У Висновках узагальнено результати дослідження.
Розгляд значного корпусу Концертів для труби з оркестром дозволяє констатувати, що цей жанр пройшов тривалий історики-еволюційний шлях. Іманентно-стильовою рисою трубного концерту є тісний взаємозв”язок виразового арсеналу з вдосконаленням конструкції солюючого інструменту. Поділяючи еволюцію труби як оркестрового інструменту на чотири періоди, констатуємо, що в трьох останніх розвиток тембральних та технічних характеристик дозволив інструменту якнайповніше продемонструвати свої художні можливості.
ХVІІ – ХVІІІ століття - період становлення та еволюції барокового концерту, котрий розвинув традиції сонат da camera i da chiesa як в плані побудови циклу, так і в трактовці окремих його частин і пов”язаний з творчістю А.Кореллі, А.Вівальді, Т.Альбіноні, Ґ.Ф.Телемана. Вершиною цього жанрово-стильового типу є Бранденбурзький концерт № 2 Й.С.Баха.
Основним принципом формування ранньокласичного концерту початку ХVІІІ століття стала його взаємодія з симфонією, що порівняно швидко завоювала приоритетні позиції в розвитку оркестрової музики. Наслідком осягнення законів симфонічного методу стало народження нових форм, насамперед сонатної. Саме ця форма стає оптимальною для перших частин сольного інструментального концерту. Головною ж відмінністю класичного концерту від симфонії стала наявність партії солюючого інструменту, який стає каталізатором концертного змагання чи діалогу, а його партнером виступає оркестр. Взірці класичного концерту для труби представлені в творчості Й.Гайдна та Й.Н.Гуммеля.
Жанрово-стильову палітру трубного концерту ХХ століття складають твори:
1) неокласичного напрямку, якому притаманне повернення до принципів формотворення та художнього мислення докласичної епохи та їх переосмислення шляхом використання системи формотворення музики ХХ століття. Національно-самобутнім відображенням естетики неокласицизму можна вважати Концерти для труби з оркестром П.Гіндеміта (Німеччина), К.Сікорського (Польща), І.Їрко (Чехія), Л.Колодуба (Україна);
2) неоромантичного напрямку, що об”єднує дві групи творів: камерні, лаконічні “юнацькі” концерти, котрі є основою учбово-педагогічного репертуару (В.Щолоков, Л.Коган, М.Бердиєв, Л.Колодуб) та масштабні симфонізовані концерти, що призначені для виконання на великій сцені інструменталістами-віртуозами. Останні в свою чергу поділяються на домінантно-сольний, де партія соліста відіграє провідну роль в драматургії твору, а оркестр виконує функцію супроводу (В.Брандт, В.Цибін, О.Бьоме, В.Щолоков, Г.Банщіков, А.Депре, З.Ворлова) та сифонізований тип концерту, де поетика концертності збагачується принципами наскрізного симфонічного розвитку, що призводить до рівноправності партій соліста та оркестру (С.Василенко, Г.Томазі, А.Жоліве, І.Шахов, К.Тібор, Е.Тамберґ). Вершиною даної групи творів стали концерти-симфонії (А.Барро, О.Красотов, Б.Троцюк).
Дисертаційне дослідження не вичерпує усіх аспектів жанрово-стильової динаміки трубного концерту в європейській музиці ХХ століття. Процес збагачення репертуару для солюючої труби новими творами не припиняється. На межі ХХ – ХХІ столітть з”являються нові взірці жанру. Нещодавно в Інтернеті з”явилася інформація про Концерт для труби з оркестром Родіона Щедріна (1999). В рукописному варіанті розповсюджується Концерт №2 для труби з оркестром Жанни Колодуб.
|