1. Сучасні моделі ринкової економіки значно одержавлені. У відповідності з цим є нагальна потреба визначення сутності, необхідності і напрямів економічної діяльності держави. Вона зумовлена, насамперед, наявністю наступних груп чинників, що притаманні ринку як стихійному механізму управління економікою: ринкові вади; неможливість використання ринкових принципів; дія ринкового механізму пов’язана з втратами, які перевищують витрати на державне регулювання економіки; необхідність захисту конкуренції. Держава як інститут політичної влади і суб’єкт економічної системи регулює національну економіку і окремі її сфери, у тому числі аграрну. На підставі проведеного дослідження сучасні напрями економічно-соціальної діяльності держави поділяються на наступні групи: господарська діяльність держави; державне регулювання національної економіки; виконання функцій, які ринок не може здійснювати взагалі; захист конкуренції. 2. Серед домінуючих проблем державного регулювання економіки є ефективність цього процесу і раціональне співвідношення дії ринкового і державного механізмів. Проведені дослідження визначили, що критерії оптимуму у співвідношенні ринкового саморегулювання та державного регулювання макроекономічних процесів потребують врахування дії багатьох умов та чинників (національних особливостей країни, розвиток продуктивних сил, економічних відносин). Основним є порівняння втрат від дії ринкового механізму та витрат на державне регулювання. Організація останнього як свідомої діяльності державних установ пов’язана з певними витратами, тоді як ринок діє у автоматичному режимі. Також слід враховувати і часовий фактор, оскільки дія ринку потребує певного часу для адекватного реагування на зміну ринкової ситуації, а дії держави, як правило, відбуваються негайно. Ефективність економічної діяльності держави потребує відповідного рівня професіоналізму держслужбовців, раціональної організації їх праці, виключення корумпованості. 3. Економічна діяльність держави у сільському господарстві має специфіку. Вона визначається особливістю аграрного підприємництва, необхідністю збереження родючості земель та забезпечення продовольчої безпеки країни, нерівноправним його положенням щодо інших сфер АПК. В аграрному виробництві порівняно низький рівень концентрації виробництва, що дає можливість суміжним галузям АПК диктувати ціни як на свою продукцію (монопольно високі ціни), так і на продукцію сільського господарства (монопольно низькі ціни), що породжує диспаритет цін. 4. Визначено, що сучасними напрямами регулювання аграрної сфери в економічно розвинутих країнах є: цінова, фінансово-кредитна, податкова, інвестиційно-інноваційна, земельна і зовнішньоекономічна політика. Важелями та засобами їх здійснення насамперед є: застосування цільових, гарантованих та заставних цін; надання маркетингових послуг з одночасним забезпеченням найоперативнішою інформацією; сприяння розвитку науково-технічного прогресу в аграрній сфері; використання імпортних ліцензій, експортних квот, мита, субсидій та субвенцій; податкових і кредитних пільг; нульового оподаткування; ціновий моніторинг; забезпечення якості та безпечності продовольчих товарів; охорона навколишнього середовища, збереження та поліпшення сільського ландшафту; забезпечення внутрішнього ринку сільгосппродукцією за доступними цінами; підготовка і перепідготовка кадрів для сільського господарства; розвиток виробничої і невиробничої інфраструктури у сільському господарстві. Ефективність сільськогосподарського виробництва у розвинутих країнах досягається шляхом впровадження різноманітних державних цільових програм, які фактично виступають як контракт між державою та суб’єктами господарювання усіх форм власності і забезпечуються широкою інформаційною підтримкою на всіх рівнях державної влади. 5. Виявлено, що відповідно до проведення аграрної реформи в Україні її основними напрямами стала приватизація та реструктуризація сільськогосподарських підприємств. Підсумком їх здійснення є те, що в Україні сформована і функціонує модель аграрної економіки ринкового типу. За основними ознаками вона аналогічна країнам з розвинутою ринковою економікою. Її особливість полягає у превалюванні сектора господарств населення, що виробляє більше половини валової продукції сільського господарства. Цей сектор охоплює дрібнобізнесові і практично натуральні слабомеханізовані господарства, які є ознакою доіндустріального розвитку сільського господарства. Відповідно за такими ознаками як продуктивність і ефективність модель аграрної економіки в Україні істотно поступається “західним” і не в змозі забезпечити продовольчу безпеку країни. Вона також значно поступається і тій, на базі якої вона сформована. Однією із причин цього є недостатня ефективність аграрної політики держави. А тому на сучасному етапі необхідним є посилення регулюючої макроекономічної ролі держави з виділенням таких пріоритетних напрямів: цінова і кредитно-податкова політика, контроль за раціональним використанням землі і збереженням її родючості шляхом скорочення оброблюваних площ, розвитку орендних відносин з метою захисту прав як орендодавців, так і орендарів. 6. З урахуванням сучасних фінансових можливостей в роботі запропоновано використання державою бездотаційної політики цін щодо більшості видів сільськогосподарської продукції з виділенням певних коштів на використання заставних цін (насамперед на зерно), які носять авансований характер, а також розширення держзакупівель. Разом з тим бюджетна підтримка повинна спрямовуватися на відродження і розвиток тваринництва, птахівництва, племінної та селекційної справи, виробництва дефіцитної і екологічно чистої продукції, підтримку аграрної науки, збереження земель та охорону навколишнього середовища. Існуючі напрями кредитної політики держави слід також доповнити державним безпроцентним і за низькою процентною ставкою кредитуванням та забезпеченням його на паритетних засадах з комерційними банками, створенням і розвитком інститутів парабанківської системи. 7. Встановлено, що удосконалення механізму макроекономічного державного регулювання аграрної сфери економіки має відбуватися за допомогою делегування широких повноважень регіональним органам влади і безпосередньо усім товаровиробникам щодо забезпечення реалізації напрямів макроекономічної аграрної політики; інформаційного забезпечення останніх; системи планування, яка є засобом кількісної та якісної орієнтації аграрного виробництва, оскільки дозволяє більше пристосовуватися до мінливих умов ринку, забезпечувати збут законтрактованої продукції та отримувати гарантований рівень доходів; розвитку системи регіональних продовольчих ринків, що сприятиме збуту сільськогосподарськими товаровиробниками своєї продукції та постачанню населенню великих міст і промислових центрів свіжих і високоякісних продуктів харчування за доступними цінами; сприянні подальшої спеціалізації, кооперації, інтеграції дрібних сільськогосподарських товаровиробників між собою і підприємствами третьої сфери АПК. |