Проблема свавілля ставиться і розглядається в історії європейської філософії на всіх її етапах.
Перші кроки до розуміння цієї проблеми були здійснені мудрецями античних часів. Саме вони зацікавились такими питаннями як: що таке воля? що таке свобода? свобода і свавілля – це одне й те саме поняття? Саме вони почали висловлювати ідеї про зв’язок свободи зі знанням, розумом, а свавілля – з чуттєво-емоційними виявами людини. У лоні теологічного світобачення дійсності обґрунтовуються концепції свободи волі, свободи вибору, “свободної свавільності людини”, автономії волі. Окреслюються два підходи до розгляду питання про те, що у людини переважає інтелект над волею, чи воля над інтелектом. З’являються перші спроби позитивного тлумачення поняття свавілля, його ролі в діяльності людей. Через призму матеріалістичного бачення реальності філософи Нового часу говорять про свободу і свавілля як родові, соціальні феномени, що можуть нести в собі і позитивні, і негативні наслідки. Проте, будь-які визначення волі, якими б свободними чи свавільними вони не здавалися, на їх думку, є причинно-обумовленими. Тому єдиним шляхом звільнення людини може бути пізнання необхідності. В умовах суперечки з детермінізмом, розв’язуючи проблему свободи волі (через встановлення антиномії свободи, через діалектичне піднесення волі самої себе до мислячої волі, через переконання, що емпіричне і теоретичне, чуттєвість і розум, свавілля і свобода як протилежності не просто існують паралельно, а проникають, заміщують і доповнюють одна одну), представники німецької класичної філософії, критикуючи або розвиваючи далі погляди попередніх мислителів, висунули ряд нових ідей, поглядів і визначень: проголошується, що причинність за законами природи не є єдиною причинністю, а слід припустити ще й свободну причинність; формулюється принцип автономії волі, згідно з яким ніщо зовнішнє, ніякі авторитети не можуть служити законом для окремої волі; обґрунтовується положення про те, що свобода і свавілля є властивостями волі; з’являються суперечливі погляди на свободу і свавілля: з одного боку, свобода і свавілля розглядаються як діалектично взаємозв’язані складові і, навіть, припускається, що свавілля є необхідним моментом свободи, а з іншого боку, свавілля і свобода постають як окремі протилежності, де перша повинна бути якщо й не відкинутою чи запереченою, то обов’язково подоланою; даються дефініції свавілля; розвивається ідея про можливість розриву в ланцюгу детермінованих зв’язків, про здатність людини самостійно започатковувати новий ряд подій. Однак, німецька класична філософія реалізує до кінця стару концепцію свободи – зведення людини до чисто розумної істоти. З такою позицією докорінно не згідні представники екзистенційної філософії. Ні кантівський закон, який стоїть над усім, ні гегелівська система, яка нав’язує індивіду “диктатуру загального” – їх не задовольняє. Не влаштовує їх і визначення людини тільки як мислячої істоти. Вважаючи особистість особливою духовною реальністю, до якої не можна застосувати жодний закон, адже кожний закон є примусом, екзистенціалісти особливу увагу звертають на феномен свавілля людини. Саме з ним вони зв’язують незалежність, самовизначеність, вольність. Пересічній людині зробити це важко або й неможливо, впевнений Ф. Ніцше, й тому створює філософську концепцію про надлюдину, наділивши її безмежною волею до влади і всілякими виявами свавілля, засуджуючи в ній такі властивості як слабкість, втомленість, смиренність, скромність, слухняність, здатність до співчуття, релігійність, моральність взагалі, відсутність свавілля і свободи в діях, песимізм, нігілізм тощо та підтримуючи такі, як жадання влади, чуття сили, саму силу, опір, нескуту волю, надмірність пристрастей, мужність, могутність, суворість, непоступність, егоїзм, спонтанність тощо. Спостерігаючи, як людина сьогодення “втікає” від свободи, будучи занепокоєними руйнацією цілісності особистості, втратою нею свого “Я”, а з іншого боку, втративши віру у гранднаративи минулого, філософи постмодерну висловлюють стурбованість станом свободи особистості в постіндустріальному, інформаційному суспільстві. Однак, вони вірять, що перебуваючи на “перехрестях” різних дискурсів, вона все ж спроможна вчиняти “опори”, створювати “локуси свободи”, а також за власною волею, відповідно до своїх бажань зіштовхувати, схрещувати, клонувати різноманітну мову та соціальні ролі, здійснюючи тим самим практику вільної реконструкції. Виходячи з дослідження генези поняття свавілля в західно-європейській філософській традиції, аналізу різних філософських підходів до визначення його змісту, логіко-генетичних зв’язків та ролі, також встановлено, що:
– Природа поведінки людини як соціального суб’єкта обумовлена її волею, тобто зв’язана не з зовнішньою детермінацією, а зі свободою волі, свободою вибору. Воля має здатність до будь-якого свого визначення, в кожний момент може реалізувати цю можливість, обмеживши себе певним конкретним визначенням. В той же час, на грунті тих самих підстав, вона може зняти з себе це обмеження і повернути собі первісний стан. Саме в цьому процесі переходу волі з одного в інший стан і виникають феномени свавілля і свободи. – У кожній з відомих концепцій свободи прослідковується наявність зв’язку свавілля з свободою. Спроби однозначно протиставити, відділити свавілля від свободи призводить до її однобічного і спрощеного трактування. Тому свавілля, за певних умов, не є тим, що окремо протистоїть свободі, що повинно однозначно, в будь-якому випадку бути заперечене свободою, воно може підніматися, підноситися, сублімуватися до її вищого ступеня. – Крім відомої негативної ролі, яку містить у собі свавілля, слід виокремлювати його і позитивну роль та значення. Свавілля допомагає людині не втратити власне “Я”, зберегти свою особистість, індивідуальність, значущість, самовладдя, підтримувати в активному стані хотіння (бажання) і є джерелом, рушійною силою вчинків. Йому належить провідна роль у забезпеченні прийняття рішення волею, роли розум вагається (тобто воно виступає знаряддям “розрубування вузлів”). Воно може бути однією з невід’ємних умов творчості, наукового пізнання і взагалі продуктивної діяльності, потрібним моментом у самовизначенні, самоствердженні та самоактуалізації індивіда. Присутність феномену свавілля у структурі особистості дає можливість їй мислити, актуально переживати те, від чого вона залежна, чому вона себе протиставляє. Воно потрібно їй, щоб не перетворитися в Боголюдину (від мене залежить усе), або в останнього конформіста (від мене не залежить нічого). |
