Здійсненний аналіз наукових положень про технологізацію соціальних процесів дає підстави стверджувати, що ця тема знаходиться на постановочному рівні, неопрацьованою є низка основних теоретичних положень. Можливість і доцільність технологізації соціальних процесів залишається дискусійною. Технологізація соціальної сфери – це перспективний і прогресивний спосіб здійснення соціальної діяльності, що дозволяє раціоналізувати її і підвищити ефективність досягнення поставлених цілей за допомогою застосування наукових способів і прийомів. При цьому важливим і необхідним є врахування характерних рис сфери, яка піддається технологізації. Стосовно соціальних процесів це, насамперед, об’єктивна необхідність враховувати людський фактор, різноманітність внутрішніх і зовнішніх зв’язків соціальних явищ, інваріантність і природність їхніх змін. Складність соціальних технологій як явища визначає відсутність у науці єдиного визначення цього поняття. У дисертації сформульовані вихідні теоретико-методологічні підходи до розуміння соціальних технологій, а саме – наявність в їхній основі прагнення суб’єкта до реалізації цілей (особистих, групових, суспільних) шляхом розробки та застосування ефективних способів, прийомів впливу на соціальні процеси. Значення соціальних технологій полягає у тому, щоб визначити оптимальний порядок дій, які забезпечують хід процесу і досягнення поставлених цілей. Завдання технології – не тільки вплинути на об’єкт соціального процесу, але і сприяти його перетворенню відповідно до соціально значущих цілей. Технологізація виборчих кампаній припускає поділ даного процесу на послідовно здійснювані дії (прийоми і способи), які розробляються цілеспрямовано на підставі даних різних наук, з метою ефективного досягнення поставленої політичної мети. Як представляється, технологізація не спрямована на інструменталізацію виборів, її завдання – надати організації і здійсненню процесу реалізації виборчих прав раціонального, науковообумовленого характеру. Технологічний підхід сприяє реабілітації індивіда, який керується особистими інтересами і діє в політичному просторі автономно й усвідомлено. Аналіз наукової літератури і діючого виборчого законодавства свідчить про неоднаковість розуміння поняття “виборча кампанія” у науці та відсутність його легального визначення. Вважається за доцільне піти шляхом законодавчого визначення зазначеного поняття. Пропонується наступне визначення: “Виборча кампанія кандидата на виборну посаду, політичної партії, виборчого блоку – це сукупність організаційно-агітаційних заходів, спрямованих на досягнення заданого результату на виборах, які проводяться кандидатами, політичними партіями, виборчими блоками та уповноваженими ними особами, протягом певного періоду, починаючи з дня висування кандидатів, списків кандидатів до дня подачі фінансового звіту про використання коштів власного виборчого фонду”. Виборча кампанія, як процес реалізації суб’єктивного виборчого права, здійснюється послідовно у визначений часовий період. Однак в українському виборчому законодавстві відсутнє визначення часових меж цього процесу. У зв’язку з цим вноситься пропозиція закріпити стосовно всіх видів виборів наступні часові межі виборчих кампаній: від дня висування кандидатів, списків кандидатів до дня надання кандидатами, партіями (блоками) чи уповноваженими ними особами фінансового звіту про використання коштів власних виборчих фондів. Як представляється, закріплення визначення виборчої кампанії у законодавстві і встановлення моменту її початку та закінчення необхідне, насамперед, для однакового тлумачення і застосування цього поняття, а також для визначення моменту припинення повноважень, наданих законодавством кандидатам, політичним партіям (блокам) і учасникам виборчих кампаній. Структурно виборчі кампанії включають суб’єктно-об’єктну, технічну і технологічну складові. Розгляд суб’єктної складової дав можливість обґрунтувати, по-перше, необхідність законодавчого розмежування понять і правових статусів суб’єктів і учасників виборчого процесу в цілому і виборчих кампаній, зокрема; по-друге, розширення законодавчо передбаченого кола учасників виборчих кампаній за рахунок тих, хто фактично бере участь в організації і проведенні кампанії, але чия діяльність не визначена законодавством. Вважається, що суб’єктами виборчого процесу виступають особи, які безпосередньо реалізують свої виборчі права, а учасниками – особи, які сприяють реалізації виборчих прав суб’єктів, виконуючи функції й обов’язки, передбачені законодавством. В структурі виборчої кампанії виділяється також технічний компонент, який носить обслуговуючий, інструментальний характер і не характеризує відносини учасників та суб’єктів між собою, тобто в соціальному плані. Зміст технологічної складової виборчої кампанії являє собою певну сукупність послідовно здійснюваних прийомів і способів практичної реалізації поставлених політичних цілей, тобто виборчі технології. Новизна терміна “виборчі технології” визначила його недостатню розробленість у науковій літературі. На основі проведеного критичного аналізу сформульовано авторське поняття, згідно з яким виборчі технології – це сукупність прийомів і способів впливу на волевиявлення виборців та результат виборів, які застосовуються при підготовці, організації і проведенні виборчих кампаній з метою досягнення на виборах заданого політичного результату. Класифікація виборчих технологій з позиції відповідності їх правовим, соціальним, моральним нормам, а також демократичним принципам виборів стосовно цього дослідження, представляється найбільш коректною. Згідно з цим критерієм виокремлюються: легальні, нелегітимні та нелегальні виборчі технології. Визначивши виборчі технології через систему суспільних відносин організаційного характеру, у дисертації аналізуються особливості їхнього конституційно-правового забезпечення, при цьому розмежовуються їхнє правове регулювання і правовий вплив. Правовому регулюванню піддаються не всі фактичні організаційні суспільні відносини, які виникають у ході підготовки, організації та проведення виборчих кампаній, а тільки частина соціально значимих відносин, які торкаються інтересів особистості, суспільства і держави та характеризуються типовістю і поширеністю. Перераховані критерії окреслюють межі правового регулювання. Для досягнення необхідного соціального ефекту важливо визначити способи правового регулювання виборчих технологій. Від адекватності їхнього вибору багато в чому залежить досягнення позитивного соціального ефекту. Виборчі технології, які об’єктивно вимагають правового регулювання, забезпечуються за допомогою забороняючих, зобов’язуючих та уповноважуючих конституційно-процесуальних норм. Нелегальні виборчі технології, які переслідують недемократичні цілі, що суперечать інтересам реалізації виборчих прав громадян, суспільства і держави, об’єктивно регулюються забороняючими конституційно-процесуальними нормами. Зобов’язуючі конституційно-правові норми застосовуються з одного боку, з метою протидії нелегальним технологіям, з іншого – законодавець надає форму належної поведінки тим виборчим технологіям, які, на його думку, найкраще забезпечують реалізацію виборчих прав і дотримання демократичних принципів. Регулювання виборчих технологій уповноважуючими процесуальними нормами надає громадянам простір для прояву активності. Саме такі норми, як це не парадоксально, стають основою нелегітимних виборчих технологій, які формально не порушують норм права. Низка організаційних суспільних відносин, які виникають у рамках виборчої кампанії, знаходиться поза сферою правового регулювання і забезпечується соціальними нормами неправового характеру. Не будучи урегульовані правом безпосередньо, організаційні виборчі відносини піддаються правовому впливові. З метою проведення комплексного аналізу і виявлення особливостей конституційно-правового забезпечення в Україні, виборчі технології розглянуті на окремих стадіях виборчих кампаній. Найбільшу складність у дослідженні конституційно-правового забезпечення виборчих технологій являє собою попередня стадія виборчої кампанії (у широкому розумінні). Це обумовлено тим, що до реєстрації як суб’єктів виборчого процесу потенційні кандидати, політичні партії, виборчі блоки не є офіційними суб’єктами виборчого процесу і їхня організаційна діяльність переважно не забезпечена виборчим правом. Аналіз основних видів виборчих технологій попередньої стадії приводить до висновку про те, що більшість з них заснована на адміністративному ресурсові, приведення в дію якого дозволяє, не вдаючись до відкритої фальсифікації, коригувати результати виборів “належним чином”. Вітчизняна нормотворча практика, вказує на те, що найчастіше мета, яка лежить в основі нормативного правового регулювання, визначається законодавцем, виходячи з особливостей конкретної суспільно-політичної обстановки і підмінюється кон’юнктурними інтересами політичних сил і фінансово-промислових угруповань, що знаходяться при владі. Боротьба з подібними технологіями правовими засобами важкоздійсненна і багато в чому залежить від підвищення електорально-правової культури суб’єктів і учасників виборчого процесу. Аналіз виборчої практики та положень діючого законодавства, які регламентують використання виборчих технологій у ході висування, реєстрації кандидатів (списків кандидатів) на виборні посади, і передвиборної агітації, свідчить, що відмінною рисою цих технологій є їхній нелегітимний характер, обумовлений наявністю вад та колізій у виборчому законодавстві. Так, зокрема, відсутність визначень ряду основних понять: “передвиборна агітація”, “політична реклама”, “прихована політична реклама” та ін., обумовлює існування більшості нелегітимних виборчих технологій у ході передвиборної агітації. На підставі порівняльного критичного аналізу визначень вищезгаданих понять, представлених у науковій літературі, а також характерних рис, закріплених у законодавстві, сформульовані власні визначення, які можуть бути використані при розробці доповнень та змін до законодавства. Важливість таких етапів виборчого процесу як голосування, підрахунок голосів виборців, встановлення результатів голосування і виборів, які проводяться у той же часовий період, що і заключна стадія виборчої кампанії, детермінує чітке правове регулювання виборчих технологій цієї стадії, насамперед, забороняючими та зобов’язуючими нормами, які передбачають можливість державного примусу до порушників. Подальші теоретичні дослідження, узагальнення виборчої практики проектування і впровадження виборчих технологій кандидатами, політичними партіями, виборчими блоками партій повинні сприяти удосконаленню їхнього конституційно-правового забезпечення і демократизації процесу реалізації права бути обраним. Викладені теоретичні узагальнення, висновки і пропозиції можуть служити матеріалом для подальших досліджень і дискусій. |
