У дисертації здійснено теоретичне осмислення публіцистики як складової частини журналістики, обґрунтовано розуміння наукової публіцистики як жанрової групи публіцистики, з’ясовано її функціональні ознаки. Вперше здійснений аналіз творчості Умберто Еко з урахуванням глибинних інтеграційних процесів в науковій творчості, публіцистиці та художній літературі. В результаті виявлено та синтезовано погляди італійського публіциста і письменника на людину та світ у цілісну концепцію, яка дозволяє подолати певні упередження стосовно постмодерністського світобачення, з’ясувати прояви постмодерністського творчого методу в публіцистиці. На основі аналізу української преси стосовно рецепції творчості У. Еко виявлено недоліки сучасного журналістського процесу і запропоновані рекомендації щодо їх подолання та запобігання. Аналіз публіцистичної та художньої творчості Умберто Еко дозволяє зробити такі висновки: 1. Постмодернізм є творчим методом публіцистичної і художньої творчості Умберто Еко. На ідеологічному рівні постмодернізм реалізовує спільні уявлення про людину і світ як у публіцистичній, так і в художній творчості італійського інтелектуала. Спільними для обох видів творчості є такі риси постмодернізму: розуміння автора як соціального педагога, що забезпечує умови для інтелектуального розвитку особистості; інтелектуальність, що вимагає створення такого тексту, який постає як завдання, яке необхідно розв’язати; гра з оповідними структурами – це спосіб, завдяки якому письменник говорить про світ і людину; культурна інтеграція як взаємопроникнення властивостей різних культур і їхніх взаємовпливів, а також розмивання меж між різними видами людської інтелектуальної діяльності для осягнення світу в його неподільній цілісності. Однак, у публіцистиці У. Еко постмодернізм відповідним чином трансформується. Якщо в художніх творах постмодернізм не відкидає здобутків попередніх літературних напрямів, спирається на їхній досвід, творчо вдосконалює та розвиває їх, то в публіцистиці ця вимога відповідає прагненню розглядати соціальні явища в їх історичній перспективі, залучати історичний досвід до розв’язання нагальних проблем. Якщо іронічність і пародійність у художніх творах італійський інтелектуал використовує як формотворчу властивість тексту, що не заперечує життя, його цінність, а підкреслює складність тексту, то в публіцистиці іронічність стає стилеутворювальним фактором, що веде до заперечення дійсності (традиційне розуміння іронії). У художній творчості У. Еко інтертекстуальність має подвійне кодування, тому осягнути основний зміст твору можна без урахування інтертекстуальних посилань. У його публіцистиці інтертекстуальність завжди має прозорий характер і передбачає лише пряме розуміння тексту. Таку настанову, як синтез масової та елітарної літератури, коли особливу увагу приділяють сюжету, який повинен розважати, дарувати насолоду і разом з тим не позбавляти літературу її складності та глибини, У. Еко застосовує лише до художньої літератури. У публіцистиці адресат, до якого звертається автор, – це неповторна особистість, а не представник якогось класу чи прошарку суспільства, що суттєво впливає на аргументаційну структуру тексту. 2. У філософських джерелах концепції людини та світу У. Еко можна виокремити два складника: західноєвропейська середньовічна філософія та філософія постмодернізму. У середньовічній філософії У. Еко звертається до ідей Т. Аквінського, В. Оккама, А. Кентерберійського, Р. Бекона, Д. Скота. Аналізуючи твори цих представників схоластики, У. Еко реконструював уявлення Середньовіччя про людину та світ. Концепція людини та світу перебуває в живому діалозі з представниками сучасних філософських течій: феноменології, герменевтики, структуралізму, постструктуралізму. Такі автори, як Е. Гусерль, М. Гайдеггер, М. Мерло-Понті, П. Рікер, підкреслюють двоїсту природу людини. Сама структура мислення закладена в тілесності. Інше коло ідей пов’язане з працями Л. Вітгенштейна, Ж. Лакана, М. Фуко, Р. Барта, Ж. Дерріда, Г. Гадамера, К. Апеля, П. Рікера, що демонструють різні підходи до мови та пізнання. Пізнання життя, його осмислення відбувається через оповідь, що спрямована до іншого. Важливим джерелом концепції У. Еко стала теорія М. Бахтіна, яка дозволила поєднати в одне ціле спосіб мислення та спосіб відображення людини в епоху Середньовіччя. У. Еко брав за основу теорію „гротескного тіла” М. Бахтіна, ніби добудовуючи її, та запропонував свою теорію „інтелектуального тіла”. Відчутним є вплив на У. Еко ідей М. Маклюена про розширення сфери людської тілесності, коли технології змінюють тілесність людини. 3. Концепція людини та світу У. Еко має три складові. Перша включає характеристику середньовічної людини та її світу. Звернення до Середньовіччя має два аспекти. На думку У. Еко, сучасна людина почала формуватися в добу Середньовіччя, тому причину будь-якого явища можна знайти саме в цей період. Знання середньовічної людини та її світу необхідні не лише для того, щоб розширити власну ерудицію, але й щоб зрозуміти спосіб мислення сучасної людини, застерегти її від можливих небезпек. Другий аспект пов’язаний із тим, що в людині Середньовіччя У. Еко побачив ідеал, до якого необхідно прагнути. Ідеал – це гармонізована людина, що з повагою ставиться і до тіла, і до духовних потреб. Фундаментом для створення концепції людини та світу У. Еко стала друга складова – тілесність. Вона визначає не тільки людину, але і її світ. Життя – це володіння тілом, а смерть – це стан, коли порядок тіла порушений. У тілі концентрується час, воно є межею світу. Усі потреби людини, у тому числі потреба мислити, говорити, писати, – тілесні. Через оповідь людина осмислює себе і світ. Сприймати світ як текст – це психологічна необхідність людини. Третя складова концепції – роль читача, головна соціальна роль людини. У. Еко підкреслює важливість цієї ролі й на особистому, і на соціальному рівнях. У поняття „роль читача” він вкладає широкий зміст. Читач – це людина, яка активно здобуває інформацію. Вона здатна самостійно орієнтуватися в інформації та аналізувати її. В інформаційному суспільстві людина за допомогою цієї ролі визначатиме свій культурний, соціальний і матеріальний статус. Роль читача є підґрунтям для більш складної соціальної ролі – інтелектуала, власна критична позиція якого стає здобутком усього суспільства, але його дистанція щодо реальних подій дозволяє об’єктивно оцінити їх і спрогнозувати їхній розвиток. З поміж інтелектуалів особливу відповідальність У. Еко покладає на науковців. Вони дбають про науковий прогрес суспільства та здійснюють місію пропаганди точних наукових знань і піднесення рівня свідомості в суспільстві до наукового. 4. Еволюцію художнього доробку Умберто Еко можна зрозуміти, лише усвідомивши посилення впливу публіцистичної діяльності на художню творчість письменника. Публіцистика У. Еко має лабораторний характер, де визрівають теми для наукової та художньої творчості. Саме тому залучення публіцистики стає необхідним для вивчення як художньої творчості, так і наукових розробок письменника. Взаємовплив публіцистики і художньої літератури характеризується інтеграційними процесами. Одним із проявів цих процесів є зростання публіцистичності художньої творчості У. Еко, яка проявляє себе як актуальний світогляд, що реалізовує соціальні та ідеологічні цінності. Публіцистичність реалізовується також за допомогою оповідача, який здійснює наративну стратегію за законами публіцистичного тексту. Публіцистичність проявляє себе на рівні стилю, що характеризується репортажністю, дослідницьким характером та документальністю. З іншого боку, активне використання засобів художньої виразності в публіцистичній творчості зумовлює народження нових властивостей публіцистики, яка потребує інтерпретаційних зусиль. Саме завдяки використанню прийомів художньої літератури (відкрита кінцівка, цитування або зіставлення, яке не коментують, інтертекстуальність, яка створює умови для багатозначного прочитання тощо) можливе існування в публіцистиці відкритого твору, який автор свідомо робить інструментом для пізнання людиною світу та вдосконалення власної особистості. Відкритий твір у публіцистиці покликаний розширювати компетентність читача та спонукати його до самостійних висновків. 5. Тематика наукової публіцистики відображає коло наукових інтересів У. Еко. Тексти, що належать до його наукової публіцистики, можна поділити на три тематичні блоки: історико-філософські, літературознавчі та семіотичні. Автор продублював тематику наукової публіцистики в аналітичній публіцистиці та художній творчості. Цей прийом забезпечує багатоаспектний аналіз подій і явищ людського життя. У. Еко у своїй аналітичній та художньо-публіцистичній публіцистиці порушує актуальні для всього людства теми: війна, расизм, тероризм, протистояння Заходу і Сходу, екологічні, психологічні й етичні проблеми людини та суспільства, діяльність ЗМІ, сучасна політика, культура, наука, освіта тощо. Можна виділити такі наскрізні теми його публіцистики, як міжкультурні відносини, карнавалізація життя, популізм. Деякі теми розроблені настільки, що можна говорити про створення певної системи поглядів: діалектична концепція війни та миру, концепція універсальної природної етики, концепція людини-інтелектуала. Осмислення й аналіз сучасного життя спирається на загальнолюдські цінності, виходить із глибокого розуміння людини, її психологічних і фізіологічних властивостей. Кожне соціальне явище У. Еко ретельно досліджує в його витоках, звертається до історичних аналогій, прогнозує можливий розвиток, піднімається до філософського узагальнення. Тобто він демонструє єдність світу не тільки в його синхронії, але й у діахронії. У. Еко власною публіцистичною творчістю демонструє впевненість, що будь-які проблеми людського існування людина здатна розв’язати завдяки інтелекту й здоровому глузду. Його публіцистика спирається на глибоку віру в людину, її розум, віру в науковий, соціальний і моральний прогрес людства, тобто сутнісною характеристикою публіцистичної творчості У. Еко є її гуманістична спрямованість. Аналіз збірки публіцистичних праць як цілісного твору розкриває нові можливості публіцистики. Читач має можливість осягнути події, свідками яких він був, з нової часової відстані, що означає по-новому осмислити їх, зрозуміти логіку їхнього розвитку, виявити певні закономірності. Структурованість збірки допомагає встановити зв’язки, які поєднують різні події та явища, що відповідно свідчить про єдність і взаємозумовленість подій сучасного світу. Публіцистика У. Еко ґрунтується на семіотиці як методі аналізу соціальних явищ. Використання цього методу допомагає якісно реалізовувати прогностичну функцію журналістики. 6. Аналіз таких українських видань, як газета „День”, тижневик „Дзеркало тижня” та журнали „Всесвіт” і „Телекритика”, продемонстрував, що українська преса активно використовує ім’я і творчість італійського письменника й публіциста Умберто Еко. Але говорити про ідеологічний вплив творчості Умберто Еко ще не можна, мова може йти про використання її окремих ідей. Недостатня увага до творчості У. Еко з боку науковців і перекладачів призводить до спотворення його світоглядних принципів, у деяких випадках і до негативного оцінення його діяльності. Це одна з причин, яка дозволяє говорити не про запозичення чи вплив, а, скоріше, про продукування хибних уявлень про творчість У. Еко. На сприйняття його творчості впливають такі типові вади журналістської діяльності, як некоректна подача інформації (неточна назва, зміст ліду, ситуативний контекст тощо), неточне цитування або переказ (наявність фактичних помилок), недоречне цитування (коли воно не відповідає логічній структурі тексту тощо). Ці ситуації є фактором ризику не тільки щодо творчості У. Еко, тому пропонуються наступні практичні рекомендації: а) покращувати комунікативні зв’язки між науковцями та журналістами: наукові розвідки повинні відповідати нагальним потребам практичної діяльності журналіста, задовольняти його потребу в науковій інформації, а журналісти повинні використовувати досягнення сучасної наукової думки; б) особливу увагу приділяти теоретичній підготовці майбутніх журналістів та розвитку практичних навичок аналізу тексту: ознайомлення їх з семіотикою як методом аналізу; в) звертатися до текстів, які пропонують переклад з оригіналу, а не мови-посередника, особливу увагу звертати на переклад назв; г) у разі коментування, цитування та переказу твору конкретного автора вказувати джерело (хоча б для внутрішнього користування), це сприятиме самодисципліні журналіста, не дозволить цитувати, спираючись лише на пам’ять, вигадувати неіснуючі твори і т. д. |