У висновках подано основні результати філософсько-правового аналізу контамінації раціонального та гуманістичного вимірів у генезі інституту покарання в контексті європейської правової традиції. Визначено, що контамінацію раціонального та гуманістичного вимірів в інституті покарання трактують як різні прояви змішування, поєднання гуманістичного і раціонального вимірів в інституті покарання, що на різних етапах його розвитку у контексті європейської правової культури як протиставлялися, так і увідповіднювалися. Доведено, що у західноєвропейській правовій традиції на контамінацію раціонального і гуманістичного вимірів значно впливали ідеологія і практика легізму та юснатуралізму, які на різних історичних етапах виконували домінуючу роль. За умов домінування в правовій реальності легізму з раціоцентричним мисленням інститут покарання стає репресивним, інквізиційним, оскільки ґрунтується на формально-логічних, жорстко утилітарних, нав’язаних суспільству правилах, стандартах та еталонах (упроваджених державою в її інтересах), що не містять ціннісного гуманістичного аспекту. В юснатуралізмі раціональне і гуманістичне – взаємозалежні виміри, які є однаково цінними для людини: гуманне законодавство й гуманна правова практика неможливі без розумних та гуманних принципів природного права й розумного одухотвореного індивіда, задля якого вони і впровадженні. У суспільствах, де визнають примат раціонально-духовного виміру над раціоцентричним, інквізиційно-репресивний характер цього інституту зведено до мінімуму. Обґрунтовано, що жорстко-утилітарний раціоналізм легістського мислення сформував деперсоналізовану людину, яка розчиняється у різних проявах домодерного та модерного суспільств (поліс, християнська община, феодально-ієрархічна система, комунізм), і є байдужою до будь-яких державо-правотворчих процесів, в т.ч. негуманної каральної політики, що була нищівною стосовно людини загалом. Домінування часткового образу людини у праві зумовило утвердження раціоцентричного інквізиційно-репресивного характеру інституту покарання. Акцентовано, що у контексті постмодерної правової культури інституту покарання необхідна якісно нова форма раціональності з ціннісно-гуманістичним змістовним наповненням – одухотворена раціональність. Ґрунтований на правових цінностях і принципах європейської цивілізації, інститут постмодерної епохи заперечує частковий образ людини і за допомогою синтезу християнської моралі, філософської і наукової методології формує цілісний образ людини європейської правової культури. Визначено, що покарання – це складне, багатоаспектне, антиномічне соціально-правове явище. З одного боку, воно – зло, оскільки потребує певних втрат і страждань особи; з іншого – цінність, яка є хоча і суворим, проте найпопулярнішим засобом боротьби зі злочинністю, альтернативи щодо ефективності котрого поки що не знають ні західна, ні східна культури. Задля попередження конфлікту цінностей інститут покарання має враховувати правову аксіологію постмодерного суспільства, обравши тенденцію поглиблення раціонально-гуманістичного виміру в праві. З’ясовано, що інститут покарання радянського суспільства був породжений раціоцентричним, технократичним, позбавленим ціннісно-духовного наповнення мисленням радянської епохи. Цьому інститутові були притаманні наступні риси: заперечення правових принципів (верховенства права, первинності людини стосовно влади, гуманізму, справедливості тощо); відображення в кримінальному законодавстві економічних, політичних та ідеологічних пріоритетів адміністративно-командної системи; переслідування у кримінально-правовій політиці мети знищення, залякування, помсти тощо. Доведено, що в інституті покарання сучасної України спостерігається як фрагментарна, стихійна гуманізація (відміна смертної кари, запровадження альтернативних “нетюремних” видів покарань, вимога здійснення правосуддя тільки судом, заборона брати до уваги при винесенні вироку докази, отримані незаконним шляхом тощо), так і чимало стереотипів, понять та положень легістсько-раціоцентричного репресивного мислення радянсько-тоталітарного інституту покарання (стосовно судимості, мети покарання, практики застосування тортур, надання суддями серед видів покарань переваги позбавленню волі на певний строк тощо). Без розроблення нової кримінально-правої доктрини, найважливішою цінністю якої є особистість, реформи в нормативно-знаковій реальності та юридичній практиці будуть неефективними. Обґрунтовано, що формування одухотвореного типу раціональності в інститутах кримінального права України можливе за умови увідповіднення нормативних приписів принципам права, європейським і українським стандартам прав людини, досягненням постмодерної науки, загальнолюдським цінностям, християнському гуманізму. Особливо важливою є зміна юридичного мислення як представників судової та правоохоронної систем, так і всього суспільства, що зорієнтоване на негативний частковий образ людини, на образ підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), котрого заздалегідь презюмують злочинцем. Саме людині-особистості з високим рівнем правової свідомості й культури під силу боротьба з рецидивами раціоцентричного, репресивно-карального мислення. Утвердження в Україні людини-особистості у масовому масштабі залежить від зміни у суспільстві шкали цінностей, в якій кожна людина, в т.ч. злочинець, – найвища цінність; винесення проблеми реформування правової освіти на державний рівень і активної співпраці інститутів громадянського суспільства та держави щодо розвитку в громадян відчуття власної унікальності й самоцінності. Доведено, що стан інституту покарання найкраще віддзеркалює рівень культури, моральності, системи правових цінностей, правової свідомості й правової культури, місця людини в праві, діяльності судових і правоохоронних органів, механізму реалізації і гарантій захисту прав та свобод людини, активності інститутів громадянського суспільства в державі. Кара як помста суспільства за вчинений злочин у правовій державі не повинна мати права на існування. Саме відновлення правової справедливості, під яким необхідно розуміти віддачу рівним за рівне, має стверджувати українське суспільство у меті покарання. Обґрунтовано, що судимість слід враховувати тільки при вирішенні питань, пов’язаних із кваліфікацією злочинів, призначення та виконання покарань, тобто вона має зумовлювати лише кримінально-правові наслідки. Особа, яка відбула адекватне вчиненому злочинові покарання, будучи, в часових межах конкретного покарання, позбавленою або обмеженою у певних правах і свободах, сповна виконала свій обов’язок перед суспільством. Позбавлення засудженого прав, що виходять за межі покарання і належать йому як громадянинові держави, не є виправданим, оскільки, крім провокування сумнівів щодо суспільної безпеки засудженого та штовхання його до рецидивної поведінки, ні до чого більше не призводять. Відповідно, кримінально-правові норми, які сукупно утворюють український інститут судимості, потребують раціонально-гуманістичного наповнення. З’ясовано, що ув’язнення як самоціль, не будучи пов’язаним із завданням виправлення злочинця, суперечить гуманним уявленням про виконання такого виду покарання як позбавлення волі на певний строк. Будь-які засоби виправлення не є дієвими (виховна робота, отримання загальної освіти, професійне навчання, громадський вплив тощо) за умови відсутності належних людських стосунків між персоналом установ виконання покарань і ув’язненими. Стосовно ув’язненого припустимими є лише ті зміни, які відбуватимуться на користь особистісного “я”, сприятимуть його прагненню до добра, вдосконалення і самоствердження, перемоги морально-духовного над іншими вимірами людського буття. |
