У дисертаційному дослідженні здійснено повний цілісний аналіз літературної спадщини Станкевича, визначено його місце і роль в історії російської літератури першої половини ХIХ століття. Художня творчість Станкевича не мала суттєвого впливу на подальший розвиток літератури. Проте обґрунтовано можна сверджувати, що вона була типовою для тієї епохи. За результатами проведеного дослідження ми дійшли висновку, що творча діяльність Станкевича була предметом лише вузькоспеціальних праць. У загальнолітературній панорамі Станкевич був представлений як постать суто другопланова, яка не заслуговує на увагу. Проте вивчення й усвідомлення літературної спадщини цього письменника сприятиме більш глибокому пізнанню закономірностей літературного процесу, а також глибинному проникненню у творчий світ провідних персоналій епохи, який розкривається лише у взаємозв’язку із сучасниками. Природною реакцією російської передової молоді на атмосферу, що панувала після придушення декабристського повстання, було самозаглиблення, самоспостереження і самопізнання. Самопізнання, що виникло на ґрунті вчення Шеллінга, визнавалося основною метою морально досконалої особистості. Станкевич жив в епоху «рефлексії», його внутрішнє життя вирізнялося граничною напруженістю. У його творчості були відображені ідеї, настрої і пошуки молодого покоління 1830-х років. Він порушував актуальні для свого часу теми і проблеми. Станкевич – типовий представник російської інтелігенції 1830-х років – цікавився одвічними філософськими проблемами. Завдяки цьому його літературній творчості притаманна яскраво виражена філософська спрямованість. Станкевич-поет, як і Д.В. Веневітінов, здебільшого висловлює узагальнені думки. Причому думки ці не приховані в образі, а безпосередньо висловлені автором. В ідеалістично-романтичному світогляді Станкевича визначальною є віра у гармонійну будову всесвіту, у панування світового духу, яка сформувалася під впливом шеллінгіанського вчення. Це відбилося у його художніх творах. Для російської літератури другої чверті ХIХ століття характерною є гостра зацікавленість внутрішнім світом людини. Для Станкевича людина – це вмістилище всесвітнього життя і розуму. Тому людина, її роздуми, хвилювання, а також питання про її призначення перебувають у центрі уваги Станкевича. Особистість у його літературній творчості характеризується граничною напруженістю внутрішніх сил, прагненням віднайти вищу гармонію. У природі, на думку Станкевича, живе людське начало, тому людина може через природу пізнати себе. Олюднення й обожнення природи, такі характерні для пантеїстичного погляду на світ, є визнанням факту причетності природи до людських таємниць. Сприйняття природи у літературній творчості Станкевича вирізняється вдумливістю й філософічністю. Лірика природи охоплювала ідеї шеллінгіанського пантеїзму, натурфілософії, які сприймав Станкевич. Опис природи у нього зазвичай супроводжується філософськими роздумами ліричного героя. Художні й моральні погляди Станкевича ґрунтувалися на вченні Шеллінга. У своїх художніх творах він особливо виразно передав шеллінгіанське розуміння мистецтва: мистецтво – це втілення нескінченного у скінченному. Унаслідок аналізу тематичної та ідейно-стильової своєрідності поезії Станкевича можна зазначити, що його поетична творчість належить до філософського романтизму. Поезія Станкевича вибудувана на лейтмотивах. У віршах він постійно звертається до таких ключових тем: вибір життєвого шляху, усвідомлення свого призначення, готовність до здійснення духовного подвигу задля людства. Вірші, у яких порушуються ці проблеми («Отшельник», «Два пути», «Подвиг жизни»), мають програмовий характер. Зауважимо, що Станкевич, називаючи поезію агентом кохання, написав лише два вірші про кохання («Прости!» та «Две жизни»). Це було характерною ознакою поезії любомудрів, які зазвичай не зверталися до «суто любовного» жанру. Проте думки про кохання вливаються у загальний потік думок Станкевича-поета про людину та її життя. Ліричному герою поетичних творів Станкевича притаманні рефлексія, роздвоєність свідомості, напружений пошук істини, свого призначення, прагнення досягти високої мети. Ліричний герой постає як типово романтичний герой: незвичайний, піднесений, розчарований, протиставлений натовпу. Однак він не ворогує із зовнішнім світом, як лермонтовський ліричний герой, а віддаляється від нього. Він займається самоспостереженням, самопізнанням, прагне злитися з «абсолютом». Слід додати, що ліричний герой Станкевича наділений як особистісними, так і соціально-узагальненими рисами. На відміну від епігонської поезії, вірші Станкевича характеризуються відсутністю пишномовної, надлишкової метафоричності, псевдопафосу. Їй притаманні природність, щирість і правдивість у виявленні почуттів, глибокий філософський зміст. Вірші Станкевича спонукають замислитися над одвічними проблемами буття, прагнути до самовдосконалення, повної самопожертви, служіння суспільству. Трагедія Станкевича «Василий Шуйский» була досліджена в історичному та історико-літературному контексті: дійові особи трагедії співвіднесені з історичними особами, а сама трагедія зіставлена з російськими трагедіями кінця XVIII – початку XIX століття. Трагедія Станкевича, незначна за своєю художньою вагою, не стала помітним явищем у галузі російської драматургії. Проте вона містила «благородну думку» автора, відобразила його погляд на суспільно-політичний устрій країни. У цьому драматичному творі виявилися монархічні ілюзії Станкевича: царська влада для нього священна, а цар – намісник божий. В образі Василя Шуйського автор, переконаний у необхідності існування освіченої монархії, розкрив образ ідеального царя – носія громадянських та родинних чеснот. У роботі була проаналізована прозова творчість Станкевича, яка також має риси філософського романтизму. У повісті «Несколько мгновений из жизни графа Z***» висвітлений образ типового героя сучасного Станкевичу часу. У діалозі «Три художника» висловлені думки автора про мистецтво. Станкевич, естетичні погляди якого були сформовані під впливом Шеллінга та Гегеля, дав у цьому творі типово романтичне уявлення про сутність мистецтва, а також про спорідненість трьох мистецтв: музики, живопису й поезії. Поетична, драматургічна й прозова спадщина Станкевича характерна для епохи, передає дух часу. Стилістика Станкевича романтична за своїм характером. Мова його художніх творів – вишукано-піднесена. Вона містить велику кількість старослов’янізмів, епітетів, метафор, порівнянь. Систематизовані у дисертації висловлювання Станкевича про літературу, що містяться у його листах, свідчать про те, що при оцінці художніх творів письменник передусім керувався своїми мистецькими переконаннями. Згідно з естетичною концепцією Станкевича, необхідною умовою художньої творчості є істинність почуттів автора. На думку письменника, твір має бути пройнятий домінантним почуттям, оскільки без нього він не буде цілісним. Правдивості почуттів Станкевич протиставляє «холодність», притаманну, наприклад, В.Г. Бенедиктову та Ф.В. Булгаріну. Твір, пройнятий справжнім почуттям, вважав Станкевич, не може бути без глибокої думки. Твори Станкевича надзвичайно цікаві, оскільки вони відображають тенденції літературного процесу у галузі тем, проблематики та поетики. Станкевич продовжив художньо-поетичні надбання своїх літературних попередників та посів належне місце в російській літературі ХІХ століття. |
