Дослідження розвитку харківської школи графіки у другій половині ХХ ст., аналіз творчості її представників у контексті осмислення проблеми взаємодії станкових та художньо-промислових форм мистецтва дає підстави для наступних підсумків: 1. Розкрито, що мистецька історія харківської школи графіки другої половини ХХ ст. не була предметом спеціального вивчення, комплексно не досліджувалась. Більшість публікацій мали інформативний характер або стосувалися навчально-методичних проблем. Втім досвід школи, де станкові й дизайнерські форми існували й розвивалися поруч, набув як історико-теоретичного, так і практичного значення й має стати в нагоді при формуванні сучасної системи підготовки художників-графіків та дизайнерів-графіків в Україні. Показано, що особливості розвитку мистецької освіти в Харкові, що виявилися у змінах час від часу її напрямків від суто художнього до художньо-промислового і навпаки, починаючи з другої половини ХІХ ст. і протягом ХХ ст., відобразилися і на розвитку графічної галузі. 2. Визначено етапи розвитку харківської школи графіки: 1920 — 1930-ті, 1930 — 1950-ті, 1960 — 1980-ті рр. й 1990-ті рр., що знайшло відображення у структурі дисертації. Виявлені передумови її формування. Обґрунтовано особливе значення 1920-х рр., коли в педагогічній діяльності В. Єрмілова здійснювався вихід у безпредметність і закладалися основи майбутньої дизайнерської освіти. Акцентовано увагу і на значенні І. Падалки як художника-педагога, котрий, розвиваючи принципи бойчукізму, створив свою школу і багато зробив для становлення прикладних форм графіки, а також для організації викладання ксилографії та ліногравюри, підготовки фахівців у цих галузях. З утвердженням методу соціалістичного реалізму та сталінського офіціозу в мистецтві, що супроводжувалося перебудовою художньої освіти у першій половині 1930-х рр. і поверненням до пріоритетності станковізму, змінюється характер розвитку графічної школи в системі Харківського художнього інституту. Особливою активністю відзначається діяльність офортної та літографської майстерень. Втім, і цей досвід і закладені традиції знайдуть продовження у другій половині ХХ ст. після чергової реорганізації інституту в 1963 р. та переорієнтації на художньо-промисловий профіль. 3. Розкрито взаємозв’язок між пріоритетністю окремих видів, жанрів графіки, її тематики у представників харківської школи на певних відрізках часу та державною художньою політикою, напрямками розвитку художньої освіти, а також усталеними місцевими традиціями. Так, замість насаджуваної режимом у 1930-ті — 1950-ті рр. тематичної картини у станковій графіці набув поширення чи не найбільш віддалений від ідеології пейзажний жанр, такий характерний у системі мистецтв дореволюційної Слобожанщини. До нього знову звернулися представники школи у кризовий період 1980-х, коли розпочинався крах режиму. У період „відлиги” та певної лібералізації художнього життя у 1960–1970-ті рр. набувають поширення композиції героїко-філософського спрямування. Переорієнтацією на художньо-промисловий профіль покликаний розквіт товарного знака. Художньо-естетичними традиціями школи та станом Харкова як визначного культурного центра України пояснюється поширення з другої половини 1970-х рр. не стільки політичного плаката, скільки театральної афіші. Тематика 1990-х рр. надто різностороння й орієнтована на традиційні сакральні цінності. Виходячи з цього, стверджується, що харківська школа графіки є художнім утворенням з притаманною йому внутрішньою свободою, що вона зуміла вистояти, зберегти свої кращі традиції і досить повноцінно функціонувати у кризових ситуаціях. 4. Виявлені особливості системи викладання у підготовці молодих графіків, побудованій на міцній основі академічного рисунка, на творчому пошуку і вмінні працювати у різноманітних графічних техніках. Міцною константою у педагогічній системі залишалося ставлення до академічного рисунка як основи основ серйозної професійної підготовки і в періоди, коли нестанкові форми зазнавали впливу станковізму і розглядалися як ужиткові і, навпаки, коли перевага надавалася дизайнерським формам, що супроводжувалося їх впливом на станкові. З актуалізацією необхідності розвитку знакотворчості у системі викладання в нагоді стали традиції, що закладалися в 1920-ті рр. У період загальної кризи всіх форм мистецтва 1990-х рр. мобільна за своєю природою графіка у системі вищої художньої освіти в Харкові почала напрацьовувати інструментарій і засоби, адекватні новому часу. Базова концепція школи — підготовка художників-універсалів. 5. Вивчення матеріалів, що стосуються творчості і педагогічної діяльності художників-викладачів та їхніх учнів у графічній галузі в системі вищої мистецької освіти в Харкові, дало можливість виявити основне коло представників цієї регіональної школи, а мистецтвознавчий аналіз їхньої творчості — розкрити художньо-естетичні критерії та стильові особливості, специфічні для даної художньої школи. Акцентовано на принциповому значенні різних за своїм характером традицій, закладених В. Єрміловим, І. Падалкою та його учнями Б. Бланком і М. Фрадкіним, а також Г. Бондаренком, В. Мироненком, В. Ненадо та деякими іншими харківськими графіками минулого для тих, хто викладає і вчиться сьогодні, наслідуючи і продовжуючи ці традиції. До наукового обігу вводяться нові імена представників харківської школи графіки ХХ ст. та їхні твори. 6. Стильова специфіка харківської школи графіки другої половини ХХ ст. зумовлена постійною взаємодією видів станкового та художньо-промислового профілю, які, впливаючи один на одного, утворюють унікальні художні форми, стилістично збагачують і станкову графіку, і графічний дизайн. Станкова графіка набуває образної узагальненості, знаковості, більшої експресивності. Графічний дизайн, взаємодіючи зі станковою графікою, стає значно емоційнішим, „живописнішим”, філософічним. Плакат піддається впливу обох галузей і, відображуючи притаманну школі символічність, сам впливає на них. Всі ці форми графічних мистецтв доповнюють і живлять одна одну. Вказано на особливу роль графічного дизайну й плаката у формуванні специфіки харківської школи графіки другої половини ХХ ст., які разом з тим є самодостатніми явищами і можуть стати предметом окремого дослідження. Стверджується, що харківська школа др. пол. ХХ ст. — цікаве і специфічне явище національної художньої культури. Вона збагачує українське мистецтво, активно впливає на загальний характер його графічної галузі, привносить нові ідеї, пропонує шляхи розвитку. Закладаючи духовні основи нового відродження у формуванні сучасної моделі національного графічного дизайну, досвід харківської графічної школи має скласти естетичну основу системи візуально-комунікативних процесів. |
