1. Суттєвою рисою тогочасного суспільства була відсутність особистої свободи людей. Вони були “приречені” дотримуватись правил, визначених для них соціальним порядком. По суті, особистість ототожнювалась з призначенням людини в спільноті. Разом з тим, в межах своєї соціальної групи, вони були достатньо вільні щодо самовираження в праці та духовній сфері. Їх права як члена громади реально захищались. Духовне самовираження здійснювалося через релігійність. Згідно з церковними канонами гідність, свобода волі та рівність визнавалися невід’ємними суб’єктивними правами кожного індивіда. Судова влада була покликана виявляти хиби людської поведінки, виправляти їх та не допускати повторення подібних вчинків в майбутньому, для спасіння людської душі та людства загалом. 2. У XVI–XVIII ст. “держава” та “суспільство” ототожнювалися. “Влада” (як ідеал) опиралася на особисті зв'язки, які поряд із взаємною відданістю передбачали обов'язок правителя (сюзерена) захищати підданого (васала) та обов’язок останнього коритися наказам свого сюзерена. Влада для тогочасної людини була настільки зрозумілим і звичним явищем, що вона не припускала свого існування поза нею, йшлося лише про досконале її здійснення. На практиці влада проявлялася в найрізноманітніших формах на різних рівнях, які накладалися один на одного: у просторовому відношенні – влада короля, країни, міста, родини, в реальному здійсненні – влада церкви, феодала, землевласника, суду. Кримінальне судочинство – один із способів реалізації влади в конкретній спільноті, державі. 3. Кримінальне право XVI–XVIII ст. визначало мінімальний набір соціальних правил, яким люди в суспільстві мали коритись. Їх порушення кваліфікувалося як злочин. Його наслідком було посягання на права і свободи потерпілого, добробут, благополуччя людської спільноти та нехтування Божими приписами. 4. Наукові дослідження XVIII–XXІ ст. з історії кримінального судочинства українських міст окресленого періоду, головним чином, характеризуються апріорним вивченням правових норм, вміщених у правових актах, що визначали порядок організації, діяльності судової юстиції міст та кримінального (матеріального, формального) права, зокрема. Їх практичне застосування із аналізом конкретних судових справ залишилося поза увагою дослідників. На даний час відсутні спеціальні дослідження присвячені історії судочинства Львова, на зразок досліджень, що вийшли в Республіці Польща в ХХ – на початку ХХІ ст. та стосуються міст Познані (В.Майсель), Кракова (С.Естрейхер, М.Камлер), Хелмно і Торуня (К.Каміньска, М.Міколайчик), чи вивченню окремих видів злочинів: проти віри та релігії (Б.Барановські, В.Урушчак, М.Міколайчик, Х.Карбовнік), злочинів проти життя (М.Камлер, А.Карпіньскі, Х.Заремска), злочинів проти моралі (А.Кравєц). Їх особливістю є те, що в основу дослідження покладено не чисті норми, а людину, як основну одиницю в системі суспільних відносин, тобто її психологічну і соціологічну мотивацію до вчинення злочинів, діяльність судів через критичний, структурний аналіз джерел. 5. У контексті розуміння тогочасної влади у XVI – XVIII ст. джерелами кримінального судочинства для війтівсько-лавничого суду Львова виступали правові акти органів державної влади, церкви, рішення ради міста, інкорпоровані збірники права, коментарі до них та звичаї. У сукупності вказані джерела права творили цілісну систему кримінального законодавства XVI – XVIII ст. 6. В основу розуміння злочину в XVI – XVIII ст. у Львові було покладено теологічну концепцію права. Основними ознаками злочину були: протиправність, небезпека для спільноти (громади), заподіяння шкоди чи можливість її заподіяння, караність. Серед злочинів, які розглядалися війтівсько-лавничим судом Львова в XVI – XVIII ст. найчастіше зустрічаються крадіжки та розбої з метою заволодіння майном. Їх причинами були велика густота населення у Львові, постійні міграції купців з країн Європи та Азії, приплив сільського населення до міста та неможливість отримати роботу через корпоративну замкненість цехів, часті пожежі в місті, голодомори та епідемії, татарські набіги на навколишні міста та села. Серед інших причин вчинення злочинів слід вказати поширеність вживання п’янких напоїв: корчми, як правило, були місцями зустрічей співучасників задуманих злочинів, а також збуту вкраденого. Причинами вчинення злочинів на ґрунті національної (релігійної) нетерпимості у Львові була політика короля та місцевих органів влади щодо надання привілеїв і толеранцій одним національним громадам і нехтування правами та інтересами інших, а також усталені в суспільстві негативні стереотипи. Грабежі та розбої вчинялися, головним чином, поза межами міста, на дорогах, у темну пору доби. Як правило, їх організаторами виступали представники шляхетського стану, які володіли панівним статусом у державі. Тому, вважали, що мають більшу свободу виявляти свої почуття й пристрасті, віддаватися диким радощам, нестримним насолодам, у тому числі застосувати насильство, щоб підкреслити свою зверхність. 7. Метою покарання було залякування загалу для попередження вчинення правопорушень. З числа встановлених нормами міського права видів покарань у Львові в XVI – XVIII ст. засуджених за злочини карали позбавленням життя: через відрубування голови за допомогою меча, повішення, ламання тіла колесом, спалення на вогні, розтинання тіла на частини, які потім розвішували на палях при дорогах (четвертування), закопування заживо в землю та пробивання колом; нанесення тілесних ушкоджень шляхом: відрубування руки; покарання честю – інфамія, баніція; тілесними покараннями – биття батогами; майновими покараннями – грошові штрафи; позбавлення волі. Як додаткові покарання при вчиненні тяжких злочинів суд міг присудити волочіння до місця страти або шматування розпеченим залізом. Практика їх застосування у Львові відповідала видам покарань за конкретні види злочинів згідно з нормами магдебурзького права. 8. Судова система Львова XVI – XVIII ст. була доволі складною. Причини полягали в неузгодженості норм магдебурзького права з королівськими правовими актами; застосуванні принципу станової приналежності в питаннях притягнення до кримінальної відповідальності; нехтуванні принципу рівних можливостей для громадян міста в питаннях доступу до формування і контролю судової влади у Львові з огляду на національну приналежність; не відповідності принципу незалежності судової та адміністративної влади Львова від короля та його урядників за наявного імунітету вірменської та єврейської громад в питаннях управління і судочинства. Окрім того, відсутність принципів визначення підсудності кримінальних справ за суб’єктним, предметним складом спричиняла значні зловживання в питаннях їх розслідування і розгляду, з огляду на те, що судові функції у Львові виконували лава і рада. Зокрема, війтівсько-лавничий суд Львова поділявся на види: суд війта, гайний необхідний суд, гайний гостинний суд, гайний гарячий суд. Головну роль у судовій системі Львова відігравали війт з лавниками. Мали місце зловживання в питаннях обрання на посаду війта. Посадовими особами, які забезпечували належний розгляд справ, були писар лави та возний. Виконання вироків здійснював міський кат. 9. У XVI – XVIII ст. війтівсько-лавничий суд Львова при розслідуванні та розгляді кримінальних справ застосовував інквізиційний процес із елементами конрадикторного. Він складався з трьох стадій: встановлення факту вчинення злочину; ведення слідства в справі; судового розгляду і виконання вироку. Характерні такі ознаки: функції слідчого і судді виконував війт із лавниками; здійснювалась письмова фіксація слідчих дій; справи розглядалися і вироки виконувалися публічно; судді користувалися повною свободою оцінки доказів; вирок виносили на підставі тих матеріалів, з якими безпосередньо ознайомилися; обвинувачений мав довести свою невинуватість; головним доказом вини було зізнання обвинуваченого у вчиненні злочину. 10. Тогочасним законодавством чітко визначався предмет доказування при розслідуванні конкретних видів злочинів з прописуванням запитань, які необхідно поставити і які докази необхідно зібрати. Доказування вини будувалося на встановленні конкретних обставин, які мали бути взаємопов’язані між собою, випливати одна із одної та підтверджуватися конкретними доказами, правдивість яких перевіряв суд. Сумнівність однієї із обставин тягнула за собою недоведеність усіх наступних. Докази, в залежності від їх доказової вартості, поділялися на досконалі, напівпевні, менш ніж певні. Кожен злочин характеризувався властивими йому доказами. Одним із основних засобів пізнання істини в справі вважали тортури. Через їх застосування досягали кількох цілей: змушували обвинуваченого зізнатися у вчиненому; усували протиріччя в показах обвинуваченого та відносно інших доказів; ставили за мету виявити спільників. Тому особисте зізнання обвинуваченого під тортурами, вважали “королевою доказів”. 11. Війтівсько-лавничий суд Львова виступав судом першої інстанції при розслідуванні та розгляді кримінальних справ. Апеляційною інстанцією для його рішень був королівський суд. Його вердикти були остаточними та обов’язковими до виконання, характеризувалися тим, що не тільки підтверджували чи скасовували вироки кримінального суду першої інстанції, а встановлювали види відповідальності суддів у разі винесення ними незаконного рішення. Причинами скасування рішень (про арешт, засудження, конфіскацію майна) кримінального суду Львова найчастіше були процесуальні порушення. 12. Львів XVI – XVIII ст. – місто у якому кримінальне судочинство будувалося на усталених в Європі нормах права, що характеризувалися жорстокістю та частково контраверсійністю. На відміну від міст Речі Посполитої та Європи, практика застосування цих норм війтівсько-лавничим судом Львова характеризувалася більшою гуманністю та розважливістю. Підтвердженням зазначеному є відсутність “чорної книги злочинців”, вироків у справах, так званого, “удаваного зла” (чаклунство, знахарство, єретицтво). Львів та його система права становили невід’ємну складову європейської правової системи та культури. |