Рудакевич Оксана Мирославівна. Концепція культурницького націоналізму в українській історико-філософській думці : дис... канд. філос. наук: 09.00.05 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л., 2006.
Анотація до роботи:
Рудакевич О. Концепція культурницького націоналізму в українській історико-філософській думці. Рукопис.
Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. Львівський національний університет ім. І.Франка. Львів 2006.
Досліджується концепція українського культурницького націоналізму як націоналізму "недержавної" нації в контексті процесів самовизначення європейських народів. Проаналізовано провідні концепції походження, сутності й типології націоналізму, сутність культурницького націоналізму й особливості його прояву в європейських країнах.. Виділено чинники становлення й фактори розвитку культурницького націоналізму в Україні, прослідковано генезу утвердження його ідей у працях діячів української духовної культури – Кирило-Мефодіївського братства, громадівців, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, С. Рудницького та інших. Наголошено на духовно-релігійних факторах формування національної свідомості в Галичині і визначено найважливіші чинники, що впливали на утвердження концепції українського культурницького націоналізму.
Націоналізм як ідеологія самовизначення європейських націй інтенсивно утверджується в епоху Романтизму, в період "весни народів" першої половини ХІХ ст. Детальне вивчення й аналіз цих процесів розпочинається у другій половині ХІХ– на початку ХХ ст., коли викристалізовуються основні концепції й типології націоналізму.
Культурницький націоналізм характеризується увагою до власної історії, усної народної творчості, яка засвідчує "дух народу", рідної мови, традицій культури, релігій та ін. У країнах Європи після Великої французької революції спостерігаються різні прояви культурницького націоналізму, які об'єднує одна спільна риса – це націоналізм бездержавних націй, що усвідомили себе суб'єктом історії. У роботі детально охарактеризовано культурницький націоналізм німецький, італійський, чеський, словацький та польський, кожний з яких, маючи свою специфіку, все ж прислужився для формування українського культурницького націоналізму.
В епоху Романтизму творчість польських мислителів, спрямована на утвердження ідей польського культурницького націоналізму, служила зразком для діячів української духовної культури. Спостерігається ряд паралелей, зокрема між творчістю А.Міцкевича та діячів Кирило-Мефодіївського товариства (М.Костомаров "Закон Божий"). Саме творчість і діяльність організаторів товариства можна розглядати витоки ідей українського культурницького націоналізму.
Публіцистична, літературна, дослідно-наукова творчість М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Білозерського, М.Гулака та ін. спрямована на послідовне утвердження української історії, традицій культури, української мови ("кулішівка"), дослідження фольклору як носія "духу народу". Праця діячів товариства продовжена учасниками "громадівського руху", які в умовах тотальної заборони української мови організували недільні школи, публікували журнали, збирали документальні свідчення специфічності української духовної культури, її самобутності.
Творчість "громадівців" – В.Антоновича, М.Драгоманова і О.Потебні та ін. спрямована на наукове обгрунтування українського культурницького націоналізму. В.Антонович заснував українську історичну школу для збору, систематизації та вивчення історичних джерел, М.Драгоманов утверджував українську самобутність як історик, публіцист, етнограф, літературознавець, економіст і філософ, О.Потебня дослідив органічний зв'язок мови зі специфічним світосприйняттям людини, утверджуючи самобутність кожної національної мови, передусім української.
6. Іван Франко утверджував український культурницький націоналізм своєю науковою
та літературно-публіцистичною працею. Етнограф, фольклорист, історик літератури, філософ національної ідеї не уявляв історичного прогресу без нації – його органічної, невід'ємної, "натуральної" складової. Все поза рамки нації вважав “фарисейством”, що інтернаціональними ідеалами прикриває наміри однієї нації панувати над іншою.
Модерний період українського націотворення (поч.. ХХ ст..) характеризується наявністю ідей культурницького націоналізму у програмах майже усіх політичних партій України. Так, М. Грушевський, С.Рудницький та ін. – визначні особистості, виховані народниками, були яскравими носіями цінностей культурницького націоналізму. Леся Українка як представник української соціал-демократії в художніх та публіцистичних творах однозначно висловлювалась про самодостатність та право на незалежність українського народу.
Фактором і чинником утвердження національної самобутності в Галичині кінця ХІХ- поч. ХХ ст. була УГКЦ, яка виховала плеяду національно свідомих діячів. Митрополит А.Шептицький перетворив Церкву на стрижень державотворення, мецената національного мистецтва, мови і освіти. Очолювана А.Шептицьким УГКЦ стала дієвим фактором національно-політичного визволення українців. За основу самовизначення Шептицький брав етнографічну ознаку.
У першій половині ХІХ ст. філософсько-ідеологічне становлення українського культурницького націоналізму відбувалося під впливом німецького етнічного та італійського революційного романтизму. Вагоміший вплив спричинила чеська та словацька модель традиції державності з етнічною осібністю народу (тяглість і спадкоємність державницьких та етнічних традицій), процесом його виокремлення, та невтомна боротьба поляків за відновлення своєї державності. На початку ХХ століття найпомітніший вплив на формування українського культурницького націоналізму спричинив польський політичний націоналізм, частково через близьке сусідство країн і щільні взаємозв'язки, частково через надмірно агресивні утиски українського населення на теренах Речі Посполитої. Великим був вплив і російського месіанізму, що виступав протидія та водночас активізуюча сила.
Ідеї українського культурницького націоналізму донині актуальні, незважаючи на 14 років існування суверенної України. Проблеми української мови, освіти, історії, традицій культури продовжують активізувати різні політичні сили, особливо ті, які працюють в контексті Російського імперського світогляду. Саме вони розігрують карту другої державної мови і сепаратизму, твердять про відсутність української культури тощо. У таких умовах культурницький націоналізм не втрачає свого значення.
Публікації автора:
Греко-католицька церква і розвиток культурно-мистецьких традицій галицьких українців в ХІХ на поч. ХХ ст. //Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. – Серія: Філософія. – № 5.– Тернопіль: ТДПУ, 2000. – С. 81-85.
Ідея нації та націоналізму у творчості Тараса Шевченка та Івана Франка // Мультиверсум: філософський альманах. – Київ: Український центр духовної культури, 2004. – С. 62-73.
Типологія націоналізму в контексті європейського досвіду ХІХ століття // Вісник Львівського університету: Філософські науки. – Вип.8. – 2005. – С. 157-165.
Національна ідея у духовній музиці Галичини (ХІХ ст.) // Матеріали Міжнародного симпозіуму “Християнство і національна ідея”. — Науковий збірник. – Київ-Тернопіль-Краків: Укрмедкнига, 1999. – С. 100-107.
Релігійне обґрунтування самодостатності та незалежності українського народу // Матеріали ХІІ міжнародної наукової конференції “Історія релігій в Україні». – Кн. 1. – Львів: Логос. – 2002. – С. 362-366.
Релігійне та національне у формуванні суспільного ідеалу // Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. – Серія: Історія. – Вип. 4. – Тернопіль: ТДПУ, 2002. – С. 125-127.
Українська релігійна еліта початку ХХ століття та національна ідеологія // Історія релігій в Україні . – Львів: Логос. – 2003. – С. 120-124.
Християнство і національна ідентичність українців // Київська традиція і східний обряд в українському християнстві: Науковий збірник. – Київ-Тернопіль, 2004. – С. 189-192.
