У дисертації наведено теоретичне узагальнення щодо вирішення наукової задачі, спрямованої на визначення напрямків вдосконалення правового регулювання відносин, які складаються під час розробки та прийняття локальних правових актів, що містять норми трудового права. Для вирішення наукової проблеми обґрунтовано нові положення та пропозиції з удосконалення законодавства й практики його застосування у діяльності підприємств (установ, організацій). На підставі проведеного дослідження одержані такі основні висновки. 1. Запропоновано власне визначення локального нормативно-правового регулювання праці, під яким розуміється діяльність з правової регламентації деяких колективних трудових відносин, що здійснюється на певному підприємстві (в установі, організації) або в об’єднанні за допомогою локальних правових актів, що містять норми трудового права. 2. Окрім загально-правових функцій локальне нормативно-правове регулювання виконує такі специфічні функції як конкретизація правових норм, заповнення прогалин у праві, вплив на законотворчість завдяки практиці первинного регулювання. Локальне нормативно-правове регулювання базується на таких принципах, як недопущення погіршення становища працівників у порівнянні з законодавством та колективним договором, оптимальне поєднання з централізованим правовим регулюванням, принцип диспозитивності, а також принцип соціального партнерства. 3. Локальне нормативно-правове регулювання праці пройшло у своєму розвитку такі основні етапи: перший етап – дореволюційний (1835-1917 рр.), з яким пов’язані перші ознаки зародження локального нормативного регулювання праці: з’являються перші локальні акти: правила внутрішнього розпорядку та тарифні договори; радянський етап (1917-1991 рр.) поділяється на кілька періодів, під час яких процес формування локального нормативно-правового регулювання призупинявся або набував подальшого розвитку залежно від економічних, політичних та соціальних умов розвитку. Для цього етапу було характерним зародження нових форм участі суспільних сил у правовому регулюванні трудових відносин: законодавчо було закріплене право профспілок укладати колективний договір, а також обов’язкова участь робітничого комітету в обговоренні тексту Правил внутрішнього розпорядку; етап переходу до ринкової економіки (1991р.- по теперішній час) посилив процеси локального нормативно-правового регулювання праці та поставив завдання оновлення трудового законодавства. Масштаби розширення локального нормативно-правового регулювання праці та ступінь його поєднання з централізованим регулюванням завжди були поставлені в залежність від рівня демократії в суспільстві, стабілізації економічних і політичних факторів. 4. Правовою основою здійснення роботодавцем локального нормативно-правового регулювання праці є повноваження, що випливають із таких суб’єктивних прав, як право видавати локальні нормативно-правові акти та право укладати колективні договори, які треба розглядати у складі основних прав роботодавця, що характеризують його правове становище. Обґрунтована доцільність законодавчого закріплення права роботодавця видавати локальні нормативно-правові акти та права укладати колективні договори в переліку його основних прав. 5. Право видавати локальні нормативно-правові акти не є абсолютним, воно обмежене з одного боку, межами повноважень роботодавця, а з другого – встановленням кола питань, які не можуть вирішуватися без згоди органів (осіб), що здійснюють представництво колективних інтересів працівників. Роботодавець здійснює своє право видавати (затверджувати) локальні нормативно-правові акти через суб’єкта, який концентрує в собі виконавчо-розпорядчі функції, що дозволяють керувати трудовим колективом. Обов’язковою умовою при цьому є спрямованість вказаних функцій по відношенню до всіх працівників підприємства або працівників окремого структурного підрозділу. Найбільш повне поєднання вказаних функцій виявляється в повноваженнях керівника підприємства або структурного підрозділу. Керівник видає (затверджує) локальні нормативно-правові акти від імені роботодавця. Керівник структурного підрозділу може видавати локальні нормативно-правові акти, укладати колективний договір на підставі спеціальних повноважень, що закріплені в статуті, установчих документах, або положенні про структурний підрозділ. 6. Правовою основою повноважень працівників у процедурі видання роботодавцем нормативних актів є їх право на участь в управлінні колективною працею в встановлених формах. Роботодавець здійснює управління колективною працею у процесі виконавчо-розпорядних дій, правозастосуванні або локального нормативно-правового регулювання трудових відносин. Запропоновано законодавче закріплення в переліку основних трудових прав працівників суб’єктивного права на участь в управлінні колективною працею. 7. Виділено правові форми участі працівників у локальному нормативно-правовому регулюванні праці залежно від змісту правових зв’язків: отримання згоди органів, що представляють колективні інтереси працівників з питань видання роботодавцем локальних нормативно-правових актів, участь у розроблені, обговоренні та укладанні колективного договору. А також виділено правові форми участі працівників у локальному нормативно-правовому регулюванні праці в залежності від характеру організації правових зв’язків: безпосередня (пряма) участь та опосередкована. Форма безпосередньої участі передбачає активне волевиявлення через загальні збори або конференцію працівників. Формою опосередкованої участі в регулюванні праці є здійснення працівниками своїх повноважень через органи (осіб), які представляють колективні інтереси трудящих. 8. Термін „представник” у законі „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” використовується дуже широко. Профспілка та первинна профспілкова організація – це не представники, а представницькі організації, що здійснюють свої представницькі функції. Представництво інтересів працівників у локальному нормативно-правовому регулюванні повинно базуватися на принципі рівності всіх, хто здійснює представництво колективних інтересів. З метою забезпечення такого представництва пропонується створення єдиного органу, склад якого на пропорційних засадах буде забезпечувати як профспілкове, так і непрофспілкове представництво. 9. До правових актів, що забезпечують локальне нормативно-правове регулювання праці, відносяться колективний договір та локальні нормативно-правові акти роботодавця. Виділення такої групи актів обумовлено їх нормативним змістом, обмеженістю сфери дії, а також функціональною спрямованістю. По відношенню до такої групи актів більш переважним буде вживання загального терміну „локальні правові акти, що містять норми трудового права”. Розмежування колективного договору і нормативних актів роботодавця обумовлено їх специфікою, яка виявляється в особливій формі вияву суб’єктами свого волевиявлення щодо встановлення локальних норм трудового права, у процедурі їх прийняття та в особливості змісту. 10. Запропоновано власне визначення поняття локального нормативно-правового акту роботодавця, яким є нормативно-правовий акт, що видається роботодавцем у межах своїх повноважень та встановлює, змінює або скасовує локальні норми трудового права. 11. Співвідношення локальних правових актів, що містять норми трудового права, зазначило пріоритетне положення колективного договору в ієрархічній залежності вказаних актів; доведено, що локальні нормативно-правові акти роботодавця можуть видаватися не тільки у випадках, передбачених законом, а й колективним договором; зазначено, що тільки у тих випадках, коли колективний договір не укладався, нормативно-правові акти роботодавця можуть втручатися в його предметну сферу регулювання. Суть ієрархічної залежності вказаних актів доцільно закріпити положенням, згідно з яким локальні нормативно-правові акти роботодавця не повинні суперечити колективному договору. Законодавчого закріплення потребує положення, згідно з яким локальні нормативно-правові акти можуть видаватися роботодавцем у випадках, передбачених не тільки законом, а й колективним договором. 12. Критеріями законності локальних правових актів, що містять норми трудового права, є: наявність нормотворчих прав у сфері локального регулювання, що передбачені законом; наявність повноважень, необхідних для реалізації нормотворчих прав або для представництва колективних інтересів працівників, дотримання обсягу нормотворчої компетенції, дотримання порядку видання (укладання) акта, недопущення погіршення становища працівників згідно з рівнем, передбаченим законодавством. |
