Карпов Никифор Семенович. Криміналістичні засади вивчення злочинної діяльності : Дис... д-ра наук: 12.00.09 - 2008.
Анотація до роботи:
Карпов Н.С. Криміналістичні засади вивчення злочинної діяльності. -Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. — Київський національний університет внутрішніх справ. - Київ, 2007.
Дисертація присвячена розгляду криміналістичних засад вивчення злочинної діяльності. Висвітлено питання характеристики злочинності як об'єкта криміналістичного дослідження, особливості характеристики сучасної злочинності, методів вивчення злочинної діяльності та протидії як окремого елементу останньої. Розглянуто співвідношення слідчої та злочинної тактики. Визначено місце й роль криміналістики в системі завдань боротьби зі злочинністю, досліджено співвідношення захисту прав особи та контролю над злочинністю, запропоновано альтернативи кримінальному переслідуванню та розглянуто питання процесуальної економії як умови раціоналізації діяльності щодо розкриття і розслідування злочинів. Запропоновано й обгрунтовано шляхи вдосконалення методів та засобів боротьби зі злочинністю, зокрема, використання засобів масової інформації у боротьбі зі злочинністю, захист учасників кримінального судочинства, підготовка кадрів як передумова удосконалення слідчої діяльності. Розроблено низку пропозицій і рекомендацій, спрямованих на подальше удосконалення вивчення злочинної діяльності та забезпечення боротьби з нею.
Результати проведеного дослідження дали можливість дійти таких висновків:
1. Зміст криміналістики завжди містить два полюси її вивчення - злочинну діяльність, спрямовану проти успіхів та інтересів людського суспільства, і діяльність проти злочинності, з розслідування її цілеспрямованості й постійної відозміни.
20
експерименту даних повинна здійснюватися на основі вивчення конкретних епізодів розслідування. На основі аналізу наукових джерел, слідчої практики та результатів анкетувань, автор дійшов висновку про можливість і необхідність більш широкого використання експериментального методу у вивченні й удосконаленні слідчої діяльності.
У підрозділі 3.4. "Засоби масової інформації у боротьбі зі злочинністю" йдеться про те, що взаємодія правоохоронних органів із засобами масової інформації дає їм змогу в процесі діяльності ефективніше і раціональніше використовувати власні інтелектуальні й матеріальні ресурси, оптимізувати розв'язання оперативно-розшукових та слідчих завдань, підвищити результативність процесуальних, розшукових, правовиховних і профілактичних заходів, формувати позитивну суспільну думку стосовно роботи правоохоронних органів. До завдань такої взаємодії автор відносить: інформування населення про вчинені злочини; запобігання і спростування чуток і дезінформації; отримання інформації про обставини розслідуваних злочинів; використання допомоги громадян у розшуку злочинців; повідомлення з профілактичною метою про прийоми і способи дій злочинців; дезінформація злочинців стосовно планів і можливостей правоохоронних органів; унесення розбрату і непевності у кримінальне середовище для руйнування злочинних груп; створення сприятливих умов для розв'язання інших оперативних та слідчих завдань тощо.
Окрему увагу приділено такому явищу, як журналістське розслідування, котре нерідко може бути якісним непроцесуальним розслідуванням, що виявляє факти, які потребують кримінально-правового реагування. У процесуальному аспекті результати такого розслідування не мають жодного доказового значення, але можуть розглядатися як приводи і підстави до порушення кримінальної справи, а тому використання таких матеріалів у боротьбі зі злочинністю припустиме, але потребує обов'язкової виваженої оцінки. На окрему увагу заслуговує проблема створення і використання можливостей прес-служб правоохоронних органів.
У підрозділі 3.5. "Захистучасників кримінального судочинства" зазначено, що категорії осіб, які, на думку автора, потребують захисту у сфері кримінального судочинства, становлять дві основні групи: працівники правоохоронних органів (слідчі, дізнавачі, оперативні працівники та ін.); потерпілі, свідки, підозрювані, обвинувачені й особи, які можуть сприяти викриттю злочинної діяльності, насамперед, злочинних груп й угруповань, а також родичі та близькі цих двох категорій. Про важливість захисту суддів, слідчих й інших працівників правоохоронних органів свідчить світовий досвід боротьби з організованою злочинністю. Особливу актуальність має захист другої групи осіб, оскільки впливом на них злочинці й інші зацікавлені особи здійснюють протидію розслідуванню.
До основних напрямів і заходів захисту учасників кримінального судочинства належать: правові, що поділяються на кримінально-правові
13
районних управлінь внутрішніх справ, 76,3 % слідчих та 58,5 % оперуповноважених. Це ще раз підкреслює необхідність спеціального, цілеспрямованого вивчення тактики злочинців. На думку дисертанта, тактика злочинців - це система прийомів і способів, що мають на меті, з одного боку, створити сприятливі умови для реалізації злочинних задумів, а з іншого -максимально перешкодити виявленню і припиненню злочинної діяльності.
Розділ 2. "Завдання боротьби зі злочинністю" складається з п'яти підрозділів.
У підрозділі 2.1. "Місце та роль криміналістики в системі завдань боротьби зі злочинністю" розглянуто окремі гносеологічні та праксеологічні аспекти злочинності, завдання, що стоять перед окремими науками кримінально-правового циклу, а в низці останніх - завдання криміналістики.
Завдання криміналістики має виявлятися через те сутнісне, що відрізняє внесок криміналістики в боротьбу зі злочинністю. Таким є розроблення засобів, прийомів і методів збирання доказової інформації для розкриття, розслідування і попередження злочинів. У зв'язку з цим, головне завдання криміналістики дисертант формулює як забезпечення боротьби зі злочинністю відповідними до потреб практики засобами, прийомами і методами отримання доказової інформації. Спеціальні завдання постали перед криміналістикою ще тоді, коли вона формувалася як самостійна наука. До таких належать: вивчення закономірностей слідоутворення, збирання і використання доказової інформації; вивчення практики розкриття і розслідування злочинів, включаючи досвід і дані інших країн; розроблення теоретичних засад діяльності з виявлення, збирання, дослідження та використання доказової інформації; розроблення практичних рекомендацій технічного, тактичного і методичного характеру; розроблення засобів і заходів попередження злочинів.
Проте завдання криміналістики як науки не обмежується лише сферою кримінального судочинства. Застосування даних криміналістики є правомірним і у сфері цивільного судочинства, що, на думку автора, згодом позначиться на визначенні поняття предмета криміналістики. Адже криміналістика - це сукупність даних про будь-які сліди діяльності людини, що містять інформацію про їх виникнення, форми відображення, умови існування, зміни і зникнення, можливості виявлення і дослідження. Безпідставними є пропозиції окремих вчених щодо створення якихось "нових" криміналістик. У криміналістиці як науці потрібно чітко розмежовувати її зміст та функціональне призначення, саме у змішуванні предмета криміналістики і службової ролі вбачається прагнення створювати різні "криміналістики".
Криміналістика (і лише криміналістика) має досліджувати будь-які сліди злочинної діяльності, що свідчать про функціонування злочинних формувань і характеризують їх, груп й окремих злочинців для вирішення завдань щодо виявлення і викриття всієї злочинної структури, що стоїть за певним фактом,
14
певною особою. Отже, самостійним завданням криміналістики має бути вивчення криміналістичних аспектів злочинної діяльності.
Цілі криміналістичного вивчення слідчої практики, зазвичай, обмежують предметом науки криміналістики. Водночас суміжні питання професійної підготовки слідчих, наукової організації їх праці та низка інших також мають включатися й охоплюватися метою вивчення слідчої практики. Отже, без чіткої конкретизації цілей вивчення слідчої практики і визначення відповідних їм засобів і методів дослідження не можна забезпечити справді наукове вивчення практики і використання отриманих результатів, що відповідатиме вимогам часу.
Без прогностичного аналізу для визначення нових можливих варіантів злочинних дій і розроблення та реалізації попереджувальних заходів злочинці уникатимуть відповідальності. Отже, криміналістика у своїх теоретичних розробленнях і практичних рекомендаціях має "працювати" на прогнозування і попередження того, що може стати реальністю в найближчому майбутньому.
Принципово важливим є питання про впровадження криміналістичних рекомендацій у практику розкриття і розслідування злочинів, оскільки, по-перше, воно пов'язане з функцією науки криміналістики, по-друге, останніми десятиліттями багато висловлених рекомендацій не реалізовані на практиці, що є серйозним недоліком у діяльності з боротьби зі злочинністю.
Потрібно визначитися з поняттям і змістом криміналістичного забезпечення слідчої практики. У цьому явищі треба чітко розмежовувати два аспекти: наукове забезпечення, тобто розроблення необхідних практиці засобів, прийомів і методів діяльності, й організація забезпечення, тобто створення умов для сприйняття і використання практикою цих рекомендацій.
У підрозділі 2.2. "Співвідношення захисту прав особи та контролю над злочинністю" розглянуто сучасний стан вітчизняної і зарубіжної практики забезпечення захисту прав особи у процесі кримінального переслідування та контролю за злочинністю. Завдання полягає у встановленні оптимального режиму розслідування і судового розгляду кримінальних справ, який забезпечуватиме як захист прав особи, так і дієвість правових засобів боротьби зі злочинністю. При цьому втручання державних органів у сферу особистих свобод має обмежуватися необхідними для боротьби зі злочинністю заходами. Щоб розв'язати цю проблему, слід подолати низку перешкод: невідповідність завдань боротьби зі злочинністю, що ставляться перед правоохоронними органами, наданим для їх вирішення можливостям; явну непослідовність у розв'язанні проблем удосконалення засобів і методів боротьби зі злочинністю; з огляду на попередні уявлення і підходи, невирішеність суперечностей у співвідношенні захисту прав особи і забезпеченні необхідних умов боротьби зі злочинністю.
При здійсненні правоохоронної діяльності постійно доводиться обирати між справедливістю й ефективністю, тому треба знаходити такі засоби і методи, які б забезпечували водночас і ефективність, і справедливість. Зазвичай все нове, що пропонується і спрямовано на підвищення ефективності боротьби зі
19
кримінального судочинства, зокрема, на основі більш глибокого аналізу їх природи і сутності, а також оцінки реального співвідношення прав особи і завдань боротьби зі злочинністю. На тлі сучасних змін у кримінально-правовій, цивільно-правовій, адміністративно-правовій та інших сферах права існує нагальна потреба прийняття нового і досконалого Кримінально-процесуального кодексу.
У підрозділі докладно розкрито питання і проаналізовано матеріали вітчизняної та зарубіжної практики щодо співвідношення понять "спонукання до дій", "слідчий та оперативний експеримент", "провокація", "дезінформація". На думку автора, в аспекті криміналістичної тактики спонукальні дії треба розглядати не як провокацію, а як засіб перевірки особи на чесність, установлення реальної поведінки людини. У такому випадку "переграти" супротивника - означає приховати свої плани і наміри й, таким чином, досягти необхідного й бажаного.
У діяльності з розкриття і розслідування злочинів питання має ставитися не про те, припустимі чи ні обман, дезінформація, провокація й інші такі засоби, а необхідно чітко визначити умови, за яких вони можуть використовуватися, а отже, й те, коли їх застосування є неприпустимим.
У підрозділі 3.3. "Експеримент в удосконаленні слідчої діяльності" докладно досліджено експериментальні методи пізнання різноманітних явищ, і зазначено, що у слідчій діяльності експеримент широко застосовується як засіб дослідної перевірки окремих обставин у межах слідчих дій, при проведенні експертиз. Проте в наукових криміналістичних дослідженнях експериментальний метод використовується порівняно обмежено. Це зумовлено тим, що не розкрито поки що повною мірою можливостей цього методу стосовно криміналістичних аспектів слідчої діяльності, а також існують суттєві обмеження та складності щодо експериментів у сфері кримінального судочинства. З огляду на це, у слідчій діяльності стосовно можливостей експериментування треба мати на увазі дві сфери: а) аспекти, пов'язані зі зміною прав й обов'язків учасників процесу; б) аспекти, зміна яких не пов'язана з корегуванням прав й обов'язків суб'єктів кримінального судочинства. Експерименти, що стосуються першої сфери, можна здійснювати лише на основі рішення законодавця. Для експериментів другої групи потрібне рішення відомств (прокуратури, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України) чи їх структурних підрозділів у межах своєї компетенції. У галузі тактики слідства експериментування має специфічні риси як через те, що положення, реалізовані через тактику, найчастіше торкаються прав й обов'язків осіб, так і через те, що можливості їх перевірки поза безпосереднім процесом розслідування надто обмежені. Тактика слідства пов'язана, насамперед, з поведінковими мотивами і діями учасників розслідування, основою яких є загальні закономірності людського спілкування, сприйняття, переробки, збереження і відтворення інформації. Тому корекція отриманих при проведенні
18
призводить не лише до негативного впливу чинника часу на встановлення істини у справі, а і спричиняє обмеження прав особи, притягнутої до відповідальності, створення таким чином додаткових можливостей для здійснення впливу на потерпілих і свідків з метою зміни їх показань тощо.
Розв'язання питань процесуальної економії має сприяти пошуку шляхів, котрі без значних затрат сил і засобів дали б змогу забезпечити належну ефективність діяльності з розкриття і розслідування злочинів. Доцільність й економія у слідчій діяльності підпорядковані не стільки меті досягнення результатів, скільки забезпеченню правомірного способу дій при встановленні істини. Розглядаються також дискусійні питання щодо надання процесуального значення і статусу джерела доказів протоколам опитувань громадян та попереднім дослідженням, що здійснюють експерти за оперативними матеріалами, а також правомірності призначення експертиз до порушення кримінальної справи. У цьому дослідженні автор ґрунтується на досвіді законодавців Білорусі, Казахстану та Узбекистану.
Розділ 3. "Удосконалення методів і засобів боротьби зі злочинністю" складається з шести підрозділів.
У підрозділі 3.1. "Проблеми удосконалення системи правосуддя" акцентовано увагу на тому, що удосконалення системи правосуддя є одним з актуальних і важливих питань стосовно сутності проблеми взаємодії прав особи і забезпечення ефективності засобів боротьби зі злочинністю. Це потребує як розроблення і впровадження в діяльність правоохоронних органів нових, зокрема й нетрадиційних засобів і методів, так і нових підходів до вибору і реалізації цих засобів, без чого сьогодні боротьба зі злочинністю не може бути результативною й ефективною. Під час прийняття будь-якої кримінальної та кримінально-процесуальної норми законодавець повинен зважати на зазначену діалектику співвідношення прав та інтересів різних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, й конкретно визначати пріоритетність інтересів тієї чи іншої сторони, тобто вирішувати, чому в конкретному випадку надається перевага -захисту прав, збереженню таємниці, установленню об'єктивної істини, створенню умов для боротьби зі злочинністю тощо. Головною проблемою, що хвилює громадськість України, Росії, Молдови та інших країн Співдружності Незалежних Держав, є проблема змагальності у кримінальному процесі, рівноправності його суб'єктів і пов'язаних з цим питань.
У підрозділі 3.2. "Можливості та шляхи удосконалення методів і засобів боротьби зі злочинністю " зазначено, що головними напрямами удосконалення методів і засобів боротьби зі злочинністю автор уважає повноцінне використання досягнень науково-технічного прогресу, встановлення чітких й ефективних правових правил боротьби зі злочинністю, підвищення рівня матеріально-технічного і кадрового забезпечення правоохоронних органів. Важливе значення надається удосконаленню раніше розроблених прийомів, засобів і методів діяльності, розширенню можливості їх використання для вирішення завдань
15
злочинністю, наражається на заперечення, оскільки погіршує становище підозрюваного, обвинуваченого.
Питання про співвідношення прав потерпілого і злочинця давно є предметом уваги багатьох учених. Правильною, на думку автора, є та позиція, що закон повинен виявляти свої гуманістичні принципи, насамперед, до суспільства і громадян, які постраждали, а потім - до злочинців, а не у зворотній послідовності.
Неодмінною умовою обґрунтованості політики боротьби зі злочинністю є об'єктивна оцінка причинного комплексу даного соціально-негативного явища. Важливим моментом політичної передумови боротьби зі злочинністю є те, що влада і народ мають жити за єдиними, обов'язковими для всіх вимогами і правилами. Лише в цьому випадку зусилля влади з наведення правопорядку, зміцнення правових засад у житті суспільства, активізації боротьби зі злочинністю сприйматимуться населенням, підтримуватимуться ним. Без цього держава не може реалізувати будь-яку антикримінальну стратегію.
Проголошене в Конституції України положення про те, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю", у кримінально-процесуальному розумінні має стосуватися не тільки злочинця. Злочинець повинен мати можливість надійного правового захисту своїх інтересів і прав, але в жодному разі не мають бути ігноровані права потерпілого, що може завдавати шкоди надійності засобів боротьби зі злочинністю, коли безкарність тріумфує через неможливість довести факт злочинної діяльності. Якщо суспільство не знайде в собі сил і засобів вирішення складного двоєдиного завдання ефективності й гуманності, то злочинність може перетворитися на соціальну чуму третього тисячоліття, у диктатуру "п'ятої", а потім - єдиної влади.
У підрозділі 2.3 "Боротьба з корупцією як складова протидії злочинності" йдеться про те, що корупція як специфічне соціальне явище в контексті боротьби зі злочинністю має виняткове значення і викликає особливий інтерес через низку обставин, зокрема: корупція не має чіткого правового визначення; вона різноманітна і характерна для будь-якого апарату державного управління; вона нерозривно пов'язана з організованою злочинністю; боротьба з нею лише заходами кримінального впливу не може бути ефективною; її вивчення є винятково важливим джерелом для глибинного дослідження злочинності й розроблення на цій основі заходів боротьби з нею. Прямі втрати від неї становлять щорічно до ЗО % річного бюджету, вона збільшує вартість товарів і послуг на 5-15 %.
Корупція як кримінальне явище глибоко пов'язана з організованою злочинністю, котра не лише проникає у структури влади, а й використовує їх для створення сприятливих для себе умов. Значне поширення корупції відображає якісно новий рівень організованої злочинності, сьогодні стає реальним чинником дестабілізації обстановки у країні, погрози дискредитації процесів перетворення
16
в економіці. Усе це треба мати на увазі при розробленні політики боротьби з корупцією. Нині корупція, як ніколи раніше, "роз'їдає" державний механізм, створює сприятливі умови для процвітання організованої злочинності, породжує зневір'я населення в бажанні та здатності правителів до дійсного приборкання "п'ятої" влади. Водночас заходи, що вживаються на державному рівні, не можуть цілком забезпечити боротьбу з корупцією
Винятково важливим для організації боротьби зі злочинністю є уточнення поняття "корупція" і визначення його співвідношення з поняттям "організована злочинність", оскільки без з'ясування сутності корупції не можна визначити реальні цілі боротьби й адекватні засоби їх досягнення. Останніми роками в нашій державі боротьба з корупцією не мала належного наукового забезпечення, здійснювалася безсистемно за відсутності стратегії запобігання і протидії їй. Через це головні зусилля витрачались на реагування за фактами окремих корупційних виявів, а не на усунення причин й умов, що породжують їх. Власне, реальної боротьби з корупцією як такою в Україні не було. Підтвердженням тому слугують дані опитування населення, проведеного в межах дослідження, відповідно до яких 76,1 % опитаних оцінили діяльність держави щодо боротьби зі злочинністю незадовільно і вкрай негативно, а основними причинами цієї незадовільності 67,1 % опитаних назвали корумпованість державних структур. Та й самі державні службовці, на яких покладено обов'язки щодо боротьби з корупцією, на питання про те, чи може бути реальною (результативною) в умовах нашої держави боротьба з корупцією, відповіли: негативно - 81,5 % респондентів, 8,6 % - взагалі ухилилися від відповіді.
Корупція як явище сьогодення є особливим, специфічним соціальним конфліктом, що існує на межі економіки і права. Специфіка його полягає в тому, що він неминуче виникає між економічними відносинами, котрі об'єктивно розвиваються, та нормами права, що їх регулюють. Наслідки корупції завжди соціально значущі. Однією з головних причин масштабної корупції є те, що шкода заподіяна державі й наявна особиста вигода отримується не внаслідок порушення законів, а за допомогою використання недосконалості законодавства чи недоліків у ньому.
У підрозділі 2.4. "Альтернативи кримінальному переслідуванню як ефективність боротьби зі злочинністю" акцентовано увагу на тому, що останніми десятиліттями багато країн вирішують проблему боротьби зі злочинністю через розвиток альтернативних кримінальному переслідуванню заходів і засобів. Суть і призначення цих заходів полягає в обмеженні масштабів традиційної класичної реакції держави на злочин. У таких країнах, як Англія, Франція, Німеччина, Італія, Японія й інших багато зроблено як на теоретичному, так і практичному рівні в аспекті витіснення зі сфери дії кримінального права покарання, коли це можливо і доцільно. Водночас наше законодавство стосовно реакції на злочинні вияви містить достатню кількість елементів доцільності, коли робиться вибір між належним і раціональним: звільнення від відповідальності у
17
зв'язку з дійовим каяттям, звільнення від покарання у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, звільнення від відповідальності осіб, які брали участь у створенні злочинної організації і добровільно заявили про це й активно сприяли розкриттю даного злочину тощо.
Потребує нагального вирішення питання про малозначущість вчиненого суспільно небезпечного діяння і відмежування його від власне злочину, що становить великий і предметний інтерес для теорії та практики боротьби зі злочинністю. Необхідно здійснювати пошуки визначення нових критеріїв оцінки діяльності правоохоронних органів. Варте на увагу запровадження принципу доцільності кримінального переслідування, тобто безпосередньої відмови від порушення кримінального переслідування або заміни традиційного розслідування заходами, що не пов'язані із застосуванням кримінального покарання. У такому варіанті публічний інтерес розглядається не як обов'язковість в усіх без винятку випадках удаватися до кримінального переслідування, а як вибірковість у застосуванні відповідних варіантів: утримуватися від затрат часу на переслідування дрібного правопорушника і зосередитися на найнебезпечніших злочинах чи ж продовжувати розкривати дрібні злочини. При цьому принцип доцільності не протиставляється принципу законності, а є засобом його реалізації.
Альтернативні кримінальному переслідуванню заходи є різними за своїм характером й обсягом у різних країнах, проте єдність їх у тому, що треба вибірково обмежити застосування кримінального покарання на досудових стадіях. їх сутність полягає у прагненні розв'язати кримінально-правовий конфлікт поза межами класичної кримінальної юстиції без кримінального переслідування, кримінальної відповідальності та покарання.
Таким чином, альтернативи кримінальному переслідуванню спрямовані на одночасне вирішення автономних цілей класичної тріади - держава-винний-потерпілий: держава заощаджує час, засоби, кадри, пов'язані з розслідуванням, судовим розглядом, виконанням вироку; винний уникає кримінальної відповідальності й тягот кримінального процесу; потерпілий одержує максимально швидку компенсацію заподіяної йому шкоди.
Публікації автора:
Монографії
Карпов Н.С. Теоретичні основи та практика використання передового досвіду органів внутрішніх справ у протидії злочинній діяльності: Монографія. - К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2003. - 124 с.
Карпов Н.С. Криміналістичні засади вивчення злочинної діяльності: Монографія. - К.: Вид-во Семененко Сергія, 2007. - 522 с
Бахин В.П., Когамов М.Ч., Карпов Н.С. Допрос на предварительном следствии. Процессуальные и криминалистические вопросы: Монографія. - Алмати: Оркениет, 1999. - 208 с.
Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Монографія. - К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2001.-232 с.
Бахин В.П., Карпов Н.С. Материалы к изучению практики борьбы с преступностью: Монографія. - К.: Вид-во Семененко Сергія, 2007. - 489 с.
Навчальні посібники, посібники
1. Ищенко А.В., Карпов Н.С. Научное обеспечение практики борьбы с преступностью: Учеб. пособие. - К.: Изд-во Нац. акад. внутр. дел Украины, 1997. -136 с.
2. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью: Учеб. пособие. - К.: Охрана труда, 2002. - 456 с.
Іщенко А.В., Карпов Н.С, Кондратьев Я.Ю. Наукове забезпечення протидії злочинності: Навч. посіб. - К.: Вид. центр "Просвіта", 2002. - 223 с
Баулін О.В., Карпов Н.С, Поповченко О.І., Савицький Д.О. Спрощене досудове провадження в Україні: історія, сучасність, перспективи: Навч. посіб. - К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2004. - 151 с.
Акулов В.И., Карпов Н.С, Лукьянчиков Б.Е., Лукьянчиков Е.Д. Признаки внешности человека и использование информации о них в работе органов внутренних дел: Пособие. - К.: Нац. акад. внутр. дел Украины, 2001.-61 с.
Карпов Н.С, Свдокименко СВ. Злочинна діяльність: Посібник. - К.: Мустанг, 2001.-59 с.
Бахин В.П., Карпов Н.С. Библиография литературы по проблемам борьбы с организованной преступностью: Учебно-справочное пособие. - К.: Охрана труда, 2003.-588 с.
забезпечення їх функціонування та захисту, протидії діяльності правоохоронних органів, участі в офіційній і тіньовій економіці, легалізації (відмиванні) доходів, отриманих злочинним шляхом. Зважаючи на важливість такої ознаки, як масштабність діяльності, автор уважає також, що організовану злочинність можна визначити як форму ієрархічної побудови злочинного формування, масштабність діяльності якого впливає на соціально-економічну структуру держави.
Розглянуто й проаналізовано численну кількість визначень злочинної діяльності, що були запропоновані вітчизняними та зарубіжними дослідниками цієї проблеми. Криміналістичне розуміння цього поняття порівнюється з однойменним поняттям, що вживається у філософії, психології, кримінальному праві, кримінології. У зв'язку з цим, автор уважає за необхідне й аргументує свою думку щодо уточнення співвідношення категорій і понять "злочин", "злочинність", "злочинна діяльність", уважаючи, що злочин - це одиничне явище, злочинність - загальне, а злочинна діяльність - вияв і відображення соціальної сутності злочинів і злочинності як соціального елементу життєдіяльності суспільства. Аналізуючи різні наукові підходи до визначення поняття "діяльність", автор окремо висвітлює питання щодо таких складових злочинної діяльності, як її мета, об'єкт, суб'єкт, засоби, процес і принципи діяльності. Звертається увага на специфічність та своєрідність процесу злочинної діяльності, специфічним елементом якого є протидія її виявленню та припиненню, що завжди властиво діям злочинців. Нині злочинці не лише знищують матеріальні сліди, а й "купують" або "забирають" свідків та осіб, які здійснюють правосуддя. Вони також лобіюють свої інтереси в державних органах, використовують міжнародні зв'язки для вчинення злочинів і приховування членів злочинних угруповань, що "засвітилися". Найпоказовішою щодо цього є корупція державних чиновників, що дає змогу злочинцям отримувати інформацію, необхідну для їх "господарської"" діяльності, а також для виявлення планів і намірів правоохоронних органів і протидії їм як власними заходами, так і за допомогою дій корумпованих осіб. На думку автора, для протидії злочинності недостатньо реагувати на окремі її вияви - злочини, що вчинюються, треба боротися із самостійним і надзвичайно життєстійким соціальним організмом, що усвідомлено і цілеспрямовано протиставляє себе суспільству й державі. Лише всебічне і глибоке пізнання феномена злочинної діяльності, що розкриває його джерела, природу, зміст і причини, дасть змогу визначити реальні шляхи і засоби протидії йому.
Важливе місце у цьому посідає вивчення принципів злочинної діяльності як основних положень, що визначають її сутність, форми і методи, відмінні риси. До таких принципів, що варті на увагу і вивчення, автор відносить: доцільність, економічність, дещо незвичний для пересічного сприйняття - принцип наукової обгрунтованості, що полягає у використанні для підготовки і вчинення злочинів найсучасніших технічних засобів, принцип спеціалізації, удосконалення
10
діяльності чи постійного відновлення її засобів і методів, конспірації та маскування, корпоративної єдності як один із стрижневих принципів у характеристиці злочинної діяльності та ін. Дослідження принципів злочинної діяльності дає змогу вирішити низку важливих завдань: розкрити зміст й особливості злочинної діяльності; усвідомити вплив принципів на її характер; виявити взаємозв'язок принципів з цілями й умовами вчинення злочинів; забезпечити розроблення ефективних засобів і методів протидії злочинній діяльності. Окремої уваги варте дослідження питань про взаємозв'язок принципів слідчої і злочинної діяльності, що виявляються, насамперед, через об'єкт і цілі діяльності - правові відносини і соціальні цінності, які злочинність прагне використовувати з корисливими намірами, а слідство — захистити від цих посягань.
У підрозділі 1 2 "Загальна характеристика методів вивчення злочинної діяльності" зазначено, що в межах криміналістичного вивчення злочинної діяльності немає і не може бути ізольованого її дослідження, по-перше, через те, що її пізнання здійснюється з метою розробки й удосконалення засобів та методів боротьби зі злочинністю, по-друге, розмежоване вивчення злочинної і правоохоронної (насамперед, слідчої) діяльності не має сенсу, оскільки найповніше розкрити і пізнати їх можна, лише аналізуючи їх взаємодію і взаємопроникнення. Значне розширення аспектів злочинної діяльності, що підлягають дослідженню, потребує уточнення методів і джерел вивчення, котрі відповідають сучасним завданням й умовам боротьби зі злочинністю.
У криміналістичному вивченні злочинної діяльності її всеосяжне дослідження, на думку автора, неможливе і не може ставитися завданням. На це впливають такі чинники, як мінливість поняття і змісту злочинної діяльності, різноманіття виявів її слідів і наслідків, її суттєва латентність, неможливість виявлення і вивчення всіх слідів учинених злочинів, невичерпність джерел інформації про злочинну діяльність тощо. У зв'язку з цим, головним методом дослідження злочинної діяльності є вибірковий, при застосуванні якого забезпечується однорідність вибірки за обраною для дослідження ознакою.
Кожен метод пізнання відрізняється своїми можливостями проникнення у сутність досліджуваного, виявлення і розкриття його властивостей і ознак. Будь-який окремо взятий метод уможливлює пізнання певного аспекту явища, а одержані за його допомогою результати мають відповідний його рівню ступінь вірогідності. І лише система різних методів забезпечує всебічність дослідження та найбільшу обґрунтованість і переконливість результатів.
Здійснений автором аналіз матеріалів і даних вивчення слідчої практики показав, що в її дослідженні використовуються не всі можливості методів пізнання, а деякі з них застосовуються вкрай рідко, наприклад, математичні, науковометричні, спостереження, експеримент. Найширший спектр різних методів і повнота реалізації їх можливостей характерні для досліджень, проведених у науково-дослідних установах, але їх обсяг у всій масі вивчення
23
підбирати відповідні джерела і методи вивчення. На жаль, аналіз досліджень багатьох вчених найчастіше відображає найпростіші методи його проведення.
Практичне експериментування у сфері кримінального судочинства вкрай обмежене, оскільки нові пропозиції правової сутності можуть не лише сприяти захисту прав й інтересів учасників (насамперед, громадян), а й погіршувати їх. Водночас багато питань, навіть організаційно-технічних (наприклад, необхідність технічних помічників слідчого тощо), украй рідко не перевіряються експериментально чи організаційно.
Українська система правосуддя за своєю сутністю ніколи не була і не є змагальною, яка створює таку видимість лише за зовнішньою формою, перешкоджаючи справжньому досягненню демократичних принципів.
12. "Право мовчати" має стосуватися лише основних принципів Конституції, а його поширення на поведінку правопорушників позбавить слідчого права застосовувати тактичні прийоми і загалом активно здійснювати слідчу діяльність.
Односкладове віднесення дезінформації, обману, спонукання до дій тощо до неприпустимих і неправомірних дій, на наш погляд, є помилковим, оскільки вони мають чітко розмежовуватись на правомірні, які становлять зміст і суть тактичних прийомів, і на неприпустимі та неправомірні, що прямо суперечать правам особистості. Необхідний чіткий поділ і розмежування на спонукання до дій і безперечну провокацію.
Взаємодія правоохоронних органів із засобами масової інформації має оптимізувати їх діяльність і сприяти підвищенню громадської думки про їх роботу.
Суттєвим чинником, що впливає на вірогідність показань і бажання громадян брати участь у досудовому і судовому слідстві, є недостатність державної гарантії на недоторканність особи.
16. Правильною є система юридичної освіти, що має навчати "правозастосуванню" замість "правознавства", оскільки за чотири-п'ять років навчання відбувається багато нового, що нерідко принципово змінюється і відстає впродовж цього часу.
17. Цілком правильно зазначає Рахункова палата Верховної Ради України про нераціональну побудову системи і значну кількість навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України, що не забезпечують потреби в кадрах Міністерства внутрішніх справ України і зловживають комерціалізацією.
22
Злочинна діяльність - це не випадковість виявів дій злочинців, а один зі своєрідних і специфічних виявів видів людської діяльності, що характерна для всіх складників будь-якого її виду і виступає її метою, об'єктом і суб'єктом, засобами та специфічним процесом цієї діяльності.
Внесок криміналістики у боротьбу зі злочинністю полягає в забезпеченні засобів для виявлення, розкриття, розслідування і попередження злочинів, з огляду на характер злочинності.
4. Криміналістичні положення можуть використовуватися у сферах виявлення і розслідування злочинів (наприклад, цивілістика, адвокатура тощо), проте криміналістика не зобов'язана обслуговувати інші сфери. При цьому криміналістика має не тільки розробляти засоби виявлення слідів злочинів, а й засоби і прийоми, необхідні для приховування і маскування у процесі оперативно-розшукової діяльності і в межах проникнення в організовані злочинні групи.
Уся процедура розслідування і її регламентація полягає в конкуренції прав й інтересів потерпілих і злочинців, тому будь-який захід кримінального судочинства, захищаючи інтереси потерпілого, водночас обмежує право винуватого, або збільшує ступінь прав притягненого до відповідальності й одночасно зменшує міру захисту прав й інтересів суспільства.
Сьогодні корупція, як ніколи, "руйнує" державний механізм, створюючи сприятливі умови для розвитку організованої злочинності та породжуючи зневіру населення до керівників влади.
Абсолютно перемогти корупцію неможливо. До того ж, якщо становище у владі й суспільстві є нормальним, корупція стає технологічно корисним сигналом про недоліки в методах роботи влади. Не існує країн, апріорі приречених на масштабну і хронічну корупцію. Україна не є винятком з цього правила.
7. Альтернативні заходи протидії переслідуванню спрямовані, насамперед, на профілактику злочинів, учинюваних неповнолітніми, і зменшення кількості "населення в'язниць". Ці заходи містять поліцейське попередження, інститут медіації (посередництва) і фіскальних штрафів. Доцільність й економія у слідчій діяльності мають підпорядковуватися, передусім, забезпеченню правомірності встановлення істини і цілям досягнення результатів.
8. Криміналістичне дослідження двоєдиного взаємозв'язку злочинної діяльності та спрямованої боротьби проти правоохоронної діяльності має дедалі ширше і глибше розвиватися, однак наявні наукові праці найчастіше стосуються теоретичної постановки цих питань і вкрай рідко висвітлюють аспекти внутрісутнісні й такі, що відрізняються практичною новизною розвитку злочинності, зумовлюють необхідну модернізацію засобів і методів виявлення, розкриття, розслідування і попередження злочинів.
9. Кожен вид джерел і методів вивчення інформації має як позитивні, так і негативні аспекти, тому для будь-якого дослідження необхідно ретельно
11
слідчої практики обмежений. Найповніше методи пізнання, характер і зміст матеріалів, що вивчаються, відображаються у дисертаціях й авторефератах, до чого авторів зобов'язує форма та вимоги до цих робіт. Результати аналізу 318 авторефератів дисертацій з кримінального процесу, криміналістики та кримінології, що захищені в Україні, Росії, Білорусі й Казахстані з 1990 до 2006 року, свідчать про те, що 2004 року, порівняно з 1990 роком, відбулося суттєве зменшення вивчення кримінальних справ (8,9 % порівняно з 53,2 %) і різке збільшення кількості аналізу відмовних матеріалів (62,9 % порівняно з 4,9 %). Помітно збільшилася кількість проведених анкетувань, а інтерв'ювання й експертна оцінка залишилися на тому самому рівні. До позитивних моментів, на думку автора, можна віднести розширення використання структурно-функціонального, порівняльно-правового й історичного методів.
Наукові методи пізнання, за їх роллю у проведенні досліджень, автор умовно поділяє на дві групи: методи, що визначають гносеологічний підхід до дослідження, та методи, що забезпечують безпосереднє збирання і опрацювання практичного матеріалу про об'єкт дослідження.
У підрозділі 1.3. "Протидія як елемент злочинної діяльності", розкриваючи зміст та сутність цього явища, дисертант виходить з того, що протидія за період існування злочинності розвинулася від елементарних кроків до системи витонченої і відкритої протидії діяльності державних органів щодо боротьби зі злочинністю. Сучасна протидія розслідуванню змінилася не лише якісно, втілившись у нові форми, засоби і методи її здійснення, а й масштабно, передусім, у межах діяльності організованої злочинності. З огляду на зазначене, для розроблення і реалізації дійових заходів подолання протидії розслідуванню необхідне всебічне і глибоке вивчення сучасного феномена протидії як складового елементу протистояння злочинності й суспільства. У цьому пізнанні мають чітко виокремлюватися два складники: те, що може викриватися і переборюватися на рівні діяльності правоохоронних органів, і те, що можна подолати лише з використанням можливостей держави і суспільства загалом.
Знання видів, форм, прийомів й ознак вияву протидії розслідуванню необхідне для розв'язання низки завдань, зокрема: слідчому та іншим працівникам правоохоронної сфери для врахування у своїй діяльності; для реагування керівників на конкретні факти протидії і розроблення заходів захисту в діяльності підпорядкованих служб та підрозділів; для формування наукових засад боротьби з протидією розслідуванню і розроблення прийомів та засобів її подолання.
З питань протидії розслідуванню дисертантом опитано вісім категорій респондентів з України, Росії та Латвії. Головною формою протидії всі опитані назвали психологічний вплив, а найпоширенішими конкретними формами протидії - вплив на учасників кримінального судочинства; надання неправдивих показань. Про безпосередній вплив на учасників судочинства повідомили 65,4 % керівників районних відділів внутрішніх справ, 36,5 % слідчих, 50,7 %
12
оперуповноважених, 49,3 % суддів та 15,9 % громадян. Сьогодні серед форм впливу на учасників судочинства найбільш поширеними є пропозиції матеріальної винагороди (64,8 %), загроза життю і здоров'ю близьких (20,1 %), погроза знищення майна (19,1 %). Зазвичай такий тиск виявляється з боку: винних у вчиненні злочину (48,0 %), їх близьких, знайомих, адвокатів (37,4 %), працівників правоохоронних органів (16,5 %), незнайомих людей (13,6 %), державних службовців (10,2 %). 31,3 % опитаних засуджених зазначили, що самі протидіяли у процесі розслідування, а причинами такої протидії назвали: 38 % -відсутність віри у справедливе вирішення своєї справи; 36 % - прагнення уникнути кримінальної відповідальності; 12 % - спонукання до цього ставлення і поведінки слідчого. Більшість з опитаних, на прохання визначити один головний напрям у вирішенні проблем боротьби з протидією у розкритті й розслідуванні злочинів, надали перевагу соціально-економічному (начальники районних відділів внутрішніх справ і населення), матеріально-технічному (судді, слідчі й оперуповноважені) та законодавчому (студенти) напрямам. До того ж усі опитані охарактеризували наявні правові засоби боротьби з протидією як явно недостатні.
У підрозділі 1.4. "Співвідношення слідчої та злочинної тактики" автор розглядає різні визначення понять: "тактика", "криміналістична тактика", "тактика діяльності злочинців" і зазначає, що тактику дій злочинців важливо вивчати через те, що сьогодні створюється її теорія. Вивчення злочинної тактики необхідно не лише для того, щоб озброїти слідчих знаннями, який конкретно арсенал засобів може їм протиставлятися, а передусім для того, щоб розробляти тактику слідства. У розробленні тактики слідчого, на думку дисертанта, сьогодні головна увага має приділятися контрприйомам. Без цього слідчий часто опиняється у ситуації, коли пошук рішень не ґрунтуватиметься на виборі тих, що йому рекомендовані й відомі. Варто пам'ятати, що нерідко першим починає використовувати свій арсенал злочинець, і тоді слідчому потрібні контрприйоми.
Тактика - це, насамперед, психологія, у якій "гра" і перемога визначаються рівнем знання й уміння використовувати закономірності людської поведінки. Тактичні аспекти діяльності слідчого характеризують загальні підходи до вирішення завдань розслідування: визначення своєчасності проведення слідчих дій для забезпечення найбільшої результативності; оцінка необхідності здійснення певних заходів, з огляду на пов'язаний з цим тактичний ризик; рішення про пред'явлення доказів, визначення обсягу і характеру інформації у зверненні за допомогою до громадян; установлення цілей і набору дій при плануванні та здійсненні тактичних операцій. Це відповідає тактичному рівню організації розслідування.
Окрему увагу приділено тактичним аспектам злочинної діяльності. Про недостатню тактичну озброєність правоохоронців свідчать, зокрема, й дані опитувань різних категорій респондентів. Так, наприклад, про відсутність джерел інформації щодо тактики злочинної діяльності заявили 81,5 % начальників
21
(встановлення відповідальності за посягання на життя, здоров'я, майно осіб тощо) та кримінально-процесуальні; соціально-економічні (надання можливості змінити біографічні дані, місце проживання і роботи, матеріальне забезпечення родини у випадку загибелі особи тощо); фізичні (надання охорони, технічний захист приміщень тощо). Запропоновано тактико-криміналістичні рекомендації, спрямовані на забезпечення безпеки учасників судочинства під час проведення окремих слідчих дій.
У підрозділі 3.6. "Підготовка кадрів як умова удосконалення слідчої діяльності" акцентовано увагу на тому, що професія слідчого належить до категорії професій, які пов'язані з роботою в умовах підвищеної відповідальності за життя, здоров'я і долю людини, а тому помилки слідчого, що спричинені наявністю прогалин у його професійній підготовці, можуть мати тяжкі й непоправні наслідки. Здійснено аналіз сучасного стану юридичної освіти в Україні, порівняно його з процесами, що відбуваються у вищій школі європейської освіти, з огляду на положення Болонської системи. Перетворення, що відбуваються у цьому напрямі, зокрема у системі освіти Міністерства внутрішніх справ, потрібні тому, що існуючий порядок не гарантує якісної підготовки і збереження кадрів органів внутрішніх справ, однак при цьому не повинно бути сліпого копіювання "західних зразків".
З метою поглибленої підготовки слідчих до майбутньої роботи важливе значення повинно надаватися спеціалізованим курсам окремих дисциплін, які відображають потреби практики та отримують корегування змісту підготовки відповідно до змін життя і діяльності. Має йтися не про обмеження обсягу знань, що отримують випускники за час навчання, а про визначений пріоритет набуття високого рівня знань і практичних навичок у будь-якій конкретній галузі діяльності та слідчій зокрема.
Для підвищення рівня і якості підготовки слідчих кадрів необхідно: справжнє, а не на словах, бажання держави і її структур якісно змінити систему підготовки юридичних кадрів; винайти резерви підвищення рівня освіти, залучаючи до цього процесу тих, кого навчають, на основі підвищення інтересу до навчання через якісний добір і систему конкурсу в процесі навчання; підсилити роль і значення юристів у пошуку, розроблянні та впровадженні заходів і засобів удосконалення викладання.
