У висновках наводяться основні результати дослідження, які полягають у вирішенні проблеми, пов’язаної з теоретичними питаннями конституційного забезпечення прав людини в Україні. Викладене у дисертації підсумовують такі узагальнюючі положення. Звернення до джерел формування поняття прав людини з погляду науки конституційного права дозволяє стверджувати, що від самого початку свого виникнення ця ідея сприймалась як складний комплекс чи система прав людини. Попри всі об’єктивні розбіжності між окремими школами в тлумаченні сутності та специфіки феномену права як такого, жодна з них ніколи не ставила під сумнів ані загальну цінність прав і свобод людини й громадянина, ані їх системний характер. Водночас, розвиток науки конституційного права в ХХ та ХХІ століттях зумовив певні зміни в тому, що саме розуміється під поняттям «система прав людини» і що воно в себе включає. Якщо класичний підхід до тлумачення прав людини розглядає як їх носія насамперед конкретних автономних індивідів, то сучасна наука конституційного права виходить з тези про неможливість штучного розподілу існування людини, з одного боку, як самостійного суб’єкта, а з іншого – як члена спільноти. Тому зараз в загальну конституційну систему прав людини органічно вливаються й права спільноти. Подібне розширення прав людини, є цілком виправданим та зрозумілим процесом в галузі конституційного права, оскільки застосовуючи гіпотезу природно-правової сутності людини, слід визнати й те, що людина є від природи ще й соціальною істотою. Як член суспільства вона набуває цілий ряд нових прав, які нині входять в номенклатуру конституційних прав людини, хоча при цьому не можуть бути виведеними з класичної доктрини правового індивіда. Важливою проблемою в дослідженні системи конституційних прав і свобод людини та громадянина є питання їх класифікації. В сучасній конституційній практиці можна засвідчити застосування двох базових підходів. Відповідно одного з них, права і свободи людини не лише перелічуються в тексті Конституції, але й поєднуються в окремі групи, які формально подаються як підрозділи, частини або глави відповідних розділів Конституції. Інший підхід, передбачає загальний перелік прав людини без формального виділення окремих структурних груп. Але, як перша так і інша модель передбачають необхідність застосування додаткових теоретичних моделей для виявлення системних зв’язків як з-поміж прав людини в цілому, так і в межах окремих груп. Серед найбільш часто застосованих моделей класифікації конституційних прав людини слід назвати такі, що виділяють: а) сфери застосування окремих прав людини; б) суб’єктів, що є носіями конкретних прав; в) форми співвідношення права та його суб’єкта. Водночас, визначення загальної сукупності прав людини змушує звернутись до аналізу інституту конституційних обов’язків. Це пояснюється тим, що кожен конституційний обов’язок має розглядатись через його зв’язок з інститутом прав і свобод людини, оскільки всі закріплені Конституцією України обов’язки можуть бути представлені як способи забезпечення таких же рівних прав інших членів суспільства. В основі загальної системи прав людини лежать два фундаментальних особистих права, якими є право людини на життя та право на свободу. Специфіка подібного статусу цих двох прав зумовлена тим, що вони випливають з самого поняття людини як «правового суб’єкта». Людина як суб’єкт будь-яких прав, є: а) фізичною істотою; б) вільною істотою. При цьому, всі інші права, що визначаються як приналежні до особистих прав людини, можуть бути представлені як історична та теоретична конкретизація цих двох базових прав людини. Проблеми забезпечення й гарантування основних особистих прав людини в сучасній Україні, зумовлені перш за все недостатнім рівнем законодавчого регулювання не стільки самих цих основних прав, скільки тієї групи прав, які покликані підтвердити та конкретизувати особисті права людини. Тому, серйозна увага повинна бути приділена юридичному забезпеченню права на свободу слова, права на приватну свободу громадян, права на гідність та її захист, права на особисту недоторканість. Подібно до того як серед особистих прав людини системоутворюючими правами є право на життя та право на свободу, з-поміж політичних прав людини і громадянина таким правом є право на участь в політичному житті, яке є тісно пов’язаним з реалізацією права на участь в управлінні державними справами. Також, до групи фундаментальних політичних прав слід віднести право на об’єднання, завдяки ньому громадяни отримують можливість колективної участі у відстоюванні своїх інтересів та донесенні своєї волі на рівень державної влади; право участі в мирних масових заходах та право на опозиційну діяльність, роль якого пояснюється тим, що демократична держава повинна гарантувати рівні можливості для відстоювання своїх інтересів всім без виключення громадянам, включаючи й тих, чиї погляди не співпадають з офіційно проголошеним курсом державної влади. Досліджуючи права людини і громадянина «другого покоління», доцільно виділяти принаймні три основні групи прав, які не слід ототожнювати або ж поєднувати в межах однієї групи. Ними є: економічні, соціальні та культурні права. Серед економічних прав людини фундаментальну роль відіграють право власності та право на вільну підприємницьку діяльність, які виступають не лише органічною частиною в загальній системі прав людини, але й відіграють важливу роль як умови формування основи для розвитку громадянського суспільства. Виділяючи соціальні права в самостійну групу прав в загальній системі прав і свобод людини та громадянина, в дисертації акцентовано увагу на тому, що реалізація кожного з них вимагає абсолютно чіткої відповідної до соціальних вимог та соціальних інтересів громадян діяльності держави. Таким чином, в основі забезпечення всіх без винятку соціальних прав є специфічна діяльність держави позитивного характеру, яка спрямовується на практичну реалізацію конституційно визначених соціальних стандартів гідного життя людини і громадянина. Що ж до культурних прав, то базовим серед них є право на освіту, яке органічно поєднується з правом користування культурною спадщиною та правом на творчу діяльність. Формування надійної системи забезпечення прав і свобод людини й громадянина в Україні тісно пов’язане з налагодженням ефективної роботи та розвитком системи органів державної влади, на яких лежить безпосереднє завдання захисту прав людини. Разом з тим, специфіка ситуації, яка склалась на сьогоднішній день в Україні передбачає реалізацію двох комплексів заходів, один з яких має на меті реформування окремих органів державної влади, зокрема йдеться про судову реформу, зміну функцій прокуратури, вдосконалення інституту омбудсмана, а інший – забезпечення надійних механізмів взаємодії між цими органами державної влади. Важливо наголосити на необхідності розвитку системи «альтернативного» захисту прав людини, коли громадянин отримує можливість на власний розсуд обирати той засіб, той шлях щодо захисту своїх прав, який видається йому найбільш ефективним. Причому, звернення до одного з органів державної влади стосовно захисту власних прав не повинно автоматично блокувати інші шляхи. В цьому сенсі, наявність різнорівневої та розгалуженої системи забезпечення та захисту прав людини виступає свідченням як демократизму державної влади, так і рівня гарантованості захисту прав і свобод людини й громадянина в Україні. Важливою складовою процесу забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є реалізація цілісної концепції державної правової політики. Серед найбільш важливих елементів державної правової політики слід назвати державну політику в галузі законодавчої діяльності. В цьому контексті, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та науково-обґрунтованому прийняттю законів створюється дієва система забезпечення та захисту прав і свобод людини. При цьому, зважаючи на конституційне проголошення України соціальною державою, важливого значення набуває процес забезпечення соціальних, економічних і культурних прав громадян. До загальної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, крім органів державної влади та їх посадових осіб, на яких лежить обов’язок забезпечення і захисту прав й свобод людини входять також різноманітні інститути громадянського суспільства, які дозволяють людині ефективно захищати свої законні права та інтереси. З цієї точки зору, класичне розуміння громадянського суспільства як сукупності автономних об’єднань громадян, які не залежать від держави, прямо передбачає можливість залучення всіх інститутів, які складають основу громадянського суспільства для захисту прав і свобод людини й громадянина. Водночас подібна необхідність аналізу інститутів громадянського суспільства в процесі висвітлення проблематики забезпечення конституційних прав людини в Україні випливає з того, що практично всі складові елементи громадянського суспільства формуються саме з метою якомога більш ефективного захисту тих чи інших прав людини і громадянина. Причому, йдеться не тільки про різноманітні неурядові правозахисні організації, але й про будь-які асоціації громадян та громадські союзи, що покликані захищати права своїх членів. |
