Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють сформулювати наступні основні висновки: 1. Вітчизняне лобіювання має досить виразні історико-правові корені. Однак не зважаючи на його тривалий розвиток, на сьогодні українською юридичною наукою воно фактично не досліджено, що спричинило своєрідний теоретичний вакуум, який насамперед був заповнений автоматичним перенесенням російських наукових здобутків, здебільшого політологічного характеру, з розкриття даної проблематики. Це призвело до суперечливості, термінологічної невизначеності й недостатності категоріально-понятійного апарату лобіювання, що виражається у надмірному універсалізмі терміна «лобі», відсутності визначення поняття «лобіювання» у поданих до парламенту законопроектах – «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських) груп у Верховній Раді України» та «Про діяльність лобістів у Верховній Раді України», чи наведення двох його визначень, які є колізійними у третьому проекті – «Про лобіювання в Україні», а також появи спотвореної форми базового поняття – «лобірування» не лише у наукових працях дослідників, а навіть й у одному з розроблених законопроектів – «Про регулювання лобістської діяльності в органах державної влади». 2. Суб’єкт лобіювання – це фізична чи юридична особа, яка здійснює від власного імені легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб, або в інтересах і на замовлення якої здійснюється цей вплив. Під суб’єктом лобіювання варто розуміти: лобіста, лобістське об’єднання та клієнта лобістських послуг. 3. Об’єкт лобіювання – це чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також їх посадові особи. Коло об’єктів лобіювання залежить від конституційно-правових форм організації та реалізації державної влади. Для України найбільш оптимальним є виокремлення у якості об’єктів лобіювання Верховної Ради України, Президента України і його Секретаріату, Кабінету Міністрів України й інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. У законі про лобіювання також слід навести вичерпний перелік органів державної влади України, на які категорично забороняється здійснювати лобіювання: органи судової влади, прокуратури, Вищої ради юстиції, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства з надзвичайних ситуацій, Збройних сил, Державної прикордонної служби, Державної митної служби, Державного департаменту з питань виконання покарань, Управління державної служби охорони, Антимонопольного комітету та Рахункової палати. 4. Предмет лобіювання – це нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України й інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. У законі про лобіювання необхідно закріпити, що є неприпустимим здійснення лобіювання, спрямованого на ліквідацію незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. 5. Мета лобіювання – це легальний вплив на процес прийняття органами державної влади чи органами місцевого самоврядування нормативно-правових актів для закріплення у них інтересів зацікавлених осіб. 6. Методи лобіювання – це сукупність прийомів та способів, які здійснюються у межах і у спосіб не заборонених чинним законодавством, за допомогою яких особи зареєстровані у встановленому законом порядку, справляють легальний вплив від власного імені чи в інтересах та на замовлення третіх осіб (клієнтів) на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб. 7. У зарубіжному конституційно-правовому досвіді лобіювання у правотворчому процесі виокремлюється дві основні його моделі: англосаксонська та континентальна. Вітчизняне лобіювання більше тяжіє до останньої, де воно здійснюється через систему консультативно-дорадчих установ при органах державної, здебільшого виконавчої влади, які й виступають основним об’єктом лобіювання. Крім того, дослідження генезису українського лобіювання дозволяє простежити певну його симетрію з відповідними європейськими зразками. Разом з тим, головною перевагою здобутків американської субмоделі, які можуть бути адаптовані на національно-правовий ґрунт, є унормування лобіювання спеціальним законом, на противагу сегментарному європейському його врегулюванню низкою суміжних нормативно-правових актів різної юридичної сили. 8. Мінімізувати позаправову спрямованість вітчизняного лобіювання, можливо за умови його ефективного законодавчого врегулювання, насамперед прийняття спеціального закону про лобіювання. Підготовлені в Україні у різні роки законопроекти з цього питання, мають низку суттєвих змістовних суперечностей та концептуальних вад, які аж ніяк не сприяють його інституціоналізації, що спонукає до розробки нового проекту закону про лобіювання на основі вивчення зарубіжного конституційно-правового досвіду й урахуванням національно-правової специфіки. 9. Запропонувати такі практичні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства: прийняти Закон України «Про лобіювання в Україні»; для удосконалення системи консультативно-дорадчих установ при органах влади як публічних лобістських інституцій розробити Типове положення про консультативно-дорадчу установу при органах державної влади та органах місцевого самоврядування; з метою покращення ефективності залучення громадськості до законодавчої роботи виокремити у Законі України «Про звернення громадян» у якості окремої категорії звернень – звернення, які спрямовані на вдосконалення чинного законодавства та передбачити процедурний механізм їх реалізації; доповнити ч. 1. ст. 3 Закону України «Про звернення громадян» словами «…а також, які надійшли електронною поштою чи в інший спосіб через Інтернет-мережу…» та викласти її у такій редакції: «Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі, а також які надійшли електронною поштою чи в інший спосіб через Інтернет-мережу пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги». |
