Проаналізувавши низку літературних спогадів 20-30-х років ХХ ст., ми дійшли висновку, що портрети письменників-сучасників складають основний масив оповіді в цих творах – принцип “портретизації”. Портретність у мемуарних формах, а відповідно і літературний портрет як жанровий різновид мемуаристики, формується поступово, через посилення індивідуально-особистісного й авторського начала. Мемуаристи ХХ століття описують минуле в обличчях, портрети окремих людей становлять портрет епохи в цілому. Крізь призму індивідуального пізнається загальноісторичне. Специфіка фактичного матеріалу, до якого звертаються А. Бєлий, З. Гіппіус, Вл. Ходасевич, Г. Іванов, М. Волошин, А. Марієнгоф, В. Вересаєв, полягає в тому, що літературний побут на зламі ХIХ-ХХ століть і перших десятиліть ХХ століття виявляється міфологізованим. Реалізація авторами спогадів установки на справжність ускладнюється існуванням безлічі біографічних “міфів”, літературних “поз” і “масок”. Це визначає концептуальність як окремих портретів, так і всього тексту мемуарів. Створюючи портрет письменника-сучасника, мемуарист відстоює свою концепцію його особистості й долі, протиставляючи власну точку зору численним “міфам”, тобто застосовує принцип “розвінчування міфів”. Водночас авторська суб’єктивна позиція виступає як правда на противагу “об’єктивній” реальності, що виявляється, по суті, заплутаним клубком “вимислу”. Необхідно підкреслити, що у мемуаристів “міфічне” й “справжнє” в особистості має спільні корені. Саме у зіставленні цих двох явищ А. Бєлий, З. Гіппіус, Вл. Ходасевич, Г. Іванов, М. Волошин, Б. Лівшиць, А. Марієнгоф та інші автори намагаються пізнати суть зображуваної особистості. Індивідуальний авторський стиль, що проявив себе у власне художніх творах Бєлого, Гіппіус та ін., притаманний також їхнім спогадам і літературним портретам, поданим у цих спогадах. Так, орнаментальність і “дивакуватість” художньої прози Бєлого притаманна і його спогадам. Відома “недорікуватість” письменника перетворює реальність у фантастику, що викликає, проте, довіру. Така аж надто своєрідна манера не заважає створити відчуття справжності описуваного. На противагу стилю Бєлого, манера Гіппіус проста, що не завадило їй створити надзвичайно яскраві, багаті, місткі образи в “Живих обличчях”. Навмисні холоднуватість, безпристрасність мемуарної розповіді у “Некрополі” Ходасевича відповідають назві твору. Створені ним портрети – прекрасні доробки соціально-психологічного аналізу. А. Бєлий, З. Гіппіус, Вл. Ходасевич у своїх мемуарах осмислюють життєтворчість у світлі трагічного парадокса між видимістю та сутністю, між “бути” та “здаватися”. У “Петербурзьких зимах” Г. Іванова серйозність авторської ідеї – роздуми про сенс поетичної творчості, про покликання поета, його відповідальність – лише сильніше підкреслюється розповіддю в манері анекдота. У його портретах тло виписане набагато ретельніше, ніж сама постать. Предмети осяжні, майже чутно їхні звуки, запахи, а люди нагадують примар. Водночас життєвість образів письменників із “Петербурзьких зим” Г. Іванова заперечити не можна. “Портрети сучасників” Волошина, об’єднуючи особистий досвід спілкування мемуариста із зображуваною особистістю та елементи критичного аналізу, відтворюють переконливий образ творчої особистості у неподільній єдності біографії та створених нею творів мистецтва. Б. Лівшиць у “Півтораокому стрільці”, змальовуючи образи поетів-футуристів, досягає портретної переконливості, використовуючи незвичайні порівняння, несподівані метафори, елементи футуристичного стилю (деконструкція, монтаж). У мемуарних портретах Волошина, Андреєва, Брюсова, створених письменником реалістичної школи В. Вересаєвим, немає подібної уваги до міфологізованого образу сучасника, адже він не розглядає проблему “особистість і міф”. Для Вересаєва-мемуариста важлива правдивість, природність, і літературні “міфи”, “маски” як прояв брехні та неприродності його не цікавлять, що, втім, відповідає загальній тенденції “розвінчування міфів”. Літературні портрети В. Вересаєва визначаються точністю описів, прагненням до документальної достовірності, що, проте, не виключає суб’єктивну авторську оцінку зображуваного. Все це призвело до тісного сплетення художнього, документального та публіцистичного начал, у цілому характерних для творчості цього письменника. Таким чином, у мемуарах, які ми розглянули, можна виділити як найбільш усталені ознаки жанру: фактографічність, документальність, ретроспективність, насиченість подіями, як правило, відсутність чітко вибудованого сюжету, фрагментарність. Специфіку оповідання визначає поєднання двох протилежних тенденцій – об’єктивації та суб’єктивації. Достовірність співіснує з навмисною художньою деформацією, особистість митця показана крізь призму авторського світобачення. Оповідання пронизане емоційно-оцінювальним ставленням до персонажа, хоча форми оцінки зображуваного вельми різні. І в доборі фактів, і в їх оцінці дуже яскраво проявляється авторський суб’єктивізм. Особистість письменника-сучасника часто відтворюється у контексті ситуації відчуження, з якою він стикається в суспільному та приватному житті. Більшості проаналізованих літературних портретів притаманний принцип осягнення потаємного значення за емпірикою явищ, істинного обличчя за “маскою”, “міфом”, що відобразило нову свідомість літератури, яка прагне не стільки достовірності зображення (за незмінної документальності жанру), скільки відтворення певного суб’єктивного бачення людини. |
