Дисертація в ряду праць, присвячених осмисленню українського нефігуративного живопису ХХ ст., є першою мистецтвознавчою роботою, що присвячена вивченню окремої течії нефі-гуративу 90-х рр. ХХ ст. – ненаративного живопису. В ній підтверджено доцільність використання дефініції «ненаративність» стосовно окремого напряму нефігуративного живопису, та вперше зібрано, систематизовано і осмислено фактологічний і візуальний матеріал вітчизняної нефігура-тивної творчості 90-х. В ході вирішення поставлених завдань були отримані наступні результати. 1. Проведений аналіз дослідженості проблем нефігуративного дискурсу засвідчив недостатність осмислення актуальних питань нефігуративної творчості у вітчизняному мистецтво-знавстві. Науковці, звертаючи увагу на різноплановість нефігуративного живопису 90-х, не впорядковували творчі здобутки його представників, не здійснювали його систематизації та не ставили предметом вивчення осмислення особливостей його окремих напрямків. Автором виявлено необхідність комплексного дослідження українського нефігуративу, опрацьовування його теоретичних аспектів та можливість вивчення поетики ненаративного живопису в межах нефігуративної творчості останнього десятиліття ХХ ст. 2. Здійснений аналіз існуючого понятійно-категоріального апарату, що використовується при вивченні абстрактної творчості, довів його несталість. Вживані терміни «абстракціонізм», «нефігуративний живопис», «ненаративність» розуміються як синоніми та застосовуються дос-татньо вільно, часто підмінюючись один одним. Дисертант наголошує на змістовності кожної дефініції. Так, «абстракціонізм» ознбчує низку пошуків безпредметного живопису в межах кла-сичного авангарду, «нефігуратив» є родовою назвою для всіх напрямів «абстрактної» практики ХХ ст., а «ненаративність» позначає окремий напрям вітчизняного нефігуративного живопису 90-х рр. ХХ ст., який, від інших нефігуративних практик виокремлюється абсолютною транс-цендентністю, звільненням живопису від усього раціонального, від будь-чого крім «чистої живо-писності», та виступає свого роду «автопрезентацією», самоосвідченням «живопису як такого». 3. В роботі виокремлено три «хвилі» вітчизняної абстрактної творчості: абстракціонізм класичного авангардизму, нонконформістський нефігуративний живопис та нефігуратив 90-х рр. ХХ ст. Доведено, що кожна з них в контексті культуротворчих процесів свого часу була радикальною конфігурацією моделі мистецького авангарду. Абстракціонізм заперечував сталість міметичного мистецтвотворення попередніх епох. Нонконформістський нефігуратив ігнорував догми соцреалізму та чинив опір радянській мистецькій системі. Реактивація нефігуративного живопису на початку 90-х остаточно спростувала рештки соцреалізму, повертаючи навмисне відкинуту волю вибору творчого самовиявлення. 4. Здійснена систематизація напрямів нефігуративного живопису останнього десятиліття ХХ сторіччя уможливила виокремлення із загалу вітчизняного нефігуративу ненаративний живопис. Підкреслюється, що концепція ненаративності – лише один з можливих проявів живопису інтровертного типу, коли процес творення є свого роду удосконаленням своєї свідомості та психології мислення. 5. В роботі на основі аналізу конкретних творів встановлено загальні художньо-стилістичні та онтологічно-естетичні концепти поетики ненаративності. Визначальними художньо-стилістичними рисами ненаративних творів являються 1) розуміння кольору предметом Живопису, а кольоромислення – визначальним фактором нефігуративної творчості взагалі; 2) заглиблення в суто живописні проблеми динаміки кольорових мас, що позначається використанням композиційних принципів «монтування» і «накладання» кольорових просторів та побудови «модулів кольорових сполучень»; 3) акцентування уваги на підкресленні тактильних якостей матеріалу, текстури полотна, збагаченні живописної поверхні багатошаровою фактурою. Серед основних концептів авторської міфореальності виявлено наступні. 1) Зростання гли-бинності та концептуальності ненаративних творів на сенсоутворюючих властивостях часопрос-тору, філософсько-особистісні принципи якого є способом структурування художньої реальності. 2) Обов’язкове розуміння та підкреслення «обраності» та «медіальності» художника – посеред-ника поміж відчутою «абсолютною реальністю» та глядачем. 3) Відмова від зображення матеріальних якостей світу на користь метафізичної «трансцендентної» реальності, яка дозволяє відносити ненаративні твори, зміст яких переходить від замкненої картини-речі в сферу не матеріальних ідей, до «відкритих систем». 4) Розвиток ненаративного живопису в бік інтроверт-ності, на відміну від спектакулярного актуального мистецтва, яке прагне «насильницького володарювання над реальністю». Останнє збільшує кількість можливих інтерпретацій та аргументує розуміння ненаративних полотен як відкритих творів. 6. В сучасному розумінні відкритим є твір, який окреслюється «полем» інтерпретаційних можливостей та постає перед глядачем як конфігурація сповнених принциповою невизначеністю провакативних стимулів (за У. Еко). Ненаративним творам властива принципова неоднозначність художніх повідомлень, оскільки їхні композиції характеризуються відсутністю зафіксованих в зрозумілій для глядача завершеній формі подій чи смислів (які визначають сутність творів, організованих по законам вірогідності). Підкреслено, що відкритість ненаративних творів аргументує використання терміну «ненаративність» – і в розумінні «заперечення оповідальності», «відсутність змістовної визначеності». 7. У дисертації доведено, що етнотрадиція в ненаративних творах не знищується, а проявляється як опосередкована форма діалогу мистця з етносферою (зокрема, колористикою) свого народу. При створення ненаративних творів мистець залучає онтологічні прийоми та мову сакрального давньоукраїнського живопису; звертається до глибин етнічної образності, космізму народної образотворчості та дуалістичності українського світовідчуття, тієї духовності, що стверджує пріоритет вічного над скороминущим та частковим. 8. З’ясована в роботі наявність впливу далекосхідних філософсько-мистецьких традицій на формування ненаративності в українському мистецтві позначена у втіленні ідеї «підкорення засобу», сприйнятті творчості як «шляху» до «очищення», зосередженні уваги на творчому процесі, естетичної та змістовної цінності категорії шуньята, тощо. В процесі зіставлення ненаративності з практикою американського абстрактного експресіонізму була підтверджена правомірність проведення аналогій між ненаративним живописом та Соlor Fіеld painting. Однак, осмислення низки відмінностей поміж вказаними напрямами (зокрема, належність до різних культурних шарів, принципова різниця в ставленні до реципієнта, різне відчуття «елітарності» творчості та зв’язок з традиціями, притаманний ненаративності,) засвідчує індивідуальність вітчизняного ненаративу. Дана робота є своєчасним кроком в просуванні українського мистецтвознавства до осмислення нефігуративного живопису як вагомого явища художнього процесу вітчизняного мистецтва ХХ ст. З огляду на необхідність відтворення суцільної картини розвитку нефігуративної творчості, бачиться необхідність проведення подальших дослідження інших течій нефігуративу ХХ ст., що дозволить більш повно осмислити розмаїтість вітчизняного нефігуративного живопису. |
