У висновках узагальнено результати теоретичних та практичних досліджень, що випливають із теми дисертації. На підставі проведеного дослідження проблеми ірраціонального пізнання в історії української філософської думки можна зробити наступні висновки: — Проблема ірраціонального пізнання має свої витоки у філософії античності. Сократ звертає увагу на ірраціональне, внутрішнє, духовне начало, яке виявляється досконалішим від тіла, безсмертним і дарує людині індивідуальність, окремішність, неповторність. Платон наділяє людську душу незвичайними пізнавальними здатностями, виділяючи особливе інтуїтивне пізнання, яке є внутрішньою потребою душі, своєрідною внутрішньою напругою. В античності пізнання та самопізнання досягається через апатію, атараксію, втечу від світу, страждань і хвилювань, в зосередженні на власній ірраціональній суті. Християнство пропонує символічне пізнання, а також самопізнання та пізнання трансцендентного Бога через глибоку внутрішньо-моральну роботу, містичний стан, екстаз, надприродне божественне «осяяння» й «одкровення». «Вдивляння» у себе дає змогу людині піднести душу над тілом і розчинити її у Єдиному – це дарує їй щастя й вічне блаженство. У ці «темні віки» утверджується релігійно-ірраціональне пізнання через глибокі релігійно-містичні емоції й віру. Доба Відродження визнає людину цілісною істотою із багатим внутрішнім духовним світом. Пізнання внутрішніх етично-моральних засад є необхідною умовою самореалізації людини та осередком пізнання, яке досягається через «натхнення» і глибоку віру. У добу Нового часу Блез Паскаль мислить «серце» наділеним особливою пізнавальною здатністю – «інтуїцією серця», яка відчуває, відає і керує усім тим, що виходить поза межі розуму. В епоху Просвітництва Джордж Берклі єдиним джерелом пізнання вважає чуття, які наповнені духом, а Давид Юм – внутрішнє сприймання. Німецька класична філософія у проблему пізнання вносить ідею інтимного спілкування людини з Абсолютом. Пізнання дарує людині волю, свободу, вихід у трансцендентне. Кант апелює до людського «серця» у якому містяться глибокі моральні засади і щира віра, які є провідниками людського життя. Німецькі романтики особливим засобом ірраціонального пізнання вважають символи, а романтична іронія є проявом свободи людського духу, вона звільняє людину від прив’язаності до власної обмеженості й дозволяє вийти «поза межі», відчути свободу і заглибитись у свою самість. «Філософія життя» (Шопенгауер, Дільтей, Ніцше, Бергсон) – це суцільний «бунт проти розуму», звернення до ірраціонального із акцентом на сфері несвідомого. Екзистенціалісти та персоналісти доводять, що людина є неповторною екзистенцією, із особливим особистісно-духовним існуванням і пізнання самої себе дарує можливість осягнення нескінченності та вічності буття. Отже, від античності і до сьогодення ірраціональне пізнання перебуває в колі зору західноєвропейських мислителів, хоча ця традиція в силу об’єктивних та суб’єктивних обставин в західноєвропейській філософії простежується слабше, ніж раціональне пізнання. — Особливості українського національного світосприйняття, які базуються на геополітичному, соціально-історичному, культуро-морфологічному, соціопсихічному, расовому та ін. чинниках, формують унікальні особливості української психіки та українського світоглядного характеру із більшою увагою до внутрішнього світу людини, ніж до зовнішнього, потягом до проблем духовного буття, моральним переживанням буття. Зокрема, українська психічна структура визначається тяжінням до екзистенційно-ірраціональної компоненти, здатністю слухати «несвідоме», «притаєністю», «відступом у себе», а звідси й надзвичайною емоційністю, сентиментальністю, самозаглибленістю, чуттєвістю, ліричністю, філософічністю, естетичністю та кордоцентричністю – зосередженням довкола серця. Звідси - домінування в українській філософській культурі ірраціональних способів пізнання людини та світу, тяжіння до східного типу ментальності і не сприймання логіко-дискурсивної орієнтації та крайнього раціоналізму. Міфологічний світогляд та надзвичайно багата прадавня природно-народна релігія праукраїнців поглиблюють уявлення про граничні підстави людського буття, сприяють загостренню уваги до власного ірраціонального начала, яке вважається вічним, спонукають до глибокого самопізнання і пізнання трансцендентності світу, через занурення у власну душу, первісну віру і містично-магічні обряди. — Християнство в Києворуську добу посилює увагу до ірраціонального пізнання. Центром смислової ваги стає надприродне начало – трансцендентний Бог, а людина постає не просто одушевленою «річчю у природі», але й наділяється божественною часточкою - духом, відтак, пізнання стає пошуком Бога у власній ірраціональній суті, людина вчиться дбати про вдосконалення духовного світу; звільнення душі від гріховної плоті, виправлення її шляхом пізнання Бога істинною вірою, концентрованою інтуїцією, молитвами, дає змогу людині вийти за межі буденного світу. У процесі пізнання акцентується на містичності, трансцендентності, символічності, привертається увага до «серця», яке зводить воєдино чуття, волю і розум людини, є джерелом «провіщення» та осягнення істини. Це простежується в давньоруських мислителів - Іларіона, Ф.Печерського, Нестора і Никифора, В.Мономаха, К.Смолятича, Л.Жидяти, К.Туровського, Д.Заточеника та ін. Християнство привертає увагу до Слова, яке виступає містичним символом, загадковим знаком, трансцендентним відображенням Творця. Пізнаючи через символіко-трансцендентне бачення, ірраціональну, сокровенну, загадково-містичну істину Слова, людина, таким чином спілкувалася із Богом. У епоху середньовіччя поширення в українській духовно-християнській культурі ідей неоплатонізму та ареопагітизму, представлених вченням «ісихазму», зменшує роль раціонально-вольового чинника, а вивищує емоційно-почуттєвий, ірраціональний, спрямовує людину «всередину» себе, на пізнання й осягнення самої себе, яке можливе через екстаз, натхнення, містичну інтуїцію, мовчання – сердечну бесіду з Богом. Такий шлях сходження людини до Бога через самозаглиблення та самопізнання сповідувала й утверджувала у середньовічному суспільстві «плеяда афоністів» (І.Вишенський, Й.Княгиницький, Й.Почаївський, Віталій з Дубна, І.Копинський), а також острозькі діячі, які великого значення надавали самопізнанню із надприроднім, містичним «осяянням». Д.Туптало, К.Сакович, М.Смотрицький, П.Могила підкреслювали «двонатурність» людини, вивищуючи її ірраціонально-духовне начало, центром якого вважалось «серце». Саме у «серці» відбувається процес пізнання - вищий містичний момент, коли людині відкривається Істина і трансцендентний Бог, який і є нею. — Барокове мислення витворює новий ірраціонально-екзистенціально-персоналістський світогляд: акцентовано вагомого значення набуває релігійна традиція, яка утверджує людину не тільки як особистість, але і як духовного індивіда, тому проблемі ірраціонального пізнання і самопізнання приділяється значна увага. Людина виявляється здатною піти із зовнішнього світу, і заглибитись у власне ірраціональне начало, у власну екзистенцію, щоб оволодіти собою, позбавитись «залежності», «обмеженості», «замкненості». Лише внутрішня, духовна людина є вільною, здатною на самореалізацію. «Серце» виступає символом духовності, безоднею духу та любові, джерелом глибокого морального діяння, спілкування і єднання із Богом, відкриває новий, непізнаний, «надприродний», «надрозумний» світ буття, пізнати який і цілісно осягнути можна не раціональним, а ірраціональним шляхом. — В класичній українській філософській думці особлива увага звертається на духовну природу людини, яка є джерелом моральних діянь, внутрішнє життя стає центром світобудови та ареною людського пізнання. Григорій Сковорода доводить, що в основі буття лежить ірраціональне, що є незбагненним для раціо. Усвідомлення граничних підстав людського буття, пізнання його незвіданої природи відкриває людині шлях до щастя, дозволяє їй опанувати собою, відкрити свою «самість», яка робить людину індивідуальною, своєрідною, незалежною від зовнішнього світу. Самопізнання і богопізнання досягається надзвичайними зусиллями, релігійно-ірраціональними, містичними переживаннями, які виносять людину за межі її власного єства і наближають до Бога. Особливим джерелом і засобом пізнання є «серце» – осереддя внутрішньої невидимої натури і душевного життя людини, у якому через містичне передчуття, «натхнення», «екстаз» людині відкривається ірраціональне, позасвідоме бачення світу і вихід у вищі сфери буття. Особливими ірраціональними засобами пізнання виступають символи і смиволіко-образні утворення, які утаємничують інформацію про світ і потребують глибокого інтуїтивно-містичного розшифрування та ідея «спорідненої праці», яка є покликом внутрішньої суті, істинним вираженням людини, її самоствердженням та основою життєдіяльності. — Романтики вивищують самоцінність людської особистості завдяки її неповторній душевно-духовній природі. М.Гоголь справою життя кожної людини вважає пізнання власної ірраціональної сутності, Бога та й усього ірраціонального буття – це речі, які мізерний розум осягнути не може, вони відчуваються лише глибиною душі, сльозами, молитвами, це справа «усіх сил душі», осереддям, «внутрішнім оком» яких є незвідано-загадкове «серце». Проблема пізнання піднімає проблему екзистенційності людського існування. У «межових ситуаціях» людина відкриває себе, прозріває у середині себе, усвідомлює себе, світ довкола себе та істинність свого буття. є або «живою», або «мертвою» душею. М.Костомаров засобами естетично-морального відтворення людини, які вивертають назовні усю її ірраціональну «прихованість», виокремлюють кожен народ із загалу, визначають його «окремішність», вважав рідну пісню, слово. П.Куліш пропонує «хутірську філософію», яка найближча до людської «внутрішності» і співзвучна людському серцю. Т.Шевченко у центрі всього буття ставить людину, яка живе серцем, душею, внутрішнім духом, яка не втрачає своє особистісне «Я», через дух, духовність з’єднує себе з нацією, природою, космосом, Богом. О.Потебня вважає мову діяльністю духу, енергією, яка є своєрідним ірраціональним засобом пізнання народу, головною ознакою і символом нації. П.Юркевич розробляє «філософію серця», вносить у неї особливий духовний зміст, де «серце» є осереддям духовного, морального і тілесного життя людини, основою її ірраціонального начала, містилищем усіх пізнавальних дій душі. Самопізнання – споглядання себе внутрішнім «самозадивлянням». Леся Українка в ірраціонально-містичній стихії, у людському «серці», яке має особливу мудрість, шукає пояснення екзистенціальності людського життя. Через ірраціональне, стверджують Д.Донцов, Д.Чижевський, М.Шлемкевич, людина може збагнути свою «самість», відкрити «ірраціональну волю», утвердити свою окремішність, себе як унікальну, самоцінну істоту. Отже, ірраціональне пізнання в українській філософії має достатньо тривалу, усталену традицію, яка бере початок із Києворуської доби і продовжується до сьогоднішнього часу. |
