У дисертації розроблено наукові положення та отримано результати, які в сукупності забезпечують розв’язання значної наукової проблеми: концептуальне обґрунтування вірогідних моделей майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, як одного з основних механізмів забезпечення національної безпеки України. Основні наукові та практичні результати дисертації: Обґрунтовано, що формування загальноєвропейської системи безпеки відповідно до нових умов постбіполярного сьогодення є нагальною вимогою сучасних геополітичних реалій, оскільки події останніх років свідчать про те, що світ не став більш стабільним і безпечним. Більш того, з появою нових видів озброєння, розповсюдження ядерної та інших видів зброї масового ураження, із зростанням загрози тероризму, міжнародної злочинності, численних збройними конфліктами на етнічному та релігійному ґрунті, екологічних катастроф проблема гарантування безпечного існування людей стає дедалі гострішою. В таких умовах більшість держав світу (особливо це стосується середніх та малих країн) без допомоги інших держав, об’єднаних в організації різних рівнів, забезпечувати свою національну безпеку не може. Від початку свого існування, особливо впродовж останніх чотирьохсот років, народи Європи намагаються знайти оптимальну структуру такої системи. Розгляд генезису та еволюції системи європейської безпеки дає підстави стверджувати, що науково-теоретичне осмислення проблем міжнародної безпеки, війни та миру започатковано в Європі ще за античних часів. Відтоді наукова думка увібрала в себе ідеї християнської моралі і жорстокого реалізму Середньовіччя, активізувалася в епоху Ренесансу та Реформації, дістала усвідомлене спрямування на розробку моделей системи міжнародної безпеки після Вестфальського мирного договору, пройшла випробування через імперський період після наполеонівських війн. Зіткнувшись з кризою, що вилилася у світові війні, процес наукових теоретико-практичних розробок привів від класичної концепції “балансу сил”, яка базувалася на ідеях школи політичного реалізму до концепції “колективної безпеки”, базисом якої стали позиції школи політичного лібералізму, а згодом, з руйнацією біполярного світу - і до концепції “кооперативної безпеки” (на основі співробітництва). Цей процес триває й досі. На підставі аналізу еволюції системи європейської безпеки запропоновано класифікацію моделей, побудованих на основі систем, що базуються на вищезазначених концепціях міжнародної безпеки, які теоретично обґрунтовують кожний етап цього процесу. Розгляд етапів трансформації цих систем (класичної системи балансу сил, колективної безпеки та кооперативної безпеки) у ході загальної еволюції системи європейської безпеки та аналіз їх характеристик дав змогу окреслити основні загальні тенденції, які визначають закономірності їхнього розвитку і, таким чином, всього цього процесу. Дослідження основних напрямів діяльності європейських міжнародних організацій (ОБСЄ, НАТО, ЄС і ОДКБ), які опікуються проблемами безпеки у воєнно-політичній сфері та практичної реалізації задекларованих ними завдань, дозволило дійти висновку, що до формування майбутньої системи забезпечення європейської безпеки у воєнно-політичній галузі можуть бути залучені такі системи сучасної конфігурації європейської безпеки: євроатлантична система безпеки на основі НАТО; система безпеки Євросоюзу; євразійська система безпеки, яка охоплює держави - учасниці ОДКБ. Діяльність ОБСЄ має тенденцію до застосування невоєнних методів гарантування безпеки: попередження конфліктів шляхом превентивної дипломатії та постконфліктна реабілітація постраждалих країн та регіонів. На основі характеристик кооперативної системи безпеки (системотворний інтегральний чинник, врахування парадигмо-ідеологічних відмінностей можливих елементів майбутньої системи, її спрямованість, ступінь інституалізації тощо), запропонованої західними політологами після завершення “холодної війни” у форматі: західні структури безпеки + деякі країни - члени розпущеної ОВД, здійснено спробу створити модель загальноєвропейської системи безпеки на основі співробітництва між євроатлантичною, власне європейською та євразійською системами. Аналіз зазначених систем за цими критеріями дозволив дійти висновку, що вимоги зовнішнього середовища за певної його підтримки сприяють існуванню та розвитку всіх трьох систем, хоча поки що спостерігається деяка аморфність у діяльності держав євразійської системи. Комунікативні зв’язки налагоджені також у всіх цих системах, однак на стійкість та цілісність систем явно більш негативно впливають внутрішні відносини між її елементами. Системи, що розглядалися, є регіональним, але дії одних (НАТО, ЄС) вже поширилися за територіально-просторові межі їх відповідальності, а іншої (ОДКБ) – мають тенденцію до цього. НАТО і ОДКБ – яскраво виражені воєнно-політичні організації колективної оборони, ЄС знаходиться лише на шляху створення свого оборонного компонента. ЄС і НАТО здійснюють свою діяльність на основі цінностей ліберальної демократії західного зразка, ОДКБ заявляє про відданість демократичним ідеалам, які в неї можуть бути відмінними від західних. Отже, створення майбутньої загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері залежить від розвитку та функціонування цих трьох систем безпеки сучасної Європи. Однак, як відзначається в роботі, відносини між ними в контексті формування загальноєвропейської системи безпеки можуть розвиватися за різними сценаріями, пов’язаними з розглянутою динамікою відносин між цими системами, реалістичними з яких могли б стати три: процес формування та зміцнення системи безпеки Євросоюзу у воєнно-політичній сфері поступово гальмується і фактично зупиняється; воєнно-політична інтеграція Європи триває, але іде з різними швидкостями для окремих членів ЄС; Євросоюз впевнено реалізує СЗППБ та в її рамках - СЄБПО, створює боєздатні власні збройні сили з автономним від НАТО командуванням, виділяючи на оборонні потреби відповідні бюджетні кошти. У роботі обґрунтовується, що національні інтереси України в контексті забезпечення своєї безпеки у воєнно-політичній сфері зумовлені еволюцією європейської системи безпеки. Руйнація біполярної системи колективної безпеки Європи призвела до появи і можливості існування трьох систем безпеки субконтинентального рівня. Колективні дії держав – елементів цих систем щодо забезпечення національної безпеки кожної не охоплюють всі європейські країни, внаслідок чого деякі держави опинилися в позасистемному вакуумі безпеки. Це стосується й України. Як прояв сучасного перехідного етапу в еволюції європейської системи безпеки така геополітична ситуація, що склалася в Європі після завершення ідеологічної конфронтації між Заходом і Сходом, значно вплинула на зовнішній курс України в контексті забезпечення її національної безпеки. Вона сприяла прийняттю рішення політичним керівництвом України про те, що пріоритетом зовнішньополітичного курсу нашої держави є інтеграція до європейської та євроатлантичної систем міжнародної безпеки. Політика зближення України з євроатлантичною та власне європейською системами безпеки з метою подальшої інтеграції до їх структур повністю відповідає національним інтересам нашої держави. Оскільки НАТО і ЄС - це перш за все європейські демократичні цінності і тверді гарантії їх захисту, впровадження передових технологій управління, підвищення ролі і значущості України на міжнародній арені, її наближення до високорозвинених ринків, поштовх до внутрішніх перетворень у країні тощо. Крім того, вони є основними складовими майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, які і далі активно розвиваються відповідно до нової геополітичної ситуації, що склалася сьогодні в світі та Європі. Сучасний стан відносин між Україною та європейськими міжнародними організаціями безпеки дозволяє зробити висновок, що рух нашої країни до Європи буде нелегким і нешвидким. Але, якщо в економічній і соціальній сферах він гальмується кризовою ситуацією, що склалася в Україні після розпаду Радянського Союзу, і часом, який потрібний країні для виходу з неї, то у воєнно-політичній консолідації з НАТО і ЄС справи можуть бути більш перспективними. Мова йде про певну (секторіальну) інтеграцію нашої держави до цих систем безпеки Європи і це в свою чергу могло б сприяти набуттю Україною в майбутньому повноправного членства в цих впливових європейських організаціях. У дисертації визначено такі основні напрями воєнно-політичної інтеграції нашої держави до структур безпеки Європи можуть бути такі: миротворчі операції під егідою ООН та відповідних європейських організацій, що отримали на це мандат Об’єднаних Націй; боротьба з міжнародним тероризмом; військове співробітництво; військово-технічне співробітництво; участь в Європейських силах швидкого реагування; створення багатонаціональних військових підрозділів; контроль над озброєннями та роззброєння тощо. Таким чином, у роботі доведено, що майбутню систему європейської безпеки може бути побудовано саме на основі концепції кооперативної безпеки, яка поєднує в собі позиції неолібералізму та неореалізму: роззброєння та вживання заходів зміцнення довіри і безпеки, але ж з можливим застосуванням військової сили; інституалізацію, але ж з певним збереженням національного суверенітету; захист національних інтересів шляхом міжнародного співробітництва, але ж озброєного ефективними військовими важелями тощо. Зазначено, що головним системотворним чинником загальноєвропейської системи безпеки на основі співробітництва може бути усвідомлення її учасниками спільного майбутнього. Існування такої системи стимулювало б вироблення загальних норм та ідентичності в силу спільних підходів до захисту безпеки кожного окремого елемента системи. |
