У Висновках сформульовано найбільш суттєві й важливі результати і положення дисертаційного дослідження, автором наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання щодо юридичної мови правозастосовних актів. Загальні висновки за результатами дисертаційного дослідження зводяться до наступного.
Мова визнана невід’ємним чинником правової системи з певними традиціями, функціями, особливостями та ментальними, культурними рисами. Мова складає національну першооснову при реформуванні правової системи, тому виділення мови права в самостійний розділ юриспруденції, який базується на синтезі лінгвістики та юриспруденції, позитивно вплине не лише на мову закону, а й у цілому на юридичну практику.
Проаналізовано основні позиції в розумінні статусу і ролі мови у праві, визначено її функціональне призначення. Запропоновано авторську дефініцію поняття „юридична мова” – це особлива мова, розроблена на основі літературного варіанта національної мови з метою фіксації, збереження і передачі результатів інтелектуальної діяльності, що мають юридичне значення. Поняття „мова правозастосовних актів” подано як юридичну мову офіційних документів, укладених суб’єктом правозастосування, які породжують певні правові наслідки, утворюють юридичний стан та спрямовані на регулювання конкретних суспільних відносин.
Охарактеризовано завдання юридичної техніки актів застосування права, яке полягає: у необхідності формування єдиної системи організації правозастосовних актів та підвищення якості їх підготовки; у повному якісному та оптимальному перетворенні акта-волевиявлення на акт-документ; рекомендації адекватних мовних понять; передбаченні можливих колізій та прогалин; прогнозуванні наслідків правозастосування.
Проаналізовано історичний шлях становлення, джерела поповнення і сучасні умови реалізації системи юридичних термінів в Україні як атрибуті державності. У зв’язку з тим, що сфера права постійно розвивається, процес формування та вдосконалення терміносистеми не може бути завершеним. Юридична термінологія потребує періодичної систематизації та контролю, що надасть можливості досягти взаєморозуміння між фахівцями в межах певної галузі та збагатити міжгалузеві та міжмовні контакти. Підкреслено роль і значущість дефініцій як загально-правового феномена, у процесі правозастосування. Вони мають не лише довідкове, а й певне нормативне значення і можуть активно використовуватись у процесі правозастосування, особливо у випадках виявлення недостатньої чіткості конкретних нормативних приписів, суперечок в юридичній практиці.
Аналіз індивідуальних актів продемонстрував необхідність проведення чіткої лінії між найменуваннями нормативних і індивідуальних документів, що сприятиме встановленню системності правових актів, їх ієрархічності. Труднощі, пов’язані з розмежуванням різних видів правових актів, пояснюються відсутністю абсолютного і вичерпного переліку питань, що регулюються індивідуальними актами.
На підставі аналізу номінативного апарату правозастосовних актів подано існуючі визначення термінів „постанова”, „наказ”, „розпорядження”. Це дало можливість довести: відсутність чіткої межі між указами та розпорядженнями, що ускладнює процес правозастосування та потребує додаткових зусиль для чіткого розмежування; доцільність класифікувати укази залежно від їх юридичної сили; невиправданість визначення належності наказів до різновиду нормативно-правових актів; що факт поєднання в одному акті норм нормативного та індивідуального призначення, по-перше, не відповідає правилам юридичної техніки, по-друге, ускладнює розуміння документа щодо його дії в часі.
На основі текстів розпорядчих та процесуальних актів охарактеризовано особливості лінгвістичної структури (будови) правозастосовного акта, визначено його мовні характеристики. Із цієї позиції основними елементами є: речення, слово (сукупність слів), розділові знаки. Зазначено, що на відміну від структури речень (у тематичному плані) нормативного акта, де структура основного тексту документа завжди подана в розділах, кожний з яких має власну тему, що прямо впливає на структурний розвиток думки, правозастосовний акт має одну заявлену в заголовку до тексту тему. Це й визначає структуру речень. Можливі відступи від літературної норми характерні лише для правової сфери реалізації мови і виправдані необхідністю точно передавати взаємозв’язок юридичних понять і нюансів думки автора текстів.
Термінологічний пласт в актах застосування права складають терміни-словосполучення. Їх найбільш типові групи:
ад’єктивні (прикметник + іменник) – трудовий договір, дисциплінарне стягнення, суспільна небезпека тощо; іменні (іменник + іменник у родовому відмінку) – склад злочину, конфіскація майна тощо; іменні словосполучення різного типу - спадкування за заповітом, право на приватну власність, злочин проти особи, посягання на майно, призначення на посаду тощо.
Доведено необхідність збільшення уваги до складних за будовою терміносполучень. Причиною помилки може стати упущення одного з елементів.
У роботі запроваджено поняття мовно-правової культури як елемента особливого розвитку, проявом якого, насамперед, є підготовленість людини до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових ідей і законів, уміння і навички сприймати мову юридичних текстів, а також оцінювати власні знання. Сучасна мовно-правова культура правознавців має будуватися на комутації – здатності знаходити, встановлювати та використовувати зв’язки для вдосконалення засобів взаємодії, навчання та передачі вмінь і навичок, обміну інформацією, установлення контактів і вирішення конфліктів. Такі вміння потребують культивації та розвитку.
Рекомендовано деталізувати стандарт, своєрідну професіограму суб’єктів правозастосовної діяльності, основу якої складатимуть: володіння правовою базою, уміння аналізувати ситуації, навички проведення правової експертизи і здійснення досліджень, мовна підготовка, ціннісна правова орієнтація, культура мови, володіння правилами складання документації, мистецтво бути почутим і зрозумілим – у межах компетенції адресата. Виявлено вирішальні фактори, що впливають на правильне застосування правових норм, основними серед яких названо: професіоналізм кадрів, ефективність і адекватність реаліям сьогодення, відповідність текстів вимогам національного законодавства, мовно-технічним правилам, правилам сучасного правопису.
Доведено необхідність під час підготовки юристів більше уваги приділяти мовній підготовці, розвивати навички роботи з документами, для працівників регулярно проводити консультування щодо роботи з текстами. Необхідно створити умови для ефективної роботи спеціалізованих установ і структур, діяльність яких спрямовано на проведення моніторингів і здійснення контрольно-ревізійних заходів у сфері правотворення. Особлива роль має відводитись науковому супроводженню.
На підставі наявних у літературі визначень дисертант формулює авторську дефініцію поняття правозастосовного акта як різновиду правового акта, виданого компетентним органом держави чи посадовою особою на основі нормативного акта для одноразового використання та обов’язкового виконання, адресатом якого виступають конкретні суб’єкти. Здійснений аналіз доводить подвійний характер природи акта застосування права. З одного боку, це державно-владний акт, і це зближує його з нормативним, а з іншого - він стосується конкретної ситуації, що свідчить про індивідуальний характер. Названі особливості визначають специфіку тексту акта.
Проаналізовано типові помилки, які мають місце в процесуальних актах: неправильне вживання термінологічного апарату, складність вибору відповідного синоніма, перевантаження речень, невдалий порядок слів. Вироблено ряд рекомендацій, які дозволять уникнути помилок як мовно-технічного, так і юридичного характеру.
Удосконалено спеціальні мовно-технічні вимоги, які висуваються до текстів розпорядчого характеру: стислість і точність викладення інформації, виключення подвійного тлумачення; складання, по можливості, простих, таких, що розглядають одне питання, документів; структуризація тексту документа, поділ його на умовні смислові частини: вступ, основна частина, висновок; широке використання трафаретних і типових текстів при описі ситуацій, що повторюються.
Акцентовано увагу на такому важливому компоненті мовної політики, як оптимізація текстів, під якою розуміється пошук оптимального (найкращого) формату системи текстів як на рівні структури правових текстів, так і на рівні мовних засобів. Факторами мовної політики визнано поліетнічність і двомовність, коли питання співвідношення мов за їх комунікативними функціями та особливостями вживання в різних сферах соціального життя тісно пов’язане з механізмами політичного управління, національної узгодженості та стабільності. Важливим інструментом мовної політики є закон про мову. Запропоновані Верховною Радою України законопроекти можуть стати основою нового конструктивного мовного законодавства України, проте потребують термінологічного доопрацювання і вдосконалення, а також конкретизації механізму притягнення до відповідальності в разі порушення мовного законодавства.
Позитивною визнано мовну політику у сфері права зарубіжних країн. Перспективною для України названо практику співпробітництва правників та лінгвістів, що існує в Канаді, Німеччині, Чехії і направлена на підготовку лінгвістично стрункої, технічно грамотної сучасної правової бази. Увагу акцентовано на забезпеченні умов діяльності установ, комітетів та відділів, що займаються лінгвістичними експертизами, термінологічним плануванням і консультуванням з лінгвістичних проблем; проведення для працівників практичних органів навчальних семінарів з термінологічних, стилістичних, технічних питань; видання збірок-рекомендацій щодо юридичних термінів, конструкцій і кліше, оптимальних для побудови тексту відповідного документа.
Визначено необхідність формування самостійного напряму оптимізації текстів, завдання якого полягатиме в розробленні правил їх укладання щодо конкретних видів правозастосовних актів з урахуванням усіх рівнів мовної організації і можливих способів укладання текстів. Особливо підкреслюється необхідність одностайності при створенні правових словників та розвитку терміносистем.
|