У висновках узагальнюються результати дослідження, основними з яких є такі: 1. Теоретико-методологічну базу дослідження перехідних періодів в історії російської лірики, вироблену в дисертації, склав передусім системний метод, у межах якого система “література” охарактеризована як складна, відкрита та лінійна, а також синергетичний, що дав змогу окреслити насамперед конструктивну роль випадковості в становленні нового великого стилю. 2. Поезію перехідної доби 80-х – початку 90-х років ХІХ ст. охарактеризовано загальними для всіх поетичних передсистем (передромантизм, передсимволізм, “протопоезія” кінця ХХ ст.) рисами. “Перехідними” ми називаємо поетів, у чиїй творчості відбулася корекція традиційної поетичної спадщини, що призвело до генерації елементів нової естетики й поетики. 3. Найбільш значущою постаттю в поетичному поколінні передсимволізму названо Костянтина Михайловича Фофанова, особа та творчість якого є репрезентативними для цієї перехідної доби в аспекті конвергентного характеру її творчих “продуктів”, стихійної природи поєднання різних естетичних тенденцій. Художній світообраз К. Фофанова став утіленням наївності та простоти особистісного бачення (тобто постулатів “щирої” творчості, які культивувалися деякими діячами перехідного періоду). З’ясовано, що у творчості К. Фофанова, яка задекларувала особливу модель романтизму, відбулася своєрідна деформація романтичного бачення світу. У контексті зіставлення з романтизмом як “системою-інваріантом” (найбільш глибинними властивостями цієї художньої спільності) виявлено специфічні риси “романтизму фофанівського типу”: у характері двосвітовості, яка є “реалізованою”, тобто усвідомлюється як дійсний розкол світобудови на два окремі світи, однаково чужі для ліричного автора; у характері ідеалу, який є “сурогатом” романтичного ідеалу, нібито штучним, “створеним” (причому з розрахунком на ефект), позбавленим тих етичних координат, що їх романтики переносили на нього з дійсності; у характері уяви, яка втрачає високу, життєтворчу силу свого класичного аналога та замінюється мрійництвом, спроможним лише естетизувати дійсність (але не перетворити її). Конвергентну сутність поетичної картини світу К. Фофанова виявлено в парадоксальному поєднанні тенденції до естетизації реальності з імпресіоністичною тенденцією, зорієнтованою на ліричну систему О. Фета. 4. Доведено, що реалізація імпресіоністичних тенденцій зумовлює появу мотивів, які наближують К. Фофанова до кола ранніх російських символістів (примарності ідеалу, відчуження ліричного героя, безцільного блукання у світі-лабіринті, демонізації ірреального й таємничого, двоїстості тощо). Проте цілком “дияволістській” інтерпретації ці мотиви не підлягають, оскільки не мають для ліричного автора позитивного сенсу, яким вони наповнюються в ранньосимволістських поетичних текстах. 5. На рівні структури ліричної системи К. Фофанова виявлено притаманні явищам перехідного порядку конвергентні риси, які полягають у стихійному зближенні, співіснуванні різних за своєю природою поетичних прийомів, що теж з’ясовує характер авторського світосприйняття. Такими рисами є: дисонанс “чудесного” й “реального”, умовно-романтичних поетичних штампів і конкретної деталізації (часово-просторової конкретики, прикмет міського побуту, раціональних суджень тощо); суперечності “природного” й “людського” рядів у змістовній структурі віршів. На противагу традиційному образному паралелізму (в якому підкреслено стан аналогії двох явищ), відповідний фофанівський прийом засновано на принципі подоби, причому здебільшого віддаленої; суперечливе поєднання естетичних тенденцій (традицій): суб’єктивно-ліричної та “громадянської”. Результатом такого зрощення є дисонуючі ліричні контексти, в яких “громадянські” мотиви (їхня рецепція має характер “інерційного” успадкування) на тлі традиційно-романтичних не детерміновані соціальною позицією автора; розбіжності “свого” й “чужого” слова. У поетичному словнику К. Фофанова налічується чимало знайомих читачеві синтаксичних кліше, що вживаються у вигляді “безвідсильного цитування”, коли “чуже”, відірване від першоджерела, ще не стає повною мірою власністю автора, який його використав. У творчості К. Фофанова виявлено тенденцію до “семіотизації дійсності”, сутність якої полягає в послабленні референтних зв’язків між знаками та об’єктами. Зв’язок між означальним та означуваним стає умовним, іконічним. Автор “перекодовує” мову класичної поезії, створюючи свою власну, де цей зв’язок детермінується авторським світобаченням. | 