У дисертаційній роботі наведено нове вирішення наукової проблеми про розв`язання проблем соціокультурного розвитку України шляхом вдосконалення культурної політики завдяки більш глибокому розумінню її змісту, мети, засобів і розвитку її нормативно-правової бази, що дає можливість зробити наступні висновки: 1. Питання розвитку, формулювання напрямків вдосконалення культурної політики України в нових історичних, соціально-економічних, політичних, культурних умовах не вирішені, перш за все в сфері а) теоретичного та практичного сприймання культурної політики як соціокультурного процесу, який як і всі соціальні процеси, приводить до кількісних й якісних змін стану суспільства, може регулюватись як суспільством в цілому, так і державою; б) теоретичного визначення, уточнення деяких понять таким чином, щоб вони відповідали сучасному рівню розвитку суспільства; в) вдосконалення нормативно-правової бази держави з питань культурної політики, що вбирають в себе ряд положень з захисту прав людини, в тому числі в сфері імплементації міжнародно-правових актів до національного законодавства України. 2.Суспільство й держава, регулюючи культурну політику, утворюють, підтримують, захищають соціальні норми (норми моралі, звичаї, традиції, корпоративні норми, політичні норми, релігійні норми, культурні норми). Культурні норми, що складаються самим суспільством, а також культурні норми, що утворюються державою можна класифікувати за певними ознаками. 3. Тлумачення полікультурності України як “мозаїки” чи як “киплячого казана” є неможливим, тому що при “мозаїчному” розумінні полікультурності культури співіснують, але не змішуються, не перетинаються, майже повністю зберігають свою недоторканість. В Україні, де тисячоліття більш, ніж 120 етносів не тільки рядом проживають, а й разом борються з ворогами, сумісно будують одну державу, мають однакові перспективи розвитку. Але важко говорити в Україні й про тлумачення полікультурності як про “киплячий казан” (характерний для Північної Америки), бо жодну культуру не поглинула, не розчинила повністю яка-небудь інша культура. Культури взаємодіють, змішуються, але не зникають в результаті цієї взаємодії. Тому полікультурне суспільство України можна уявити як палітру, де змішані кольорові кола. 4. Етнічне, політичне, релігійне, мовне, культурне різноманіття породжує в полікультурній Україні забагато проблем. Однією з нагальних проблем сьогодення є мовна проблема як одна з граней проблеми захисту прав національних меншин. Слід розмежувати поняття “національна меншина” і “мовна меншина”, бо ці поняття дуже часто не співпадають. Законодавство з цього питання потребує приведення у відповідність до визнаних світових та європейських стандартів. 5. У сучасних розвинених державах можна виокремити три найголовніші моделі взаємовідносин держави з культурною сферою суспільного життя: американську, британську, французьку. Вони відрізняються рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки культури. На сучасному етапі розвитку України найбільш доцільною можна вважати британську модель, яка передбачає підтримку культури державою за принципом „витягнутої руки”, розподілом бюджетних коштів через автономні недержавні й напівдержавні інституції. Центральна влада має змогу розробити та здійснювати три стратегії фінансування: прямі безпосередні асигнування, підтримка високого рівня інвестицій на місцях і, нарешті, оптимальне використання тих засобів, які держава не може прямо контролювати, тобто приватних інвестицій. Можливим є втілення в життя наступних принципів керування культурою: рішення повинні прийматись на тому рівні, на якому будуть втілюватися в життя, тобто міські влади несуть відповідальність за міське культурне життя; більшість установ культури повинно мати зв’язок із владою загальнодержавного, регіонального та місцевого рівнів; необхідно, щоб рішення влади могли бути при необхідності, заперечені на загальнодержавному рівні; пріоритети на шкалі суспільної користі повинні розподілятись так: по-перше, інтереси громадян, по-друге, інтереси діячів культури, по-третє, інтереси органів влади; кількість офіційних структур і органів повинно бути зведене до мінімуму; необхідно розвивати структури громадянського суспільства, створювати мережі культурних контактів, забезпечувати фінансування їх діяльності; чиновники всіх рівнів повинні бути підготовленими до роботи в області культури, розуміти специфіку роботи, в тому числі, уявляти собі повсякденну діяльність людей творчих професій. 6. У зв’язку з унітарним устроєм полікультурної України головним при організації управління культурою повинен стати принцип культурної автономії крупних регіонів. Регіональна культурна автономія повинна бути підкріплена ресурсними можливостями, а саме – формуванням відповідних територіальних фондів культурного розвитку. Сьогодні фінансування культури здійснюється за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об’єднань та інших джерел. Другим рівнем фінансування культури має бути ні місцевий бюджет, а регіональний, який поєднує територіально декілька областей. Адже культурне життя існує, функціонує розвивається в регіонах, де живуть, створюють культурні цінності митці, де живе населення, яке задовольняє свої культурні потреби. Через функціонування культури на регіональному рівні реалізується культурна політика держави, бо культура – територіальна. Регіон виступає тим головним рівнем, на якому відбувається регулювання культурного життя. |
