1. Історико-книгознавчі студії з історії українського видавничого руху становлять важливий аспект дослідження періоду консолідації нації, допомагають осягнути визначальні рушії національного руху, з’ясувати роль його чільних постатей. Видавничий рух кінця ХІХ ст., з одного боку, засвідчив про визрівання нової фази в розвитку української культури, а з іншого – став потужним інструментом національно-політичного руху в Україні. Долаючи суворі поліцейсько-бюрократичні заборони та репресії проти всього українства, друковане українське слово стало новітнім засобом поширення культурних ініціатив і, що не менш важливо, політичної боротьби в умовах бездержавності нації. Без потужної друкованої продукції – видання книжок та періодики – був би неможливим перехід національного руху в Україні, і зокрема, в Галичині, на початку 90-х років ХІХ ст. в свою завершальну, політичну фазу, коли творилися політичні партії, а нація почала усвідомлювати необхідність боротьби різними способами за державну незалежність. 2. Сформувавшись упродовж 70-х – 80-х років ХІХ ст. як письменник, вчений, громадський діяч та видавець, І. Франко вже у 1890-х роках, які стали і новим етапом його книговидавничої діяльності, від дещо однобічного захоплення соціалістичними теоріями перейшов до глибшого вивчення основних здобутків світової духової культури. І. Франко сформував власне бачення завтрашнього дня для свого народу, що й привело його в коло головних організаторів Русько-української радикальної партії. І. Франко став визначним громадським діячем і політиком, а його видавничу діяльність було спрямовано на практичне впровадження в життя та поширення в народі власних світоглядних позицій. І. Франко був одним із чільних представників демократичної програми культурного й економічного розвитку українського народу, який прямував до політичної свободи. 3. Передумови розквіту книговидавничої діяльності І. Франка в 90-х роках ХІХ ст. – 10-х років ХХ ст. було закладено у 80-х роках ХІХ ст. І. Франко тоді готував до друку літературну спадщину О. Шухевича, наукові та публіцистичні твори В. Навроцького, формував свій індивідуальний підхід до проблем текстології, комплектування й добору матеріалу, коментування, набував досвіду редактора, який згодом використав, працюючи в Науковім Товаристві імені Шевченка у Львові. Науковий і редакторський талант І. Франко найбільше проявив у підготовці до друку, власне кажучи, академічних Зібрань творів С. Руданського, Ю. Федьковича, Т. Шевченка (“Кобзар” у двох томах, 1908). Стверджуємо і захищаємо тезу, що редагування тоді не було відділено від видавничого процесу, навпаки - було його невід’ємною складовою, а І. Франко репрезентував саме такий етап видавничого процесу в Україні. Редактор як окрема ланка між автором і видавцем з’явився пізніше, що було великою мірою знаком зародження тоталітаризму. Відокремлення автора і видавця редактором від безпосередньої участі в підготовці книжки навряд чи має якісь позитивні моменти і дає користь читачеві. 4. Особливо значущою була роль І. Франка у видавничій діяльності Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Розпочавши співпрацю в Товаристві ще до його реорганізації в Наукове (1892), І. Франко був одним із творців нового статуту НТШ, брав участь у роботі редколегії часопису “Зоря” (1883–1886), в перетворенні його в загальноукраїнський журнал “Літературно-науковий вістник”. Починаючи з першого тому (1895), І. Франко активно публікував свої матеріали в головному науковому періодику – “Записках НТШ”, був учасником і творцем інших наукових серій Товариства: “Етнографічного збірника”, “Матеріалів до української етнології”, “Українсько-руського архіву”, спеціалізованих видань комісій і секції НТШ. Вплив І. Франка на наукові програми НТШ, свідчить, що він став одним із провідних творців сучасної йому гуманітарної науки. 5. І. Франко був одним із засновників і найактивнішим автором, перекладачем і редактором потужного галицького видавництва – “Українсько-руської Видавничої Спілки” (діяла з 1899 р.). Саме тоді, на зламі століть, він розпочав видавати в УРВС низку томів власної поезії та белетристики, далі – десятитомник драм В. Шекспіра в перекладі П. Куліша, корпус “малої прози” (спочатку накладом А. Хойнацького, а далі – УРВС) та чимало інших авторських і перекладних праць. Загалом І. Франко був причетний до видання
88-ми серійних та позасерійних видань УРВС. У своїй останній повісті “Великий шум” він дав своєрідний екскурс в 1848 р., а історія з виданням твору в Києві за редакцією М. Грушевського є оригінальною бібліологічною студією й додає невідомі штрихи до біографії письменника. 6. Одним із найяскравіших проектів І. Франка в УРВС стало видання антології української лірики від смерті Т. Шевченка – “Акорди” (Львів, 1903), що максимально широко відобразило розвиток жанру за півстоліття, справжнього шедевра українського друку ХХ ст., на жаль, недооціненої досі українськими культурологами з літературного і мистецького боку. До такого висновку підводять порівняння “Акордів” із чужоземними антологіями того часу: польськими, австрійськими, німецькими та болгарськими аналогами. Щодо цієї книжки здійснено низку досліджень із царини бібліологічного краєзнавства, оскільки вона є унікальним українським друком свого часу. 7. Дослідження поеми І. Франка “Мойсей” (1905) уможливили встановити реальний час задуму її написання. Було відкинуто, як науково неспроможну, версію підрадянського франкознавства, нібито поява твору зумовлена революційними подіями 1905 р. в Російській імперії. Не витримала критики теза, що ідея написання поеми з’явилася після зустрічі І. Франка з творцем теорії новітнього сіонізму Т. Герцлем у Відні 1893 р. Цілком вірогідні дже-рела свідчать: задум написати “Мойсея” виник у письменника принаймні на півроку раніше, під впливом дискусії про творчість К. Устияновича, що відбулася влітку 1892 р. під час гостини в о. Сильвестра Лепкого в с. Жукові на Бережанщині. Перший поетичний прояв цього задуму бачимо – хай би яким дивним це здалося – у другому виданні “Лиса Микити” (1896). 8. Книгознавчі студії над контроверсійною книжкою невідомого автора “Wielka utrata” з передмовою І. Франка переконують, що цей його видавничий проект (від розшуку рукопису драми псевдо-Міцкевича до його друку) був своєрідним покаянням за статтю “Ein Dichter des Verrates” (1897). Український поет, мабуть, і справді не мав рації, коли, висловивши низку слушних міркувань з приводу тенденційних спроб А. Міцкевича знайти виправдання для зради в деяких своїх творах, далі говорить про відбиток ідей валленродизму у всій творчості польського пророка. І. Франко не врахував романтичного, побавленого будь-якого раціо, світогляду А. Міцкевича, Поема “Wielka utrata”, як тепер доводимо, таки не належить перу А. Міц-кевича, хоча І. Франко наполягав на протилежному. Спроба встановити її гі-потетичних авторів дала досить оригінальні результати. Автором най-імовірніше був учасник подій 1830–1831 рр., і, попри художню недос-коналість, поема відображає настрої частини польського суспільства, має виразне антицарське спрямування, є своєрідним історико-психологічним документом тих часів, ще чекає на неупереджених українських і польських дослідників, зокрема істориків. 9. Книгознавчий, бібліографічний та джерелознавчий аналіз видавничої продукції І. Франка свідчить про те, що він був лідером видавничого процесу свого часу, що видання, які він готував і видавав для свого народу, мали широку видавничу гаму, відрізнялися від видань сучасників ступенем проникнення у відображення психологізму літературних творів, джерелознавчою глибиною наукових праць, естетикою і якістю оформлення книжки. І. Франко не припиняв творчого процесу і видавничої діяльності навіть під час своєї хвороби і в останніх, до певної міри тенденційних, працях того часу (“Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.”, “Причинки до історії України-Руси”, “Wielka utrata”) подав низку важливих історичних фак-тів та думок, актуальних для сучасних наукових студій. 10. Видавничі серії Івана Франка: “Дрібна бібліотека”, “Наукова бібліотека”, “Літературно-наукова бібліотека” (“мала” і “нова” серії), “Хлопська бібліотека”, “Універсальна бібліотека”, “Міжнародна бібліотека”, “Всесвітня бібліотека - 107 назв книжок загальним накладом понад 160 тис. примірни-ків) – показали, що це справді видання нового типу, вони підтримували основні європейські тенденції того часу (серія “Reclam Univesal Bibliothek” заснована 1867 р.), кожна з серій мала чітке читацьке призначення (серія «Хлопська бібліотека», наприклад, була агітаційним виданням РУРП – пер-шої української політичної партії, членом-засновником якої був І. Франко), правили й пізніше за взірець для подальшої активізації видавничої справи в Галичині (видавці Є. Олесницький, Д. Лукіянович, Ф. Федорців, І. Калино-вич, Я. Оренштайн та ін.). 11. Талановитий книговидавець, один з організаторів видавничої справи в Україні, І. Франко залишив низку праць, де проаналізував і культурологічне, і політичне значення наддніпрянської та галицької періодики другої половини XIX ст. Отже, І. Франко був також істориком розвитку українського видавничого процесу та теоретиком видавничої справи, а його стаття “Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва” є зразком проблемного підходу і до тематики книговидання, і до його практичної реалізації через наявні тоді в Галичині українські видавництва. І. Франко започаткував нові напрямки книгознавчих та бібліотекознавчих досліджень, опублікувавши на початку ХХ ст. на сторінках періодичних видань праці, в яких виклав теоретичні засади текстології над рукописною та стародрукова-ною книжкою, показав взірці збирання кінцевих записок, записів проти книгокрадів та марґіналій з манускриптів та стародруків. Його праці з цих питань складали основи українських бібліологічних досліджень. Практична видавнича діяльність І. Франка, особливо в досліджуваний період, формували основи репертуару української книжки на багато десятиліть вперед. Він заклав також фундамент бібліографознавчих та бібліотекознавчих студій в українській гуманітарній науці. 12. Книгознавчі дослідження над видавничою діяльністю І. Франка, його методи нелегального видання і кольпортажу друкованої продукції на терени Російської імперії дозволили дисертантові пристосувати і впровадити у книгознавство термін контрафакція (друк книжок із заздалегідь неправиль-ними вихідними даними), а студії над шедеврами українського друку ХІХ – початку ХХ ст., зокрема над низкою унікальних з боку поліграфії та інтро-лігаторського мистецтва (збірок І. Франка «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», шедевра українського друку ХХ ст. – антології «Акорди») – впровадити термін бібліологічне краєзнавство - що означає пошук, фіксацію у публічних бібліотеках, приватних книгозбірнях книжок, які мають особливе значення для культури народу, та публікацію результатів таких студій. 13. Хоч І. Франко спеціально не сформулював власних книгознавчих концепцій і не вживав термінів книгознавство, бібліологія, його практична видавнича діяльність та книгознавча концепція, яку він сповідував від перших своїх серійних видань через співпрацю в НТШ та УРВС, з видавцями наприкінці свого життя, зводилася до: а) прагнення наситити книжковий ринок доступними для широких кіл українського населення україномовними книжками з усіх сфер гуманітарної науки, причому це мали бути кращі зразки української літератури та переклади вершинних здобутків світової літератури, популяризація європейської суспільно-політичної думки; б) врахування інтересів читачів, а зі зростом їх числа – інтегрування зацікавлень читацьких кіл до україномовних книжок і періодики; в) розширення репертуару української книжки за рахунок власної літературної та наукової творчості, заохочення до літературної праці сучасників, особливо молоді; г) ретельне редакторське опрацювання творів, упорядкованість розміщення матеріалу, оснащення видань супровідним матеріалом та науковим апаратом; ґ) якісний підбір матеріалу та автури з усіх етнографчних територій розселення українського народу, відсіювання слабших творів та недоброякісних перекладів з чужих мов; д) акцентування видавничих програм на національних інтересах, підвищенні освітнього рівня читача; е) орієнтація на соборність українських земель, а в цьому напрямку – на зближення мовних особливостей галицького та наддніпрянського варіантів української мови і формування загальноукраїнської літературної мови; є) творення видань, які б рівнем поліграфії та художнього оформлення відроджували видатні здобутки давньої української книги і залишилися видатними пам’ятками свого часу (антологія “Акорди” та ін.); ж) рекламування власної друкованої продукції в українській та іноземній (польській, німецькій, чеській, угорській та російській) періодиці. 14. Своєю сорокарічною письменницькою, науковою, громадсько-полі-тичною та видавничою діяльністю І. Франко впливав на розвиток політичних й культурних процесів на етнічних українських землях. Теоретичні та прак-тичні засади книговидавничих ідей І. Франка, його активна видавнича діяль-ність започаткували нові шляхи і напрямки у видавничій справі українського народу. За його безпосередньої участі побачили світ нового типу книжкові серії та окремі книжки, розгорнуто значні наукові проекти, які до нашого часу не тільки не втратили своєї вартості, але є зразком для сучасних гуманітаріїв за змістом і формою. Видавнича діяльність І. Франка відіграла важливу роль у формуванні політичної свідомості, активізації національно-визвольного руху, структуруванні українського суспільства, у зростанні осві-ченості українського народу, була значним внеском у громадсько-політичне та суспільне життя України. |
