У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення важливої науково-практичної проблеми – обґрунтування концептуальних і теоретико-методологічних засад аналізу стану і перспектив конкурентоспроможності у глобальній економіці країни з ринковою економікою, що перебуває у стадії становлення. Це дозволило сформулювати висновки концептуально-теоретичного, методологічного та науково-практичного характеру. 1. На основі дослідження процесу постіндустріальної глобалізації та його зв’язку з конкурентоспроможністю країни обґрунтовано, що глобалізація істотно впливає на головні структурні характеристики національних економік і веде до формування нового середовища для національного економічного розвитку. В цьому середовищі з’являються елементи глобальної керованості, які, однак, поки що перебувають під переважним впливом найбільш розвинутих країн світу, які формують “правила гри”, вигідніші саме розвинутим країнам. 2. Доведено, що, на відміну від існуючих однобічних поглядів на наслідки глобалізації, реальний вплив цього процесу на національні економіки виявляється неоднозначним і суперечливим. При цьому сумарний результат дії різноманітних чинників глобалізації чималою мірою визначається рівнем національної здатності виробляти адекватну політику розвитку власних конкурентних переваг. Глобалізація може приносити найбільший виграш саме тим країнам, які проводять ефективну політику підвищення власної конкурентоспроможності. Проте вона здатна серйозно гальмувати розвиток і породжувати кризи в разі відсутності спрямування політики держави на створення довгострокових міжнародних конкурентних переваг країни у світовому господарстві, а також на сприяння вітчизняним виробникам у зміцненні їх міжнародних конкурентних позицій. 3. З’ясовано, що менш розвинуті країни зустрічаються з серйозними проблемами щодо використання переваг глобалізації та протидії її загрозам внаслідок недорозвинутості інститутів, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності в умовах зростаючого включення цих країн до світогосподарських процесів. Відтак ключовим завданням економічної політики будь-якої держави (в тому числі й України) виступає забезпечення інституційної здатності оптимально використовувати переваги глобалізації та нейтралізувати її загрози, формувати адекватні механізми розвитку глобальної конкурентоспроможності. 4. З проведеного аналізу зроблено висновок, що для будь-якої країни можливості нарощування конкурентоспроможності в умовах глобалізації залежать від процесів входження до мереж ТНК і використання ресурсів, закладених у процесах транснаціоналізації ринків. Будь-яка держава, що має на меті стабільне зростання своєї конкурентоспроможності в передових сферах виробництва товарів і послуг, повинна утворювати й розвивати власні транснаціональні структури, що вимагає чіткої та послідовної політики щодо їх формування, в тому числі й відносно експорту національного капіталу. Здійснюючи активну політику, спрямовану на використання переваг транснаціоналізації, необхідно водночас нейтралізовувати загрози, пов’язані з технологічною та економічною залежністю від іноземних ТНК, що вимагає створення відповідного механізму запобігання їх негативному впливу на національну економіку. 5. Аналіз показав, що важливу роль у політиці підвищення національної конкурентоспроможності в умовах глобалізації повинне відігравати творче (з урахуванням власних інституційних характеристик, досягнутого рівня та поставлених національних стратегічних завдань розвитку) застосування у країні передового зарубіжного досвіду регулювання конкурентоспроможності. В даному контексті, насамперед, йдеться про застосування виявлених міжнародною практикою загальних закономірностей цього процесу – високої залежності рівня конкурентоспроможності від рівнів розвитку ринкових інституцій і апарату державного управління, системи регулювання конкуренції та стимулювання підвищення національної конкурентоспроможності, якості людського й науково-технологічного потенціалів держави. Водночас Україна має можливості й адаптувати до своїх умов розвитку певні організаційно-управлінські рішення, специфічні для окремих країн і регіонів світу (в тому числі США, країн ЄС і Східної Азії, а також економік країн, які швидко розвиваються останнім часом, – Китаю та Індії). 6. Проведене дослідження засвідчило, що на сьогодні чіткого зв’язку між динамікою розвитку ІКТ і конкурентоспроможністю ще не знайдено, особливо – для країн – реципієнтів ІКТ, до яких належить і Україна. При цьому ІКТ стали новою мовою ділового спілкування, основою сучасного ділового середовища і не стільки підвищують продуктивність праці, скільки істотно змінюють світовий устрій, створюючи нові стандарти менеджменту та маркетингу, прискорюючи процеси оновлення товарів і послуг, зближуючи економіки різних країн. Наголошено, що відставання у сфері ІКТ знецінює наукові та технічні досягнення України, перешкоджає їх перетворенню у технології, знижує національну конкурентоспроможність. Самі по собі ІКТ лише частково забезпечують економічне зростання, але без їх використання розвиток несировинних галузей економіки не можливий. 7. З аналізу конфліктів у ринковій економіці зроблено висновок, що соціально-економічний конфлікт виступає або як реальний конфлікт потреб, або як конфлікт інтересів. Однією з провідних форм прояву конфлікту інтересів є конкуренція. На основі дослідження неокласичних концепцій конкуренції показано, що неокласики розуміють під економічним конфліктом не конкуренцію взагалі, а її граничні форми: суперництво за ресурси між сторонами, жорстку змагальність між ринковими суб’єктами як особливий вид економічної боротьби, в якій перемагає конкурентоспроможна сторона. Водночас, на їх думку, позитивну роль у підвищенні економічної ефективності відіграє не тільки протистояння, але й співробітництво. Результати проведеного експертного опитування в цілому свідчать про досить критичне ставлення виробників до нинішнього рівня захищеності їх інтересів як на внутрішньому, так і (особливо), на зовнішніх ринках. На сьогодні у політиці держави практично немає економічно обґрунтованих пріоритетів щодо забезпечення інтересів виробників окремих галузей. 8. Доведено, що в основі стратегії національної конкурентоспроможності лежать проблеми економічного зростання, концепція випереджаючого розвитку. Гостро постає питання прориву до постіндустріального суспільства. Незавершеність індустріальної стадії в Україні, в поєднанні з цілями технологічного прориву (включаючи макроекономічні аспекти конкурентності), модернізації провідних галузей – металургії, машинобудування, харчової та легкої промисловості, розв’язання інших галузевих проблем реалізації конкурентних переваг, розбудови конкурентного середовища на ринках товарів і послуг, формують своєрідні особливості конкурентної політики. 9. Встановлено, що протягом останніх десятиріч ХХ ст. радикально змінились економічні умови реалізації конкурентної політики: відбувається значне підвищення ролі нововведень в економічному розвитку, помітно знизилася ефективність використання запозичених технологій, зокрема, – через скорочення терміну старіння розробленої технології. За таких умов головним джерелом конкурентних переваг на мікрорівні стала здатність окремих підприємств до здійснення нововведень, а на макрорівні – стимули до інвестування в інноваційний розвиток. 10. З розгляду сучасних особливостей національної економіки зроблено висновок, що основним “двигуном” її динамічного зростання стали великі підприємства монополізованих видів економічної діяльності, які мали можливість використати сприятливу цінову кон’юнктуру на світових ринках, продемонструвавши у такий спосіб переваги над своїми більш дрібними конкурентами. Обґрунтовано, що слабкість конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і невибагливість українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції. 11. Вивчення позицій України серед інших держав показує, що визначальним у досягненні вітчизняними підприємствами світового рівня конкурентоспроможності є процес адаптації до проблем глобалізації, динамічного розвитку ринків і передових технологій. 12. На основі аналізу факторів конкурентоспроможності основних галузей промисловості України виявлено чинники, що зумовлюють конкурентоспроможність продукції вітчизняних виробників. Серед них: рівень розвитку складових базової виробничої, ринкової та соціальної інфраструктури, необхідних для конкурентоспроможної підприємницької діяльності; фінансово-економічний стан підприємств-експортерів; технологічний рівень підприємств; інноваційний потенціал промислових підприємств у регіональному та галузевому розрізах; використання інформаційних технологій управління бізнесом; наявність стратегій забезпечення конкурентоспроможності продукції, на які спираються підприємства. 13. Проведене дослідження підтвердило, що практика застосування політики невисокої заробітної плати на внутрішньому ринку праці для поліпшення позицій на світовому ринку, поряд з тимчасовим виграшем, спричиняє затримку розвитку внутрішнього ринку, що негативно впливає на економічний розвиток країни на основі інновацій. Обґрунтовано, що реалізації інноваційних переваг вітчизняних виробників, крім невисокої заробітної плати, заважають: низькі рівні захисту інтелектуальної власності та ліцензування технологій; недоступність венчурного капіталу для нових ризикових проектів; недоступність кредитів для малого бізнесу; складність створення нового бізнесу. Іншими серйозними перешкодами були: недостатньо розвинута матеріальна база для здійснення НДДКР, недостатня кількість фахівців-розробників (науковців) і недоступність інформації про сучасні світові розробки. 14. З’ясовано, що в контексті посилення інноваційного чинника економічного розвитку України невідкладним завданням виступає інтенсифікація нагромадження основного капіталу. Обґрунтовано, що в сучасній Україні відтворювальна специфіка нагромадження основного капіталу характеризується виникненням нових умов господарювання (у зв’язку з розвитком ринкових процесів і конкуренції), технологічним відставанням; масовим перевантаженням застарілими засобами праці та підпорядкована концептуальному завданню інтенсифікації економіки шляхом запровадження інноваційної моделі при позитивному, але недостатньому темпі інвестування. Наголошено, що принциповим завданням є досягнення ефективних відтворювальних параметрів нагромадження, які забезпечують швидкий оборот інвестиційних коштів і прискорене оновлення виробничого апарату шляхом систематичного, своєчасного й повномірного заміщення морально і фізично застарілих засобів праці технікою нових поколінь. Встановлено, що для умов України інноваційна модель є реальною за норми нагромадження, не меншої від 25–30% ВВП. Підкреслено, що визначальним фактором нагромадження та конкурентоспроможності економіки виступають національні заощадження. 15. Доведено, що ефективність інвестиційно-інноваційної політики тісно кореспондує не тільки з кількісним, а насамперед – з якісним аспектом капіталоутворення. Наголошено, що перспективи інноваційного розвитку України поки що не можна оцінювати позитивно, оскільки відтворювальний потенціал її економічної системи є недостатнім для обороту інвестиційних ресурсів в активному інноваційному режимі. 16. Проведений аналіз свідчить про початковий рівень капіталізації національної економіки, який не дозволяє забезпечити виконання фондовим ринком його основних функцій. Це стосується, насамперед, такого завдання, як мобілізація коштів для цілей організації та розширення виробництва. Відсутність повноцінного фондового ринку веде також до заниження ринкової вартості майна в ході його приватизації. Слід розширити інструментарій ринку цінних паперів, зокрема – шляхом використання облігацій місцевих позик, інвестиційних сертифікатів пайових інвестиційних фондів, похідних та іпотечних цінних паперів. 17. З’ясовано, що характерна для екстенсивної радянської економіки тенденція до обмеження інвестиційних коштів на заміну спрацьованих основних засобів (реновацію) та до гальмування інноваційного оновлення, не тільки не зламалась, але й посилилися. Нові об’єкти інвестуються на фоні неповністю здійснюваної реновації. Чинна в Україні амортизаційна система має істотні недоліки, які не дозволяють використати її можливості для пожвавлення інвестиційно-інноваційних процесів. 18. Обґрунтовано важливість проведення в Україні суто інноваційно-орієнтованої інвестиційної політики, яка б дала можливість здійснити прорив до передових технологій у тих галузях, які, з одного боку, залишилися підйомними внаслідок своєї порівняно низької капіталомісткості, а з іншого – є технологічними сукупностями тих видів діяльності, на яких традиційно спеціалізується Україна, з метою забезпечення необхідного прогресу і, тим самим, конкурентоспроможності. У першу чергу за такими ознаками у національній економіці виділяються галузі харчової промисловості та машинобудування. Завдяки саме їм можна буде, з одного боку, розвивати внутрішній ринок і задовольняти його потреби в товарах споживчого та інвестиційного призначення, а з іншого – конкурувати на зовнішніх ринках. 19. На основі аналізу особливостей сучасного стану та перспектив розвитку людського капіталу у світі та в Україні обґрунтовано, що важлива роль у вирішенні завдань, які постають перед країною, належить “соціальному капіталу”, тобто соціальним зв’язкам, ресурсам, які містяться у соціальних мережах, які, у свою чергу, конвертуються в економічні ресурси. Достатність соціального капіталу значно знижує витрати бізнесу і через зміцнення довіри, координації та кооперації на всіх рівнях веде до зростання продуктивності праці та національної конкурентоспроможності. Наслідками дефіциту соціального капіталу є зростання конфліктів і зниження економічної ефективності. Ефективність або неефективність використання нагромаджених людського і соціального капіталів можна оцінити, насамперед, за динамікою ВВП і продуктивності праці. 20. На основі проведених розрахунків встановлено, що, за умови відсутності структурних зрушень у середньостроковій перспективі, вже найближчим часом індекс зростання фізичного обсягу ВВП перевищить індекс зростання сукупної факторної продуктивності, що є явною ознакою подальшої екстенсифікації виробництва і втрати конкурентоспроможних позицій економіки України на світовому рівні. 21. Обґрунтовано, що при визначенні участі держави у поліпшенні інноваційного клімату в Україні істотна увага має приділятися не тільки прямим методам державної підтримки, але й непрямим, які включають застосування відповідних податкових, правових та інших механізмів, які дозволяють створити необхідні передумови для партнерських відносин між державою та підприємцями у цій сфері. Зазначено, що механізми створення цих відносин і регулювання інноваційної діяльності належать до таких сфер діяльності держави, як пряме й непряме державне стимулювання НДДКР і науки; надання пільг суб’єктам інноваційного процесу; формування інноваційного клімату в економіці, а також інфраструктури забезпечення досліджень і розробок. 22. Дослідження механізму впливу окремих регулятивних інструментів на господарську поведінку суб’єктів господарювання, що застосовуються у прямому оподаткуванні, свідчить про перспективність використання в Україні таких інструментів, як інноваційно-інвестиційна знижка, а також об’ємний та прирісний податковий кредит. Запропонований з огляду на це методичний підхід до вибору системи інструментів податкової підтримки науково-технічного розвитку передбачає послідовну фільтрацію безлічі потенціально допустимих засобів податкової політики з урахуванням відповідності пріоритетам державної політики, потенціальних втрат бюджету, ефективності окремих інструментів і можливості їх спільного застосування. Впровадження такого підходу сприятиме прискоренню темпів науково-технічного розвитку вітчизняних товаровиробників, що є одним з найважливіших напрямів підвищення національної конкурентоспроможності в умовах глобалізації. |
