Аналіз та узагальнення фактологічного матеріалу, архівних та документальних джерел, що стосуються предмету дослідження, вивчення і виявлення художніх особливостей гуцульських виробів зі шкіри, дають підставу зробити наступні висновки: 1. Виявлено, що витоки традицій ремесла обробки та оздоблення шкіри сягають часів, коли людина засвоїла способи обробки шкури, а зооморфні зображення й хутро почала асоціюватися із добробутом, силою та владою. З тієї доби шкура тварини, а пізніше кожух, добротні чоботи стали символами багатства, родючості і обов’язково використовувались у весільних обрядах, на хрестинах та, закладинах хати, передпосівних ритуалах та ін. З огляду на це, Гуцульщина є унікальним етномистецьким районом України, де вікові символи функціонують навіть на початку ХХІ ст. На Гуцульщині кожух, черес та тобівка побутують не тільки як обов’язкові складові традиційного строю, а як атрибути багатства, гонору, вони засвідчують родовитість гуцула, його силу та незалежність. 2. З’ясовано, що на Гуцульщині збереглись давні форми народного виробництва – домашнє ремесло та домашній промисел, який ще і нині існує як одна з основних форм зайнятості місцевого населення. Розвиткові й тривалому існуванню тут шкіряного виробництва сприяли специфічні природно-географічні умови, які визначили характер господарської діяльності та організації побуту. Важливим фактором була наявність сировини, попит місцевого ринку на кушнірські та шевські вироби. Віддаленість від промислових центрів, недоступність гір сприяли тривалому збереженню традицій художньої обробки шкіри. 3. Проведений у роботі типологічний поділ шкіряних виробів на Гуцульщині засвідчує універсальність, широке та вміле використання сировини – шкіри та хутра, які здавна були та є незамінними у побуті горян. Типологічний аналіз художніх шкіряних виробів на Гуцульщині виявив наступні традиційні групи: верхній та плечовий одяг, головні убори, взуття, шкіряні доповнення до строю, кінська упряж. У кожній з груп виділено певні підгрупи. 4. Доведено, що на Гуцульщині сформувалось кілька осередків народного шкіряного виробництва, що характеризуються локальними відмінностями крою, декору та колориту. Так, наприклад, характеристика місцевих особливостей гуцульських кептарів свідчить про неабиякий хист народних майстрів, які, дотримуючись загальноетнічних норм традиційного строю, надати творам самобутності. Сьогодні на Гуцульщині майстри шиють чотири типи кептарів: космацькі, верховинські, кутські, рахівські. Характерно, що більша частина місцевих варіантів гуцульських кептарів стала уже експонатами музеїв. 5. Виявлено, що традиційні технології обробки та оздоблення гуцульських шкіряних виробів формувалися протягом тривалого часу. Способи вичинки хутра та декорування металевими пластинами є такими, що нагадують давньоруські технології, про що свідчать археологічні знахідки інструментів та знарядь. Гуцульські майстри вміло переймали технології від єврейських та вірменських майстрів, вдало запроваджували новітні матеріали: ґудзики, бляшки, лелітки, фабричну фурнітуру та нитки. Основним завданням сучасних майстрів-художників є зберегти та відродити давні технології, при яких естетичні якості шкіри відповідають призначенню та художньому образу традиційних шкіряних виробів. 6. Простежено, що художні особливості гуцульських виробів зі шкіри визначають самобутність цього мистецького явища національної культури. Усталена система передачі ремісничих знань та основних принципів художнього оздоблення виробів склали стійку народну традицію. Досконалість народних шкіряних виробів є результатом багаторічного досвіду народних майстрів, які передавали секрети ремесла з покоління в покоління. Орнаментальні мотиви оздоблення кептарів, кожухів, чересів втілюють давні символи і знакові системи народного мистецтва. Характер декору, форми, колір та пропорції шкіряних речей увібрали в себе особливості психології гуцулів, пов’язані з їхньою вірою та природним середовищем. Гуцульські шкіряні вироби становлять художній акцент традиційного гуцульського строю і є прикметною ознакою образу горян. Протягом багатьох віків покоління майстрів шліфували та удосконалювали характерні ознаки гуцульських шкіряних виробів, що тепер характеризуються зручним кроєм, простим силуетом, збагаченим динамічним яскравим оздобленням в чітко визначених місцях, виразною ритмікою та співвідношенням пропорції. Встановлення, що художні якості шкіряних виробів співпадають із доцільністю і логікою, захисною й обереговою функцією. 7. З’ясовано, що традиційні гуцульські вироби зі шкіри мають багато спільних рис зі шкіряними виробами сусідніх етнографічних районів України — Бойківщини, Покуття, Буковини та сусідніх держав – Румунії, Словаччини та Угорщини. Ці риси пов’язані передовсім з подібністю умов, а, відповідно, й побуту, однаковими функціями виробів зі шкіри. Спільність рис виявляється у конструкціях виробів, частково – у формах, у технології виготовлення та способах оздоблення. Разом з тим, очевидними є й певні відмінності. Самобутність гуцульських виробів зі шкіри збереглась в орнаментальних мотивах, колориті, ритмах та динаміці композиційних вирішень. Зокрема, характерними є крій та силует кептарів, зони розташування на них орнаментальних мотивів, перевага оздоби аплікацією таких мотивів орнаменту, як кучері, кривуля, раки. 8. Дослідження показало, що давня гуцульська традиція художніх виробів зі шкіри продовжується сьогодні у творчості окремих народних майстрів, які зберігають давнє ремесло — технологію виготовлення — і точно відтворюють традиційні зразки. До таких майстрів належать Тарас Дзвінчук, Микола Клапцуняк, Петро Палійчук (с.Космач), Роман Стринадюк, Дмитро Лучук (м.Косів). У другій половині ХХ ст. сформувався Косівський осередок шкіряного виробництва, основою якого є відкритий у 1965 році відділ художньої обробки шкіри на базі Косівського технікуму народних художніх промислів (тепер Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв). Найвідомішими косівськими майстрами є Василь Кіщук, Галина Вах, Іван Фіцич, Василь Чіх, Ярослава Кіндій. До молодого покоління майстрів-художників належать Андрій Цьок, Іван Менчак, які відродили лимарство та створили творчу майстерню "Лимар"; Василь Пліхтяк, Дзвенислава Шинкарчук, котрі застосовують традиційні технології та способи оздоблення шкіряних виробів. Аналіз збережених давніх зразків кушнірських виробів, взуття, шкіряних чересів і тобівок не тільки доповнює інформацію про народне мистецтво гуцулів. Вони можуть бути матеріалом для вирішення культурологічних, історичних, соціальних та екологічних проблем, предметом наукових студій у художній освіті, джерелом нових творчих ідей у моделюванні та національному дизайні. |
