Наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке до цього часу не було предметом спеціального дослідження. Отримала певний і комплексний розвиток історіографія запропонованої теми дослідження, узагальнено і проаналізовано питання інтеграції в НАТО країн Центрально-Східної Європи, колишніх членів Організації Варшавського Договору, та колишніх радянських республік Балтії, відстежений процес євроатлантичної інтеграції України. Вирішення даної проблеми стало можливим завдяки розв'язуванню таких завдань: проаналізовано основні передумови зміни стратегії НАТО наприкінці XX століття у контексті визначення її ролі в розробці побудови нової архітектури європейської безпеки та встановлено механізми здійснення реалізації нових відносин Альянсу з пострадянськими країнами Європи; оцінено вплив розширення НАТО щодо безпеки на європейському континенті з врахуванням відповідних військово-політичних змін та інтересів держав цього регіону; узагальнено досвід трансформації оборонної сфери країн Центрально-Східної Європи і Балтії на їх шляху до Північноатлантичного альянсу; розкрито геополітичні передумови вибору Україною стратегії євроатлантичної інтеграції, проаналізовано історію відносин, сучасний стан, головні тенденції розвитку співробітництва між Україною та НАТО. Комплекс методів, що був використаний для вирішення завдань дисертаційного дослідження, дозволив отримати наукові результати, які зосереджені в таких положеннях: 1. Процеси світового розвитку останніх років, зокрема на європейському континенті – глобалізація, руйнація двополюсного світового порядку, чисельні воєнні конфлікти на ґрунті етнічної і релігійної непримиренності та сепаратистських ідей, зростання міжнародної злочинності, нелегальна міграція, незаконний продаж зброї та особливо небезпека масштабних терористичних актів з використанням зброї масового ураження – призвели до появи нових викликів і загроз, а внаслідок цього до нових підходів у вирішенні проблем національної безпеки будь-якої країни. Такі зміни клімату безпеки в Європі потребували створення нової архітектури європейської системи безпеки і визначення в ній місця Північноатлантичного альянсу. 2. Входження Польської, Угорської та Чеської республік до Північноатлантичного альянсу було однією з найголовніших подій в історії країн Центрально-Східної Європи у середині 90-х р. ХХ ст. Досвід цих країн щодо вступу до НАТО відмінний від досвіду інших країн, які до того приєдналися або мали намір вступити до цього блоку, тому що "перша хвиля" розширення Альянсу передусім була політичною подією, котра вимагала політичної рішучості як з боку країн-претендентів, так і з боку керівництва Північноатлантичного альянсу. Великою мірою вступ Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО був політичним авансом для майбутніх країн-претендентів на вступ, бо зрозуміло, що у військовому розумінні нові члени НАТО не "дотягували" до натовських стандартів в оборонній сфері. 3. Приєднання Польщі, Угорщини та Чехії до Північноатлантичного альянсу був всеосяжним, комплексним процесом, політичні, економічні та оборонні складові якого однаково важливі. Інтеграція ґрунтувалася на засадах демократії, на спільних цінностях і взаємних інтересах, що визначали критерії вступу до НАТО. 4. У процесі інтеграції до Північноатлантичного альянсу Польщі, Угорщини та Чехії виявилося, що поряд з політичними і законодавчими напрямками, важливе місце посідає військовий напрям – поглиблення інтероперативності і сумісності їх збройних сил до стандартів і процедур Альянсу, виконання якого є довготривалим і витратним процесом. Процедура вступу цих країн до НАТО не завершила процес інтеграції оборонних систем Республіки Польщі, Угорської Республіки та Чеської Республіки з військовою системою Альянсу, тому що до дня вступу зазначені країни виконали лише основні вимоги, натомість багато завдань серед узгоджених у рамках планування військового будівництва вимагали вирішення і реалізації в наступні роки. Процес адаптації збройних сил цих держав до стандартів НАТО у плані їх технічного переоснащення був неминучий. Це вимагало враховувати не тільки наявні потреби, але й реальні можливості кожної держави. Саме тому, він потребував доволі тривалого часу. 5. Вирішуючи проблеми гарантування національної безпеки, країни "другої хвилі" розширення НАТО обрали курс на приєднання до цієї організації, яка об’єднує країни, що дотримуються принципів демократичного державного устрою, ринкової економіки і свободи особи. Членство в Альянсі стало одним із пріоритетних напрямів оборонної політики цих держав, тому що означало повернення їх геополітичної та суспільної ролі на європейському континенті і водночас зміни у внутрішньодержавному ладі і в суспільстві. Вони перестали бути посткомуністичними країнами, в яких відбувалися важкі процеси трансформації, і завдяки євроатлантичній інтеграції стали державами, що взяли на себе частину відповідальності за майбутнє Європи. 6. Стратегічний зовнішньополітичний курс країн-претендентів на інтеграцію в європейський політичний, оборонний, правовий простір і перспективне приєднання до Північноатлантичного альянсу характеризувався послідовністю й цілеспрямованістю. Всі зусилля країн-претендентів було спрямовано на виконання розробленого на той час Плану діяльності кандидатів до вступу в НАТО. У свою чергу, здійснення цього Плану дозволило підвищити обороноздатність країн-претендентів та боєготовність національного війська, що наблизило їх до головної мети – інтеграції у Північноатлантичний альянс. 7. Підготовка і вступ до НАТО країн: Болгарії, Румунії, Словаччини, Словенії та колишніх радянських республік Балтії у "другій хвилі" розширення Альянсу спричинили найбільшу трансформацію держав-претендентів з часу набуття незалежності, а членство в НАТО вирішально вплинуло на їх міжнародну позицію, внутрішній політичний, економічний, оборонний розвиток, сприяло зміні їх законодавчої системи тощо. Військова й оборонна політики цих держав відбудовувалася відповідно до загальноєвропейської системи колективної безпеки. Вони були скеровані на розвиток добросусідських відносин і базувалися на двох взаємодоповнювальних і щільно пов'язаних один з одним принципах: самостійна оборона, яка спирається на національні збройні сили, і укріплення міжнародного військового співробітництва, яке скеровано на гарантування європейської безпеки. 8. Суспільно-інформаційну політику країн-претендентів на вступ до НАТО було спрямовано на те, щоб забезпечити достатню поінформованість та підтримку громадськістю членства країн в НАТО та цілей Альянсу, що істотно вплинуло на досягнення стратегічної мети зовнішньої політики зазначених держав. 9. Реалії сьогодення свідчать, що із погляду на наявні транснаціональні загрози, на рівні окремої держави ефективно протидіяти цим викликам досить важко, особливо з огляду на рівень економічного і технологічного розвитку тої чи іншої країни. Саме тому членство України у Північноатлантичному альянсі або іншому військово-політичному блоці може бути оптимальним рішенням у сфері захисту національних інтересів держави, оскільки сьогодні НАТО є майже єдиним активним фактором формування загальноєвропейської безпеки. Врахувавши досвід Польщі, Угорщини, Чехії та держав Балтії щодо вступу в НАТО Україна дістане можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які не тільки стосуються її національної безпеки, але й створюють сучасну архітектуру безпеки на європейському континенті в цілому. Питання про членство в НАТО або інших військових організаціях повинно бути для України такою проблемою, яка вирішуватиме стратегічні завдання у сфері національної безпеки держави. 10. Без широкої суспільної підтримки вступ України до НАТО є неможливим. Така підтримка має забезпечуватись утвердженням сучасних національних ідеалів, поширенням серед широких верств громадськості сучасних знань щодо основ безпеки в умовах глобальних викликів і загроз, поліпшенням обізнаності населення України про діяльність НАТО. Це змушує ретельніше проаналізувати перешкоди, що існують на шляху до НАТО та можливі варіанти їх подолання. Інформаційне забезпечення політики євроатлантичної інтеграції вимагає істотної модернізації Збройних Сил України. Сьогодні недостатньо лише інформаційних повідомлень, газетних статей, телевізійних сюжетів, які висвітлюють діяльність Альянсу і політику держави щодо євроатлантичної інтеграції. Потрібна не тільки об'єктивна інформація про НАТО, а робота з цільовими групами населення, що враховує й регіональні особливості нашої країни. |
