У висновках дисертаційного дослідження підсумовуються його результати та формулюються загальні теоретичні та практичні рекомендації щодо визначення конституційно-правового статусу корінних народів України. Проблема правового статусу корінних народів виникла в міжнародному праві та в національному, насамперед конституційному, праві окремих країн після входження до їх складу територій мешкання корінних народів. На час проведення дослідження не існує чинних міжнародно-правових актів, які окреслювали б статус корінних народів та могли б бути ратифіковані Україною. Наша країна може сприйняти лише загальну правову доктрину міжнародного права, що використовується в обговоренні проблеми корінних народів, і критично запозичити окремі риси статусу корінних народів за конституційним правом окремих країн. Аналіз переважної частини доктринальних визначень корінних народів дозволяє наполягати на відповідності кримських татар, караїмів та кримчаків більшості їх критеріїв. Не слід ототожнювати міжнародно-правовий інститут корінних народів з конституційно-правовим інститутом корінних народів України. Відповідність досліджуваних етносів окремим міжнародним вимогам щодо ознак корінних народів може бути підставою для визнання їх корінними народами України, але не означає набуття цими етносами прав, які міжнародне право може визнати за корінними народами. Статус корінних народів України має визначатися шляхом прийняття власного законодавства, а не рецепції міжнародно-правового досвіду. Серед національностей (етнічних груп) України лише кримські татари, караїми та кримчаки мають певні підстави для отримання конституційного статусу корінних народів України та здатні використовувати колективні права цього правового інституту для свого етнічного збереження та розвитку. Цими підставами є: виникнення та розвиток цих корінних народів як окремих етнічних груп на території України, відсутність у них іншої історичної батьківщини, крім України, та іншої держави або державного утворення, з якими вони могли б пов’язувати власну національну ідентичність (тобто автохтонність цих етносів); наявність у цих корінних народів території традиційного мешкання в межах України, з якою вони мають тісний органічний історичний та культурний зв'язок; національна, мовна, культурна та релігійна самобутність цих корінних народів; самоусвідомлення представниками цих етносів корінними народами. Особливості цих етносів, властиві саме вітчизняній етнополітичній ситуації (втрата вказаними етносами традиційних форм господарювання та природокористування, відсутність тривалої традиції існування сучасних представницьких інститутів, відносна меншість в АРК кримських татар та абсолютна нечисленність караїмів та кримчаків), не дозволяють порушувати питання про можливість створення на територіях традиційного та сучасного мешкання цих етносів національно-територіальної автономії або про надання їм прав власності або користування на природні та земельні ресурси Криму. Інші етнічні групи України, крім титульної національності – українців, зокрема гагаузи та уруми, мають відповідно до Конституції та Закону “Про національні меншини України” колективний статус національних меншин як конституційно-правових суб’єктів та користуються відповідними колективними правами. Ураховуючи, що в процесі цього дослідження окреслено вичерпний перелік етносів, що можуть вважатися корінними народами України, пропонується таке визначення (за умов визнання цих етносів корінними народами): “Корінними народами України є караїмський, кримськотатарський та кримчакський народи як спільноти (етнічні групи) громадян України кримськотатарської, караїмської та кримчакської національності, що відчувають етнічне самоусвідомлення та спільність між собою”. Вирішення питання про обсяг національної автономії та колективних прав корінних народів та національних меншин України без прийняття нового законодавства, слід вважати неможливим. Особливості статусу корінних народів України повинні закріплюватися наданням вказаним етносам саме певних характерних колективних прав, які пропонується назвати етнічними; встановлення особливих індивідуальних прав представникам корінних народів, крім випадків запобігання можливості зникнення нечисленних народів Криму та наслідків депортації, слід вважати недоцільним. Колективні (етнічні) права корінних народів та національних меншин України не повинні мати принципової різниці в характері та обсязі. Така різниця повинна бути обумовлена суто об’єктивними факторами, зокрема недержавним характером корінних народів, загрозою зникнення нечисленних народів тощо. Ці два конституційно-правових інститути можна вважати складовими елементами більш загальної категорії етнічних меншин. Для остаточного врегулювання проблеми корінних народів України необхідно прийняти законодавчий акт про корінні народи України у вигляді Закону України “Про корінні народи України” або “Про етнічні меншини України”. Додатковими заходами, які поліпшили б етноправову ситуацію в Україні, можна назвати прийняття окремого Закону України “Про українську націю”, окремих змін до Закону України “Про національні меншини України” та остаточне забезпечення порушених прав депортованого населення як через прийняття нових правових актів України та АРК, так і шляхом виконання вже прийнятих. | 