На основі зібраного та проаналізованого матеріалу констатується, що пропоноване дослідження є першим в українській фольклористиці цілісним дослідженням календарно-обрядового фольклору Західного Полісся, у якому наголос зроблено на розкритті двох аспектів – регіональної специфіки та змін, що відбулися у побутуванні календарної пісенності останніми роками. На основі характеристики різних підходів у вирішенні питання етнографічного районування України загалом, а також західної її частини, на основі оцінок та висловлювань учених різних років робиться висновок про те, що центр поліської культури формується у територіальному осередку річки Прип’яті, тобто охоплює частину земель, які відносяться сучасними дослідниками до Західного Полісся. Проаналізувавши погляди цілого ряду вчених (від ХІV до кінця ХХ ст.), які вдавалися до визначення кордонів Полісся, в роботі уточнено межі західної частини поліського регіону. Не викликають жодних сумнівів дослідників межі Західного Полісся на території, що знаходиться північніше від умовної лінії Устилуг – Володимир-Волинський – Луцьк до р. Горинь, яка визначає південну межу регіону. Східний кордон проходить по р. Горинь із півдня на північ до Давид-Городка. Далі по р. Прип’яті на захід, охоплюючи північні землі сучасної Білорусі (історичну Берестейщину). Західна межа проходить приблизно р. Західний Буг, вклинюючись по р. Нарві на територію історичного Підляшшя, що етнографічно має всі ті самі особливості, що й Західне Полісся. Досліджуваний регіон, у фольклорній традиції якого законсервувалося чимало архаїчних явищ, віддавна привертав увагу дослідників. Утім календарно-обрядовий фольклор, як важлива складова духовної культури, в науковій літератури не отримав належного теоретичного осмислення. У ХІХ ст. українські, російські та польські дослідники більше уваги приділяли фіксації непересічних зразків пісенності або ж зосереджувались на етнографічному студіюванні Західного Полісся. У цей період вивчення календарно-обрядового фольклору відбувалося принагідно, а відтак досить поверхово. І лише в кінці ХІХ – на початок ХХ ст., а особливо в другій його половині починають з’являтися більш ґрунтовні дослідження календарно-обрядової поезії Західного Полісся. Цей інтерес ще більше посилюється під кінець ХХ – на початок ХХІ ст. Напрацювання цього періоду створили сприятливі передумови для комплексного вивчення календарної пісенності Західного Полісся. Центральне місце у дисертації займає окреслення та з’ясування специфічних, відмінних рис календарно-обрядової пісенності Західного Полісся. У весняно-літньому фольклорі досліджуваного регіону (представленого весняними піснями у різних варіантах локальних назв; русальними, купальськими, петрівчаними, ягідними та жниварськими піснями) та зимовому фольклорі західних поліщуків (колядках, колядах, щедрівках) вдалося виявити цілий комплекс своєрідних характеристик, які простежуються у специфічних назвах пісень календарного циклу; локалізації (поширеності) окремих пісенних текстів; традиційності чи нетрадиційності виконання тих чи інших обрядів або пісень; збереженості у змісті календарно-обрядового фольклору архаїчних елементів, які відображають реалії волоченого обряду або жертвоприношення; своєрідності змісту (основних тем, мотивів, образів) та форми (тобто складоритмічної будови вірша). У плані дослідження ритмоструктурної типології західнополіських календарно-обрядових пісень з’ясувалось, що восьми- та десятискладові ритмічні малюнки простежуються у піснях усього річного циклу (від весняних до зимових). Разом із тим вбачаємо певну співвіднесеність ритмічної організації пісні та часу її виконання. Тексти, будову яких визначає ритмомелодика 6+6, на Західному Поліссі найчастіше функціонують у довеликодньому періоді; семи- та восьмискладові ритмічні схеми трапляються серед весняних пісень, що могли звучати як у період перед Великоднем, так і в пізніший час; така ж складобудова є визначальною для західнополіської жниварської пісенності; дев’яти- та дванадцятискладові рядки трапляються зазвичай у пізніх весняних, а також купальських та петрівчаних піснях, уможливлюючи в такий спосіб міжжанрові переходи між піснями різних календарних циклів. Особливістю побутування календарно-обрядового фольклору на Західному Поліссі можна вважати доволі помітну невизначеність жанрових меж та варіантність видових номінацій. Особливою мірою це стосується весняного фольклору. Проведений аналіз стану збереження та характеру побутування календарно-обрядового фольклору Західного Полісся в сучасних умовах показав, що з кожним роком записати повний текст календарної пісні стає дедалі важче. Разом зі старшим поколінням західних поліщуків, яке застало календарну поезію ще в її активному побутуванні (а відтак тексти були відомі респондентам широкого загалу та різного віку), відходить у небуття і значна кількість пісень. Перейшовши до пасивної форми функціонування, чимало автентичних текстів календарно-обрядових пісень вже не передається від покоління до покоління і з часом зникає зовсім. Почасти репертуар західних поліщуків (особливо молодшого покоління) поповнюється за рахунок привнесених, запозичених текстів. Утім дослідження показало, що навіть при переході фольклорних текстів у пасивну пам’ять, жанрова структура залишається незмінною. Якісь нові тексти можуть запозичуватися завдяки вторинним джерелам, не внаслідок безпосередньої форми передачі, але усвідомлення їх нетрадиційності серед респондентів зберігається й інформація про це передається від покоління до покоління (такі пісні зазвичай маркуються виконавцями як „теперишня”, „школьна” та под.). З’ясувалося, що на синхронному зрізі власне календарно-обрядовий фольклор найкраще затримався у пам’яті респондентів від 70 до 79 років. Типовими носіями календарної пісенності є жителі старшого віку – понад 80 років від народження. Попри те, що останні не завжди точно відтворюють текстову канву пісні, вони найчастіше визначають період її виконання та наголошують на своєрідності жанрового визначення. Найменше текстів календарно-обрядових пісень вдається записати від західних поліщуків 50-річного віку. Втім саме інформатори, народжені у 1948 – 1957 рр., пам’ятають найбільше напливових пісень, виконання яких допускалось у контексті календарно-обрядового фольклору. Найкращою збереженістю у пасивній пам’яті західних поліщуків вирізняється жниварська пісенність та зимовий обрядовий фольклор – щедрівки і колядки. Щедрівки на цій території кількісно переважають над колядками. До того ж колядки тут примикають до щедрівок і номінативно. Значно зменшилася (навіть у порівнянні з 80-ми роками ХХ ст.) кількість автентичних весняних календарно-обрядових пісень. Їх перелік збільшується за рахунок текстів, засвоєних із вторинних джерел (школа, художня самодіяльність тощо). Дедалі важче, особливо серед молодших респондентів, відстежувати таку показову рису весняної поезії, як поліномінантність. Незважаючи на привнесення в сучасну фольклорну традицію нових явищ і жанрів, на виконанні купальських пісень це не позначається. Сьогодні, як і сто років тому, на Західному Поліссі малопоширеним залишається виконання купальського фольклору. Через відсутність підкріплення загальноукраїнською тенденцією на межі зникнення виявляється таке оригінальне явище фольклору Західного Полісся, як ягідна пісенність. Отож, дослідження календарно-обрядового фольклору Західного Полісся є важливою складовою загальноукраїнських студій, принаймні зібраний та представлений у роботі матеріал розкриває можливості для подібних узагальнень. |
