Вивчення літератури, науковий аналіз архівних і статистичних матеріалів та законодавчих актів Російської імперії дозволили зробити наступні висновки. З історії торгівлі Російської імперії, зокрема й Правобережної України, у різні часи було видано чимало праць, від публіцистичних заміток до ґрунтовних наукових робіт. Щоправда, комплексного опрацювання хлібної торгівлі, як окремого виду діяльності зі спрямуванням від виробника до споживача, не було здійснено. Деякі аспекти цієї теми досліджені досить ґрунтовно, а деякі – мають поверховий характер. Історіографія ХІХ – початку ХХ ст. характеризувалася залученням великої кількості різноманітної статистики, як про виробництво, так і про торгівлю збіжжям, особливо його продаж за межі імперії. Розглядалася в основному сукупна кількість експорту збіжжя, з огляду на його регіональне походження з орієнтацією на порти, що було зумовлено урядовим інтересом до розвитку нових торгових шляхів, зокрема щодо зростання ролі чорноморської торгівлі у порівнянні з балтійською. Істориками майже не розглядалася торгівля через сухопутні кордони. Натомість радянська історіографія широко досліджувала соціально-економічні відносини, однак надмірне захоплення узагальненнями, прагнення узгодити результати досліджень з ідеологічними догмами призводило до гіперболізації соціально-економічних чинників і форм класової боротьби. Недостатня увага приділялася економічним регіональним особливостям, які часто мали глибоке історичне коріння, зумовлювалися географічно-кліматичними умовами, міжетнічними стосунками та міжетнічним поділом праці. Набуття Україною незалежності сприяло перегляду підходів до вивчення її господарського минулого, виходу за вузькі рамки марксистсько-ленінської методології. Доведено, що природно-кліматичні умови правобережного регіону України впливали на вирощування збіжжя та його врожайність. Вирахувано, що врожайність озимої пшениці в лісостеповій зоні Правобережжя була на 5–10 п./дес. вищою, ніж у інших, ячменю, ярої пшениці і вівса – на 10–15 п./дес., а жита – на 15–20 п./дес. У той же час лише північні повіти Київської і Волинської губерній не забезпечували повністю власні потреби в хлібі. Решта території – навіть при посередньому розмірі врожаю мали його залишки, які йшли на винокуріння, пивоваріння та продаж на внутрішньому і зовнішньому ринках. Наявність розгалуженої мережі судноплавних та сплавних річок сприяла збільшенню поставок збіжжя з правобережних губерній в основні морські порти, насамперед, Одесу, а також Гданськ та Клайпеду. Річками хліб сплавляли у сусідні губернії, передусім в Мінську та Могильовську, а при неврожаях – і в інші. Доставка хліба була заняттям ризикованим, більшість рік мали важко прохідні місця та пороги, але вона все одно обходилася значно дешевше, ніж сухопутні перевезення. Загалом товарообіг із початку 40-х рр. до 1850 р. зріс на річках Київської губернії з 1,1 до 5,1 млн. руб. (у 1845 – досягла 6 млн.); у Подільській – з 0,5 до 1,4 млн. руб., а у Волинській –
з 0,5 до 0,6 млн. руб. Протягом досліджуваного періоду відбулися значні зміни в стані землеробів. З’явилися, з одного боку, нові групи, з іншого – змінювався соціальний статус вже існуючих. Простежено, що в 40-ві рр. частка збіжжя з поміщицьких маєтків (у т.ч. з селянських господарств) становила 88,4% усіх зернових, а на рубежі ХІХ ст. – скоротилася до 82,2%. Втратили свої позиції у виробництві збіжжям господарства церковно- і священнослужителів, монастирів та чиншовиків. Їх значимість в економіці краю поступово зменшувалася. Знизилася їх частка в землеволодінні, виробництві та збуті зерна. Відбувалося й розшарування селянства. Зубожіння поміщицьких селян ставало помітним на фоні появи більш продуктивних господарств особисто вільних землеробів: «вільні-хлібороби», відставні та безстрокововідпускні нижні військові чини, колоністи. Перша половина ХІХ ст. відзначалася їх чисельним зростанням. Змінилося й становище державних селян. Правобережжя потрапило під державний експеримент з переведення їх на оброк, що підвищило мотивацію до покращення власного господарювання, збільшення врожаїв зернових. Вони все активніше брали участь у внутрішній та зовнішній торгівлі. Частка державних селян та особисто вільних землеробів хоча й у загальній чисельності хліборобів була ще незначною, але вже стала відчутною їх зростаюча участь у торгівлі збіжжям. Ярмарки та торги стали основою внутрішньої торгівлі людності Київської, Подільської та Волинської губерній і за півстоліття продемонстрували нові властивості. На фоні збільшення кількості нових ярмарок, спостерігається, особливо на середину ХІХ ст., зменшення їх оборотів, укрупнення та спеціалізація торгівлі. Крім вже звичного забезпечення попиту місцевих жителів хлібом ярмарки та торги відіграють нову роль. Тут промисловці та купці скупляли невеликі об’єми збіжжя, переважно в селян, однодворців, вільних людей та дрібних поміщиків й формували великі партії товару, продаючи їх «казні», в інші регіони держави та за кордон. Ярмарки набували й фінансово-кредитних рис, що впливали на кількість їх торгових оборотів. Основним спрямуванням внутрішньої хлібної торгівлі стали ярмарковий обмін, закупівля провіанту для військ та інших державних потреб, продаж збіжжя в поліські райони Правобережжя та у сусідні регіони, передусім у білоруські губернії та Бессарабію. Ще одним вагомим збутом зернових на місцевому ринку було ґуральництво та броварництво. Підраховано, що з Правобережжя в 40-х рр. ХІХ ст. продавали за межі регіону 400–500 тис. четвертей хліба, а у 1847–1853 рр. – більше 1 млн. четвертей. Виключення становили неврожайні роки. З цієї кількості
20–25% йшло в білоруські губернії та Бессарабію, 70% – на продаж за кордон, решту – в інші губернії Російської імперії. Прикордонне положення Подільської та Волинської губерній вимагало значної кількості розквартированих військ, для потреб якого держава здійснювала заготівлю хліба у місцевих виробників. Крім того величезна армія Російської імперії, яка дислокувалась в інших губерніях, також потребувала закупівлі значної кількості збіжжя, ціна на яке була тут дешевшою у порівнянні з іншими територіями. Для забезпечення хлібом всієї армії саме тут формувалися обози з продовольством, що йшли в сусідні губернії, Бессарабію та для потреб чорноморського флоту. Формування закупівельних цін було довготривалим, негнучким і не встигало за змінами внутрішнього та зовнішнього ринків. Особливо це відчувалося в періоди попиту на зернові, причинами зростання якого були неврожаї, експорт збіжжя за кордон, внутрішні та зовнішні військові конфлікти. Законодавчі акти Російської імперії й зокрема митні тарифи безпосередньо стосувалися Правобережної України, як виробника хліба та інших сільськогосподарських товарів, якими торгувала імперія. Більшістю тарифів верховна влада захищала економіку Правобережжя від сильнішої західноєвропейської, не допускаючи ввезення в країну дешевих промислових товарів із-за кордону. У такий спосіб вона намагалася залучити Південно-Західний край в орбіту торгівлі імперії, а також спрямовувала та регламентувала розвиток хлібної торгівлі. Доведено, що в даний період пройшла переорієнтація хлібної торгівлі Правобережного регіону України з північно-західного на південний напрямок. Для Російської імперії це було вигідно через наступні причини: прибутки від зовнішньої торгівлі через чорноморські порти потрапляли до державної казни, тоді як через балтійські порти – Пруссії. Чорноморський торговий шлях в зовнішніх та геополітичних планах імперії Романових займав особливе місце, як через боротьбу з давнім супротивником Оттоманською Портою, так і можливістю торгівлею збіжжям узалежнювати політику Франції та Великобританії. Злети та падіння чорноморської торгівлі впливали на виробників і торгівців Південно-Західного краю. Одеса поступово відняла у балтійських Гданська та Клайпеди правобережний хліб. Конвенція 1818 р. про вільне судноплавство територіями, приєднаними від Речі Посполитої, стала останньою спробою Пруссії відновити північно-західний шлях, але низкою нормативних актів та запровадженням порто-франко Росія зробила з одеського порту «Мекку» для торгівців збіжжям. Автором дисертації простежено основні напрями зовнішньої торгівлі хлібом. Найдавніший шлях з річпосполитських часів, що занепадав, проходив з Правобережжя до балтійського порту Гданська річками Західний Буг та Вісла; другий – з Київщини та Волині через білоруські губернії басейнами рік Дніпро, Прип’ять, Німан та Західна Двіна в інші балтійські порти – Клайпеду та Ригу, а при достатньому рівні води до Прип’яті плоти йшли р. Случ, Горинь, Турія, Іква й Стир. Третій, який у першій половині ХІХ ст. став основним, зв’язував правобережний регіон України з чорноморськими портами, передусім Одесою. Четвертий і п’ятий напрями через сухопутні кордони вели в Галичину та Молдавію. Торгівлею правобережним хлібом займалися, як власне виробники (переважно власники великих маєтків) та покупці (торгові компанії), так і величезна кількість посередників. Доведено, що лише кілька правобережних магнатів займалися продажем збіжжя в закордонні порти напряму (Потоцький, Држевецький, Ліпінський). На власних чи орендованих суднах вони доставляли зерно з Правобережжя в Італію, Францію, Іспанію та ряд інших держав. Більшість продавали своє власне збіжжя в Одесі чи на місцях. Лише 10% зерна і 25% круп та борошна продавалися державі, та за межі регіону безпосередньо виробниками, решту припадало на посередників. З усього збіжжя пшениця становила основну частину хлібного експорту Правобережжя. Завдяки кліматичним умовам тут родило зерно високої якості, яке користувалося значним попитом на європейських ринках, особливо у Великобританії й Франції. Шлях від виробника до споживача був надзвичайно довгим та складним. Автором вирахувано, що доставка хліба з правобережних губерній тривала від одного до двох місяців (до Туреччини) та від трьох до чотирьох (до Великобританії й Нідерландів). Торгівля збіжжям була заняттям ризикованим, попри сталий попит на цей товар, приносячи великі прибутки, а часто – збитки. Оцінюючи вивіз збіжжя з чорноморських портів, де частка зерна з Південно-Західного краю становила від 50 до 75 %, можна визначити основні міжнародні шляхи доставки хліба за кордон. Третина усього експорту зернових припадала на італійські порти, 24% – на Туреччину і Грецію, 17% – Великобританію, 14% – Францію, решта 15% – Голландію, Данію, Пруссію, Австрію й інші країни. Сусідство з аграрними регіонами Австро-Угорщини, зумовлювало й особливості продажу збіжжя через сухопутні кордони. Вивезення його було хвилеподібним і зростало тоді, коли в сусідніх країнах, як у 1816, 1835 чи 1847 рр., був неврожай, й існував великий попит на хліб. Також збільшувалося перевезення його через митниці у разі низького рівня води в річках. Тоді сплавне судноплавство було незначним, і зерно гужовим транспортом доставлялося до Європи транзитом через австрійські території. Отже, торгівля хлібом на Правобережній Україні з часу її приєднання до складу Російської імперії впродовж першої половини ХІХ ст. набула значного розвитку, зміцнила внутрішній ринок, вплинула на внутрішньо- та зовнішньоекономічні зв’язки держави, а також на формування соціальної структури цього історичного регіону. |
