в соціології. В другій половині XІX ст. значного поширення набувають погляди представників географічної школи в соціології, у XX ст. виникає і розвивається соціально-економічна географія, ландшафтологія, геоекономіка, геополоітика та хорологія. Політична карта світу та геграфічний поділ праці перетворюються на предмет соціологічного вивчення у працях Ф.Броделя та І.Валерстайна. А.Шюц, П.Бергер, Т.Лукман, інші феноменологи й етнометодологи з’ясовують будову “життєвого світу” як простору інтерсуб’єктивних досвідів. Структуралістське витлумачення культури архаїчних суспільств як деякого смислового простору дає К.Леві-Строс, М.Фуко використовує подібний прийом для аналізу дискурсивних розривів в культурах різних історичних епох. В річищі пострукуралістської інтерпретації П.Бурдьє формулює принципи польового аналізу. Можна зробити висновок, що подальший розвиток зазначених інтерпретацій можливий в річищі галузевої соціології простору (перша інтерпретація), вдосконаленого варіанту польового аналізу в поєднанні з вивченням суспільних царин праксису як просторів досвіду соціальних акторів (друга та третя інтерпретації) та моделі соціальної структури як простору стратифікаційних ознак (третя інтерпретація). Останню складову було акцентовано в підрозділах 3.4 та 3.5. Отже, поняття “простір” може набувати як суто теоретичного, так і методологічного сенсу (структуралістська інтерпретація). Методологічний аспект заслуговує на обґрунтування та детальну розробку на рівні концептуальних моделей, методик обробки даних та виявлення найбільш придатних для цього статистичних процедур. Це має стати предметом окремого дослідження. В другому розділі з’ясовані найважливіші наукові контексти використання концепту “простір” у соціологічному дискурсі. Найбільший потенціал для розвитку у соціологічній теорії має метафора простору, переломлена через постструктуралістські уявлення. Тут потрібно окреслити множину важливих питань, проблем і аспектів соціологічного теоретизування, що безпосередньо випливають із структуралістського ототожнення “структури” і “простору”: “Суспільство” різним соціальним суб’єктам дається в досвіді настільки ж відмінних соціальних світів, наскільки відрізняється між собою відносне становище цих суб’єктів в цілісності, яку зазвичай називають суспільством. Кожен із світів є простором, в якому перебігає життя актора. Він тим чи іншим чином перетинається з життєвими просторами інших акторів, а сукупність перетинів і є власне “суспільство”, як його розуміли Г.Зіммель, Р.Парк і А.Шюц. З цієї точки зору вивчити певне суспільство – означає дослідити життєві світи акторів, характер, глибину та умови їх перетину. Соціальна структура сучасних пізньоіндустріальних суспільств найкращим чином може бути вивчена за допомогою моделі простору статусних ознак, до яких можна віднести матеріальний статок (розмір і джерело прибутку, об’єкти власності), владу (посада та обсяг владних повноважень, які вона надає), місце в системі поділу праці (професійна приналежність), культурний ресурс, чи, в термінології П.Бурдьє, капітал (освіта, загальна і спеціальна). Достатня увага має бути приділена вивченню суб’єктивного виміру простору соціальної структури – уявлень соціальних акторів про їх місце в соціумі, перш за все, в системі соціальної нерівності. Колективні уявлення соціальних акторів в цьому випадку становлять предмет особливого дослідницького інтересу, оскільки їх вивчення є продовженням великої соціологічної традиції, конституйованої ідеями К.Маркса, Е.Дюркґайма, К.Мангейма, Г.Лукача та ін. Причому об’єктивний та суб’єктивний виміри згідно з концепцією соціальної перцепції П.Бурдьє мають досліджуватись не окремо, а у зв’язку один з одним, об’єктивний – як “причина” та структурний примус, а суб’єктивний – як габітуальна стратегія актора, який займає певне місце по відношенню до інших акторів. В рамках інтерсуб’єктивного підходу, адекватним теоретико-методологічним підґрунтям якого є феноменологічний напрямок, заслуговує на увагу соціологічне вивчення радіальної будови “горизонтального” життєвого простору, або життєвого світу, прикладом чого можуть бути праці А.Шюца. Один з найбільш важливих і малодосліджених моментів, пов’язаних з імплементацією постструктуралістської мегаметафори “простір” в соціологічній теорії, полягає у її адаптації до класичного веберівського теоретичного поля “соціальних дій”, а відповідно, і концептуальних дериватів “діячів” (акторів), “діяльнісних установок” (диспозицій) і т.п. Соціальна дія, яка має місце в соціальній дійсності, відбувається у просторі і часі, отже, насамперед як соціальна дія, має місце в соціальному просторі. Відповідно до цього суспільний праксис повинен бути розшарований на відносно автономні сфери соціальних дій, які інституційно закріплені суспільним поділом праці. Інституційні сфери специфічних соціальних дій в даній роботі позначені терміном “соцієтальні простори”. До них можна віднести економічний, політичний, символічний і соціокультурний. Будь-який соціум на кожному етапі свого розвитку характеризується особливим конститутивним співвідношенням соцієтальних просторів. Так, у пізньоіндустріальному суспільстві капіталістичного типу конституююча роль належить економічному субпростору. Це знайшло відображення і в теоретичній рефлексії у вигляді дескрипції всіх соцієтальних просторів в економічних термінах, як наприклад в концепції П.Бурдьє. Запропонований П.Бурдьє та його учнями польовий аналіз можна поглибити шляхом розгляду будь-якого поля у “перерізі” кожного з чотирьох соцієтальних просторів. Така диференціація дозволяє виявити обумовленість позицій акторів, габітусів, стратегій дії та схем сприйняття не лише конфігурацією локального поля, але й архітектонікою суспільства, до якого належить поле. В цьому ж річищі можливий соціологічний аналіз біографічних траєкторій індивідуальних та групових акторів в соціальному просторі. Загалом постструктуралістська інтерпретація соціальної структури як “простору” знімає протилежність телеологічного (ціле-мотиваційного) та каузального (причинного, детерміністичного) пояснення соціальної дії, відомого ще у середньовічній схоластиці під назвою дилеми свободи волі. Мегаметафора “простір” більш адекватна дослідженню соціальної структури пізньоіндустріальних суспільств в порівнянні з епістемічним потенціалом “системної” метафори. Все більше дослідників вказують на те, що уявлення про Західні суспільства-держави як автономні системи, принаймні, вельми суперечливе і не пояснює сучасні тенденції їх розвитку. Про “систему” можна вести мову стосовно світової спільноти, у зв’язку з глобальним поділом праці між національними та регіональними економічними комплексами, розподілом ресурсів та обмежень, зокрема грошей, інформації та озброєнь. Внутрішню структурацію пізньоіндустріальних суспільств краще відбиває поняття соціального простору. Якщо використати відому схему П.Сорокіна, то потрібно розрізняти “вертикальний” (ієрархія) та “горизонтальний” (еквівалентні відмінності) виміри соціального простору. Кожний із вимірів може мати низку осей, вибір який обумовлений цілями та завданнями, які стоять перед дослідником. Відповідно до теорії соціальної стратифікації М.Вебера “вертикальний” вимір загалом пов’язаний із економічним (“клас”), політичним (“влада”) та символічним (“статус”) соцієтальними субпросторами. Проте повністю співвіднести соцієтальні сфери соціальних дій та соціальну структуру, зрозуміло, неможливо, особливо у таких складно організованих соціумах, якими є пізньоіндустріальні суспільства. В цьому проявляється фундаментальна дуальність дії та структури в соціальному світі. Тому не можна ототожнити “горизонтальний” вимір соціального простору з соціокультурним соцієтальним субпростором, хоч такий висновок на перший погляд і здається очевидним. Соціокультурні відмінності лише частково і, так би мовити, феноменологічно мають “горизонтальне” походження. Часто вони відіграють роль маркерів соціоструктурних відмінностей, які на відміну від феноменологічних соціокультурних або демографічних ознак, мають латентний, детермінуючий характер. Емпіричній розробці даного положення на матеріалах соціологічного моніторингу українського суспільства 2002 р. присвячений третій розділ дисертаційної роботи. Зокрема, в ньому зроблена спроба показати, що групові економічні та політичні преференції пов’язані іn last analysis з вертикальним виміром соціального простору, з його макроструктурою, а не з ефемерними демографічними ознаками.
Таким чином, досягається мета дисертаційної роботи, яка полягає у розв’язанні наукової проблеми концептуалізації теоретичного змісту мегаметафори “простір”. |
