1. З досліджуваного матеріалу випливає, що закономірністю роз-витку мистецтва як явища культури в цілому є постійне притікання текстів ззовні. Переміщуючись з одного культурного контексту в інший, текст набуває рис моделі культури, однак “поводить” себе самос-тійно. Він має текстові і метатекстові елементи. Будучи динамічним, внутрішньо різнорідним явищем, текст виявляє свої особливості не тільки у взаємодії з метатекстом, а й в процесі взаємодії зовнішнього тексту з текстовими структурами в іманентному світі даного твору. Тому інтертекстуальність, яка багато чим завдячує діалогізмові М.М.Бахтіна, на перше місце ставить категорію відношення; її мета — не подолання, а гармонізація, яка містить і ідею розриву (опозиції, аналогії) як способу трансформації. Інтертекстуальність переносить проблеми всередину мови, яка розуміється як взаємоспіввідношення текстів, як письмо-читання. 2. Інтертекстуальність саморозкривається в поєднанні кількох параметрів: по-перше, поняття інтертекстуальності проявилось як “текст” — як термін, котрий виник в конкретній історичній ситуації, в конкретних наукових працях і відтворений пізніше в інших наукових дослідженнях і в інших культурно-історичних ситуаціях; по-друге, поняття інтертекстуальності проявилось як “твір” — коли його термінологічні межі стали розмиватися і виявляти інші визначення, відкриваючи можливості метафоричного і символічного функціонування (творчість В.Стуса та І.Світличного); по-третє, поняття інтертекстуальності проявилось як “контекст” — коли співвідносні з ним поняття стали сприйматися як параметри його характеристик; по-четверте, поняття інтертекстуальності проявилось як “інтертекст” — коли почав виявлятися його онтологічний зв’язок з багатьма іншими, співвідносними з ним поняттями; і, по-п’яте, поняття інтертекстуальності проявилося як “метатекст” — саме тоді, коли виявилися його онтологічні основи. 3. У нашій роботі різноманітні форми прояву інтертекстуальності набувають нового звучання в поетиці творів В.Стуса та І.Світличного, вступаючи у взаємодію не тільки з макро- і мікроконтекстом, а й з широким спектром художніх засобів. Застосування такого підходу (теорії міжтекстової взаємодії. — Л.Б.) дало можливість систематизувати і краще зрозуміти твори В.Стуса та І.Світличного. Усю життєву масу вражень, реалій автори перетворили на поетичний матеріал одного-єдиного, пливкого і зникомого духовного стану. Цей стан виступає композиційним вістрям твору, оминути який неможливо: інакше уся картина розсиплеться. 4. Теорія та історія літератури засвідчує постійну присутність інтертексту на формальному рівні, що надає творові специфічного звучання, по-різному трактованого в різні періоди й пов’язаного з розумінням тексту як відкритої структури, як іграшки, з парадоксальним новаторством і тяжінням до традиційності, епатажністю й експериментаторством, “вивільненням” мови, що відображає потік свідомості; з пошуком “готового” чи застосуванням “знайденого” матеріалу для тексту в інших формах культурного життя та перефокусованням його значення в нових контекстах. 5. У дисертації теорія інтертекстуальності, застосована до творчості поетів-шістдесятників, пов’язується з мотивами пам’яті, культури, збереження слова, діалектики традиції і новаторства. Послуговуючись принципами та поняттями теорії міжтекстової взаємодії, ми зробили висновок, що В.Стус та І.Світличний вкладали новий смисл у текст, вже освячений традицією, який володіє власним первинним значенням, і своєрідно це значення верифікували, надаючи мистецькому творові нового звучання, не перекреслюючи старе. |
