Відповідно до поставленої мети і завдань дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки: 1. Проаналізовано різні підходи до з’ясування сутності категорії «тіло», показано, що у сучасній філософській традиції є два провідних терміни – «тіло» та «тілесність», натомість для пам’яток раннього середньовіччя характерне вживання термінів «тіло» і «плоть». Показано, що поняття тілесності вводиться некласичною філософією і пов’язується насамперед із атрибутами сексуальності, смертності, афектів тощо. Крім того, акцентовано на низці відмінностей між поняттями «тіла» і «плоті», зазначаючи онтологічну, феноменологічну, моральну, естетичну та догматичну відмінності (за С. Лоховим). На основі категоріального аналізу зроблено висновок, що поняття плоті рівною мірою стосується душі та тіла людини, є ознакою її включеності до гріха. 2. Висвітлено еволюцію категорії «тіло» в процесі руху філософських ідей. Здійснено порівняльний аналіз місця та особливостей сприйняття тілесного в різних аспектах світоглядної парадигми античності та раннього Середньовіччя: соціально-побутовому, духовному та культурно-мистецькому. В результаті проведеного аналізу ми зробили такі висновки щодо парадигмальних змін у розумінні та функціонуванні тіла й тілесного: виникнення нового суспільного ідеалу аскета і монаха, зміна контекстів сприйняття сексуальності, формування концепції інтелектуальної краси, символічність змісту зображень і «оформлення» тіла в пам’ятках мистецтва раннього західного середньовіччя. Крім того, критично переосмислено традицію використання поняття «естетики потворного» щодо середньовічної естетики та запропоновано термін «естетика цілісного» чи «естетика системи». 3. В аналізі категорії тіла в системі понять християнської сакраментології зроблено спробу відійти від усталених традиційних підходів до історико-філософської традиції раннього західного Середньовіччя. Запропоновано новий підхід до детермінації гріховності, в якому через розрізнення понять тіло і плоть доведено, що причиною і притулком гріха є не тіло, а плоть як продукт гріхопадіння. Також обґрунтовано позицію, що зміна внутрішньої структури людини після гріхопадіння полягала у «роздвоєнні людини». На нашу думку, пошук близькості з Богом, намагання шляхом аскези й утримання очистити й уподібнити тіло образу Божому є боротьбою не з тілом, а боротьбою за тіло, позбавлене плотськості. Виділено існуючі у патристичній традиції варіанти співвідношення тіла з гріхом: тіло як першоджерело гріха, як притулок та інструмент зла, як блага матерія творіння людини, як «межа» і рамки для лікування духа, тіло як благо. 4. Здійснено аналіз природи святості тіла в контексті християнських таїнств і релігійних практик. Вважаємо, що у сфері ритуальної практики відбулася засаднича зміна центральних понять: міфологічного екстазу на релігійну аскезу. Ці два різних типи сакральної стратегії відрізняються такими особливостями: розчинення, деперсоніфікація і періодичне долучення до загальноствореної досконалості в екстазі; збереження індивідуальності, векторність наближення до Бога, але не розчинення у ньому в аскезі. 5. Розглядаючи поняття тілесної смерті, визначено три підходи у ставленні до смерті: 1) як природного ворога; 2) як набуття; 3) як найжахливішої ознаки людського падіння. Отже, смерть тут має двояку оцінку: з одного боку, розтинає ланцюг нескінченного взаємопереходу грішності і покути, і тим самим рятує людину; з іншого – неприродна й негативна для людської особистості, бо повноцінне існування без тіла неможливе і не бажане (Оріген), позбавлення від тіла не є абсолютним благом і метою (Амвросій), зрештою, смерть руйнує гармонію людської істоти (Августин). Попри те, що смерть є необхідним атрибутом людського життя, стверджено, що смерть як позбавлення від тіла «унерухомлює» активність людської особистості: душа після смерті здатна сприймати, але не здатна діяти та нести відповідальність. 6. З’ясовано, що тіло набуває цілісності у феномені християнського тілесного воскресіння, що пов’язується з поняттям «актуалізованого тіла», яке характеризується такими властивостями: воскресає завдяки особливій потенції, закладеній у ньому Творцем; зберігає всі індивідуальні та статеві особливості; у «віці досконалого чоловіка»; не зберігає матеріальної тотожності з «земним тілом», але тільки його субстанцію; «ангелоподібне» та позбавлене плотськості. Отже, на підставі проведеного аналізу, можемо зробити висновок, що тіло є необхідним компонентом людської особистості на рівні з душею, і неодмінність його існування стосується і земного, і потойбічного, «майбутнього» життя. 7. Запропоновано сім поширених форматів ставлення людини до власного тіла («співіснування», аскетичний, гедоністичний, здоровий, спортивний, естетичний та ставлення до тіла як раціоналізатора, «наглядача душі») та простежено низку ідей, трансформованих у сучасний контекст із доби раннього Середньовіччя. Обґрунтовано, що тіло є поліваріантною категорією, яка слугує виразом сутності людської істоти, обумовлюючи спосіб життя, самоідентифікації та самопрезентації, а в історії філософії задає межі дискурсивних підходів. |